Стрічка новин
За розбійний напад на пенсіонерку - 7 років: Лебединським відділом Сумської окружної прокуратури в суді доведено вину 23-річного молодика в розбійному нападі на 75-річну пенсіонерку. АМК РЕМ-БУД оновлює дорогу на Лебединщині: Наразі працівники компанії «АМК РЕМ-БУД» здійснюють поточний дрібний ремонт автомобільної дороги загального користування місцевого значення на території Лебединщини, Шановні громадяни!: Наразі на території Лебединщини триває операція «МАК». Мета її – виявлення та знищення нелегальних посівів нарковмісних рослин маку та конопель, Станом на 2 жовтня 2020 року на Сумщині 4677 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 242 осіб (Суми - 185, Шостка - 2, Конотоп - 4, Ромни - 4, Мала батьківщина, де річка Грунь: Катеринівка. Нема нічого дивного в тому, що села, розкидані по периметру колишнього Штепівського району та примежованих територій, Даруємо радість дітям: З першим снігом і морозами приходять в Україну зимові свята. Одне з найбільш шанованих християнських свят – День Святого Миколая. Вшанували сільських жінок: 15 жовтня у Лебединській районній державній адмі­ністрації, з нагоди Між­на­родного дня сільських жінок,  відбулася зустріч голови районної ради Василя Калити Завжди на варті охорони здоров’я Лебединців: День медичного працівника – завжди особливе свято. Воно відзначається в нашій країні у третю неділю червня. Цього дня завжди хочеться Дякують за турботу: Загрозливий вірус, з яким нині борються в усіх країнах світу, як зазначають лікарі, найбільш небезпечний для людей похилого віку. Ними Нові види шахрайств через коронавірус: Зловмисники вигадали кілька схем обману: замовлення через Інтернет ліків від хвороби або супутніх медичних товарів, «волонтерська допомога» у доставці

Кажуть, час віддаляє будь-які події, і вони стираються в пам’яті. Але ж пам’ять на те й пам’ять, щоб пам’ятати. А якщо це щемні, сумні події, то вони особливо закарбовуються в пам’яті.

І ніхто, і ніщо не може викреслити, зітерти їх із людської свідомості. Про це й поведемо мову із нашою землячкою, а нині мешканкою міста Харкова Лілією Лисовою. Це інтерв’ю – продовження проєкту тижневика «Будьмо разом», що під рубрикою «Пам’ять» розповідає про льотчиків, які загинули за тих чи інших обставин, виконуючи службовий обов’язок, і які мають причетність до нашого Лебединського краю.

– Ліліє Миколаївно, вибачте, що торкаємося найщемніших струн Вашої душі. Згадувати сумні події, звісно ж, боляче. Але заради пам’яті про Вашого чоловіка льотчика Олександра Євгеновича Лисова це варто зробити. Отож, звідки родом Саша і яке відношення він має до нашого Лебедина? Називаємо його на ім’я, бо він назавжди залишився молодим.

– Так, молодим. Перш за все, я дякую редакції газети «Будьмо разом» за пам’ять. Ви робите добру справу. Ваші публікації про льотчиків, які загинули за різних обставин, виконуючи службові обов’язки, я прочитала. Гарні матеріали.

А тепер про мого Сашу. Він народився 7 травня 1959 року в селищі міського типу Лисково Нижегородської (колись Горьковської) області, росіянин. Вочевидь, прізвище походить від назви селища. Там багато жителів  його носили. Після місцевої середньої школи вступив до Харківського військового авіаційного училища, де здобув професію льотчика. А по його закінченню в 1980 році одержав скерування на аеродром, що знаходився поблизу села Велика Круча (Пирятинський район Полтавської області), на посаду льотчика-інструктора авіаційного полку. Коли був курсантом третього курсу, часто здійснював з іншими курсантами тренувальні польоти на аеродромі м. Лебедина. Лебединці старшого покоління, певно ж, пам’ятають, як над містом часто кружляли «срібні» птахи і сідали на прекрасному аеродромі між Лебедином і Рябушками. Мій молодший брат, якого теж звати Саша, випадково з ним познайомився, а згодом познайомив і мене з курсантом Лисовим. Ми зустрічалися три роки, бо навіть тоді, коли Саша служив у Великій Кручі, він теж прилітав до м. Лебедина. Я закінчила Лебединське медичне училище ім. професора М.І. Ситенка. Одружилися ми з Сашею в 1982 році, а в 1983-му в нас народився синочок Олексійко.

– Які риси характеру були притаманні Олександру?

– Найкращі. Чемний, уважний, щирий, відвертий. Я й покохала його за це. Дуже любив порядок у всьому. Був чітким у всіх своїх діях, наполегливим: якщо ставив перед собою мету – досягав її. Володів чудовою пам’яттю. Був уважним не лише до мене, як дружини, а й до моїх батьків Миколи Івановича і мами Тетяни Аврамівни. Вони називали його синочком, любили, як рідного. Моїх маму, яка працювала медичною сестрою в ортопедичному відділенні центральної районної лікарні, і батька, котрий служив прапорщиком у одній з військових частин, що дислокувалися поблизу міста, знали багато лебединців. Тож коли сталася трагедія із Сашею, їм багато хто співчував: приходили, телефонували.

Саша був щедрим на добро, на допомогу ближньому. Він виховувався в неповній сім’ї. Його мама теж працювала медичною сестрою, її заробітки були незначними. Тому Саша всіляко допомагав мамі, особливо коли вже літав. Він навіть свою сестричку видав заміж, оплативши всі витрати на весілля. Саша мав велику силу волі, витримку. Хоча б такий приклад. Не в кожної людини вистачить терпіння, аби, скажімо, скласти якусь річ із… сірників. А це було його хобі. Особливо любив «будувати» церквушки різної «архітектури».

Коли в нашій молодій сім’ї народився синочок, Саша був дуже щасливий. Він викроював із свого щільного графіка хоча б якийсь час, аби допомогти мені у догляді за маленьким, погуляти, побавитися з ним. І часто повторював: «Я хочу, щоб син гордився мною». Але, на жаль, Олексійко у віці двох років залишився без батька. Та сьогодні, уже коли  сам став батьком донечки Софійки, береже пам’ять про нього і гордиться ним. Саша мріяв багато чого досягти в житті, та, на жаль…

– Ліліє Миколаївно, ще раз пере­прошуємо за болюче запитання. Що ж трапилося того фатального дня?

– Ми були у відпустці у моїх батьків у Лебедині. Вона закінчувалася. Саші терміново потрібно було поїхати раніше. Ми провели його на автовокзал. А через кілька днів мене з Олексійком батько мав відвезти у Велику Кручу власним автомобілем. Я збиралася в дорогу. Знімаю випрану білизну – а тут листоноша: «Лілю, Вам погана телеграма». А в ній: «Ваш чоловік льотчик першого класу Олександр Лисов загинув при виконанні службових обов’язків». Я читаю її зміст і не вірю, не вірю. Земля попливла з-під моїх ніг. Але я не вірила і думала, що це якась помилка.

Ми з батьком негайно виїхали до Великої Кручі. Там нас зустріли, організували все для похорону. Я дуже просила показати Сашу, але мені весь час заперечували, сказавши,  що від нього нічого не залишилося. Та я не вірила тим словам і все ж добилася, щоб показали. Те, що побачила, все життя перед очима. Тривалий час я не могла спати. А з часом, коли сон все ж прийшов до мене, я щоночі бачила Сашу уві сні. Якось він наснився і каже мені: «Я тепер буду жити з іншою жінкою». Коли приїхала до міста і прийшла до нього на могилку, то побачила, що поряд похована дівчина, котра загинула в Афганістані.

А що трапилося під час того польоту? Як розповіли нам у військовій частині, того дня заступник командира ескадрильї і Саша, як командир ланки, виконували льотне завдання по збору даних. Політ тривав лише 42 секунди. Літак Л-39 тільки-но відірвався від злітної смуги і піднявся над селом Вознесенське Пирятинського району, як раптом… став падати. Місцеві жителі потому розповідали, що дуже злякалися, що літак впаде на будинки. Цю біду льотчики відвернули. Він упав на городі крайньої хати на околиці, де проживала вдова з шістьма дітьми. Шансів врятуватися і вижити у льотчиків не було. Мені тоді пригадалися слова Саші: «Так, моя професія небезпечна. Але раптом щось, я не жалітиму машину, а катапультуватимусь». Однак у критичній ситуації  справжні льотчики діяли інакше. Вони врятували жителів села і їхнє майно. На місці загибелі льотчиків вознесенці встановили обеліск на ознаку вдячності їм за те, що відвели від них біду.

– Скажіть, будь ласка, ніщо не віщувало трагедію? Чому запитуємо, адже, готуючи матеріали під рубрикою «Пам’ять», ми зіткнулися з такими моментами.

– Дійсно, були застороги. Моя душа завжди тривожилася, коли Саша йшов на завдання. А ось як проводжали його з нашого міста на службу, він тричі виходив з автобуса, роз­ці­ло­вував нас із сином, а ще сказав, наче про­щався: «Синочку, поцьомай татка. Тато скоро помре». Мене обдало холодом від цих слів: «Не вигадуй», – тільки й сказала, а моє серце стиснулося від болю. Вочевидь, Сашина душа відчувала небезпеку. Так і сталося.

Пізніше я згадала, що він розповідав. Якось у Москві до нього причепилася циганка. Він не хотів її слухати. І тоді вона кинула вслід: «Помреш у 26!». Це фатальний збіг обставин чи якесь віщування? Не знаю.

– Лебединська земля стала останнім прихистком для льотчика Лисова. Чому?

– Йому подобалося наше затишне містечко в обрамленні лісів, із його чарівним (на той час) озером Лебединим. Він із задоволенням приїжджав сюди. Його щиро шанували мої батьки, вони ставилися до нього, як до рідного сина.

– Ліліє Миколаївно, а Олексій, часом, не військовий, не льотчик?

– Синочок наш – копія свого батька. В них навіть почерки однакові. Я кожного дня бачила в ньому Сашу. Саме він, мій хлопчик, тримав мене на Землі. А ще виживати допомогли друзі чоловіка. Саме вони поклопотали про житло в Харкові, адже на Полтавщині я здала квартиру. Альоша закінчив авіаційний інститут, але в нього не військова, а мирна професія. Звичайно, він мріяв бути військовим, однак я була проти. Сьогодні він працює комерційним директором крупної фірми. Його робота пов’язана з технікою. І слава Богу.

– Чим зайнятий Ваш час, Ліліє  Миколаївно, сьогодні?

– Хоча за фахом я медична сестра, але вже тривалий час є військовослужбовцем. Так склалося в житті. Працюю в галузі зв’язку. А ще приділяю увагу власній родині і родині Альоші, особливо онучці Софійці. Продовжую спілкуватися з друзями Саші. Вони проживають у різних куточках різних країн. До речі, на весіллі у мого сина за батька був друг Саші – Павлик. Словом, живу сьогоденням і минулим, інакше не можу. Мої батьки після загибелі Саші занедужали і прожили недовго. І ось тепер покояться всі поряд: Саша, мама і тато. Я часто приїжджаю до Лебедина, де на мене чекає мій брат Олександр Миколайович Забуга з родиною. І відразу поспішаю до моїх рідних і дорогих серцю людей. Пам’ять про Сашу живе і завжди житиме. До речі, його сестра назвала своїх дітей на нашу честь: Саша і Лілія.

– Дякуємо Вам, Ліліє Миколаївно, за зустріч, за Вашу розповідь, за пам’ять.

Бесіду вели

Надія СОЛОДОВНИК, Олександр КАСЬЯН.

Від редакції. Висловлюємо вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Валентині Олексіївні Бондаренко, колишній пра­цівниці Лебединського райвійськкомату.

Додати коментар