Стрічка новин
Між нами, сусідами: Влітку вдома справ багато. - Гришо, – гукнула Варвара Павлівна до чоловіка. – Піди на город і копни декілька кущів картоплі. І цінна продукція, і робочі місця: ТОВ «Рябушківський бекон» працює на Лебединщині біля 10 років. Підприємство спеціалізується на вирощуванні зернових та свиней. Воно має в обробітку Обережно шахраї!: Лебединський відділ Роменської місцевої прокуратури вже неодноразово повідомляв про боротьбу поліції та прокуратури із шахраями, які вчиняють злочини Сучасна школа - демократична школа: Торік у закладі загальної середньої освіти №5 Тростянецької міської ради педагоги були окрилені новим проєктом, що отримав      наз­ву «Демократична школа». Туберкульоз виліковний!: Зараз у світі є серйозна проблема COVID-19,але не потрібно забувати і про не менш небезпечне захворювання Це четверта оповідка про сільську вчительку-пенсіонерку, оптимістку, яка живе поряд з добрими сусідами: …Як і домовлялися раніше, сусід Григорій підвіз Марію Іванівну до залізничного вокзалу обласного центру. Через декілька хвилин підійшов потяг. Поширення коронавірусу продовжується.: Пікового зростання COVID-19 в Україні і в  Сумській області в квітні не відмічається. Але антирекорд  по захворюваності  на  COVID - Навіть піскарик – рідкість: Я корінний лебединець, риболовлею на Пслі займаюся із дитинства. Пам`ятаю, дідусь,коли мені виповнилося чотири роки, вже брав із собою. Пролунав шкільний дзвоник: Свято першого дзвоника цього року відбулося в непростих умовах карантину. Усі урочистості по школах були з дотриманням необхідних санітарних норм. Святкувало місто: Праця цього трудового колективу, як повітря: доки вона виконується, її, начебто, не помічають, та кожен мінімальний збій у цій системі

– Доброго дня, Іване Григоровичу! Прийміть щирі й теплі весняні вітання від земляків-лебединців! Дякуємо, що погодилися поспілкуватися з нами через

сторінки тижневика «Будьмо разом». І перше запитання стосується Вашої малої батьківщини  – села Червлене, де Ви народилися, зростали, ходили до школи. Тож поділіться спогадами про той час. Певно ж, він незабутній.

– Дякую Вам за пропозицію! Час дитинства, звісно, незабутній. Народився я в селі Червлене Лебединського району. Мав брата Миколу, на три роки старшого, з яким із раннього дитинства ділив роботу по господарству. В школі захоплювався волейболом, плаванням, а під час канікул допомагав батькам.

– Знаємо, що Ви на все життя обрали професію аграрія. Чому? В яких закладах одержували відповідну освіту?

– Обрати інакший життєвий шлях я і не міг, бо до цього мене схилила низка обставин. По-перше, народився в селі, і все моє дитинство минуло в атмосфері любові до землі,  до селянської роботи. По-друге, мої батьки були колгоспниками, тому я мав з кого брати приклад. І, зрештою, з 5 класу вже працював: пас телят влітку у колгоспі. Саме ці обставини і обумовили вибір майбутньої сільськогосподарської спеціальності.

Після закінчення Лебединської середньої школи №6 у 1973 році вступив до Маловисторопського радгоспу-технікуму імені П. С. Рибалка на агрономічне відділення. Із 1974 по 1976 рік проходив службу в лавах Радянської армії, а у 1978 році закінчив технікум і отримав диплом із відзнакою.

Уже в 1979 році вступив до Української сільськогосподарської академії у Києві, на агрономічний факультет, де навчався заочно. Цей час промайнув швидко, і в 1984 році я вже отримав диплом вченого агронома.

Далі з 1988-го по 1991-ий рік навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, теж на заочній формі, де здобув кваліфікацію спеціаліста партійного та радянського будівництва.

Згодом отримав звання магістра державного управління в Харкові, а саме в Академії державного управління при Президентові України, де навчався з 2000 по 2003 рік. Із приємністю згадую навчання там з Кащею Василем Івановичем, колишнім заступником міського голови міста Лебедина. Варто зазначити, що він дуже серйозно і відповідально ставився до навчання.

– З якої посади починався Ваш трудовий шлях? А потім якими сходинками трудового життя піднімалися вгору?

– У березні 1978 року після закінчення технікуму був направлений на роботу завідувачем виробничої дільниці колгоспу ім. Леніна села Вільшана Недригайлівського району, де працював на посадах бригадира, заступника голови колгоспу, був секретарем парторганізації господарства.

– Які головні пріоритети Ви ставили перед собою, коли Вас призначали керівником сільськогосподарських підприємств?

– Перший раз керівником сільгосп­підприємства був призначений у грудні 1983 року, коли отримав посаду голови колгоспу «Зоря» в селі Деркачівка. Головним недоліком  цієї місцевості була відсутність дороги. Це створювало велику кількість проблем, тому одразу почав їх вирішувати. І шляхом консенсусу з іншими підприємствами до 1985 року була збудована дорога, яка й до цього часу поєднує навколишні села з дорогою державного значення.

Мої пріоритети у той час були наступні: налагодження роботи з колективами закладів, що знаходилися на території сільської ради, розвиток інфраструктури села, забезпечення комфортних умов для роботи та дозвілля усіх верств населення. Загалом я, де б не працював, прагнув створити максимально ефективне та комфортне середовище для життя людей.

– У різний час Вас призначали головою двох райдержадміністрацій Сумщини – Недригайлівської й Липоводолинської. Як Вам працювалося на цих посадах? Що вдалося, а що планувалося, однак не вдалося зробити?

– Мій перший досвід керівника районного рівня розпочався ще у 1987 році на посаді другого секретаря Недригайлівського райкому партії. На той час гостро постало питання газифікації району, тому разом з першим секретарем Валентином Євгеновичем Мельником ми почали активно займатися його вирішенням. Мені були поставлені конкретні завдання: газифікація району та будівництво нових об’єктів інфраструктури. Тоді вдалося зробити багато. Зокрема, забезпечити населення газом, побудувати Недригайлівську середню школу та центральну районну лікарню. Для місцевої будівельної організації це були надскладні об’єкти, тому не можу не згадати добрим словом Івана Дмитровича Федая – керівника Недригайлівського рай­агробуду.

У липні 1999 року мене призначили головою Недригайлівської РДА, де працював до 2003 року. Це були непрості часи. Затримки з виплатами заробітної плати в бюджетних установах, у сільськогосподарському секторі. Колгоспи «розвалювалися», і тому відрахування до бюджету повною мірою не надходили. А звідси й бюджет району не наповнювався належним чином. Але й у таких умовах вдалося дещо зробити. Завдяки нашій ініціативі з району та підтримці Володимира  Щербаня, голови Сумської обласної державної адміністрації,  був збудований підвідний газопровід до смт. Терни, а також був споруджений та введений в експлуатацію сирний цех на території колишнього овочесушильного заводу, завдяки якому було створено 80 нових робочих місць.

Кількома реченнями також хочу згадати роботу головою Липоводолинської райдержадміністрації, де я працював з грудня 2005 до серпня 2007 року. За своїм потенціалом район випереджав Недригайлівський. Свого часу в Липоводолинському районі майже в кожному селі був свій асфальтобетонний завод, а тому і під’їзні шляхи, і вуличні дороги були в задовільному стані. У цьому районі функціонували 7 цегельних заводів на 18 сільських рад. А тому гарні садиби, вибудувані зі своєї цегли, й працьовиті люди стали візитівкою цього району.

Загалом на цих посадах вдалося зробити немало, втім деякі плани, на жаль, лишилися нереалізованими.

– Знаємо, що Ви займалися й богоугодною справою. Розкажіть про це.

– З Липовою Долиною пов’язана цікава історія. Коли я прийшов туди на посаду голови РДА, у селищі зводився храм Української православної церкви Київського патріархату – були вибудувані тільки стіни. Місцевий священник отець Богдан звернувся до мене за допомогою, і я поїхав у Ромни, де домовився з підприємством «Слобожанська будівельна кераміка» про безоплатну передачу на будівництво храму 10 тисяч штук гарної роменської цегли. Втім, лише цеглою не обмежишся – потрібне ще й оздоблення. За допомогою звернувся в Київ до П. А. Ющенка. Петро Андрійович домовився з головою Адміністрації Президента А. П. Клюєвим, який, як власник заводу кольорових металів, погодився допомогти церкві та надав металу на п’ять куполів із запасом, а до нього ще й спеціальні цвяхи для кріплення теж із дорогоцінного металу.

Далі потрібні були хрести, і, за сприяння П. А. Ющенка харківський завод виділяє хрести, кріплення і розтяжки на суму 75 тисяч гривень безоплатно. Із вікнами у храмі допоміг тодішній голова Сумської облдержадміністрації Павло Степанович Качур, а саме: оплатив частину вартості пластикових вікон. Так спільними зусиллями вийшла богоугодна справа.

За цю роботу я отримав медаль «За жертовність та любов до України» відповідно до Указу Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета від 3 жовтня 2016 року.

Також вдалося дечим допомогти і Недригайлівщині: родинними коштами ми спонсорували придбання 10 тонн цементу для будівництва храму Архістратига Михаїла у с. Вільшана; ТОВ «Дружба-Нова», де я на той час працював керівником Вільшанського відділення, виділило церкві 40 тисяч гривень у рахунок соціальної угоди, а Свято-Митрофанівському храму в Недригайлові надало будівельні матеріали та транспорт.

– А що корисного зробив для виборців у свій час депутат обласної ради Карпенко?

– Я завжди чесно і добросовісно виконував свої обов’язки, намагався зробити все те, що було в моїх силах і чого потребували люди. Зазвичай, це були питання лікування, працевлаштування та навчання.

– Певно ж, Ви маєте відзнаки, нагороди за свої добрі справи в ім’я розбудови, розвитку сіл, селищ, де Вам довелося працювати. Назвіть їх і за що одержали?

– Найголовнішою відзнакою я вважаю по­чесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України», яке було мені присвоєне 15 січня 1999 року Указом Президента України Леоніда Кучми. Ініціатива йшла від голови Сумської обласної державної адміністрації Анатолія Єпіфанова та його заступника  С.Ярошенка. Цю нагороду я отримав за результати роботи керівником племптахорадгоспу «Посульський», який очолював впродовж 9 років.

Також маю кілька грамот за роботу в галузі сільського господарства, а також вже загадану вище медаль «За жертовність та любов до України».

– Котра із посад, які Ви займали, була Вам найбільше до душі?

– Я можу виокремити дві посади: голова колгоспу «Зоря» у Деркачівці і директор племптахорадгоспу у Недригайлові. Причина –  мав конкретну область впливу і бачив миттєві результати своїх рішень. Тоді була і велика відповідальність, але й можливість втілювати побажання працівників у реальність.

– У Вас є родина, розкажіть про неї.

– З дружиною Людмилою одружилися, ще навчаючись у технікумі. Згодом вона працювала переважно на бухгалтерських посадах. Разом виховали двох дітей: донька Альвіна – нині доктор економічних наук, професор кафедри обліку та оподаткування Сумського національного аграрного університету, син Роман працює в органах прокуратури міста Дніпра.

Старша онучка Аріна навчається на філософському факультеті Київського націо­наль­ного університету ім. Т. Г. Шевченка, середня Діана – в 11 класі, багаторазова призерка міських олімпіад з біології та англійської мови. Менша онучка Каріна – в 10 класі, призерка змагань із настільного тенісу, онук Давид – у 8 класі, призер у змаганнях із плавання міста Дніпра.

– Ви часто відвідуєте Лебединщину, Ваше рідне село Червлене? У Вас там є рідня?

– Рідний край обов’язково відвідую у поминальні дні та свята, коли доглядаю за місцями поховання батьків та старшого брата. У Червленому наразі проживає троюрідна сестра Галина Іллівна Вялкова, чудова жінка, з якою ми підтримуємо тісні родинні стосунки. Також в селі мешкає моя двоюрідна сестра, шанована в селі людина Галина Максимівна Свистун. У Лебедині разом з дітьми та онуками живе дружина мого покійного брата, велика трудівниця та берегиня сімейного затишку Надія Андріївна Карпенко. Це і є моя рідня.

– Де Ви сьогодні проживаєте? І чим займаєтеся на заслуженому відпочинку?

– На сьогодні проживаю у селі Вільшана Недригайлівського району. Займаюся пасікою, почав майже у 60 років і зараз дуже шкодую, що раніше не цікавився бджільництвом, бо тоді б обов’язково створив умови задля розвитку цього ремесла у нашому районі.

– Певно ж, у Вас багато друзів, з котрими прокрокували, пропрацювали десятки років поряд. Підтримуєте з ними зв’язки,продовжуєте зустрічатися?

– Звичайно. Маю друзів ще з років навчання у технікумі. А за ці майже 42 роки, котрі пропрацював на Недригайлівщині, з’явилося багато гарних друзів. Виділяти когось із них вважаю недоречним, бо усі – працьовиті, чесні та щирі люди. Я гордий, що з деякими моїми товаришами вже близько 45 років ми йдемо поруч життєвим шляхом. Сподіваюся, так буде й надалі.

– Що вважаєте основою щасливого життя?

– В першу чергу, основою вважаю гарну родину. Думаю, що для кожної людини родина є надважливою складовою для щасливого життя. Також необхідним вважаю мати стабільну ситуацію в країні та впевненість у завтрашньому дні, чого ми усі й прагнемо. А загалом, рецепт щастя у кожного свій.

– Ваші побажання землякам.

– Однозначно бажаю всім здоров’я у цей нелегкий час, благополуччя в родинах, душевного спокою та миру. Вірю, що ми переживемо всі негаразди й з вірою в серці попрямуємо до нових вершин!

І наші традиційні 7 бліц-запитань.

– Ви віруюча людина?

– Швидше так, аніж ні. Я є віручою людиною такою мірою, якою допускають моє виховання та обставини, у яких я зростав. Але ніколи не цурався роботи на святу справу, через що отримав грамоту за старанні труди від Архієпископа Роменського та Буринського під час відкриття Вільшанського храму та вже згадану медаль від Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

– Ваші головні життєві принципи?

– Їх можна лаконічно окреслити такими словами, як відповідальність, працелюбність та активність.

– Що цінуєте в людях?

– Найбільше ціную порядність і завжди у людях шукаю саме її.

– Які Ваші захоплення?

– Моє найбільше захоплення зараз – це пасіка, про що я вже згадував вище. Також цікавлюсь спортивними заходами і тому не пропускаю більшості подібних подій району та області, а влітку й сам займаюся плаванням.

– У Вас є найкращий друг, з яким, як кажуть, « у вогонь і в воду»? Хто він, якщо не секрет?

– Як вже зазначав, друзів маю багато, але конкретного прізвища назвати не можу, бо кожного ціную і пишаюся нашою дружбою.

– Ви любите милуватися веселкою, котра з’являється на небосхилі після літнього дощику?

– А хто ж не любить? Зараз живу у надзвичайно гарному місці: з одного боку від будинку знаходяться сосновий ліс, річка, з іншого – фруктовий сад і поля, тому часто милуюся природними пейзажами.

– Які квіти любить Ваша дружина? Ви даруєте їх їй?

– Останнім часом дружині подобаються троянди, тому на нашому подвір’ї цього сезону розквітнуть різні сорти. Звичайно, я дарую їй квіти. Можливо, не кожного дня, але на свята обов’язково.

– Дякуємо за відверту розмову. Щиро вітаємо Вас із Великоднем і бажаємо всіх гараздів.

 

Іван КАРПЕНКО з сім’єю.

На зустрічі з Віктором Ющенком.

 

Розмову віч-на-віч організували і провели Василь Дацько і Надія Солодовник.

Додати коментар