У ці квітневі дні минає п’ять років, як відійшов у Вічність наш старший колега Володимир Дудченко. Ми вчилися у нього премудростям журналістської професії, людяності, добро­по­рядності.

Володимир Григорович віддав лебе­дин­ській журналістиці пів­століття, працюючи завідувачем відділу інформації в ре­дакції спочатку районної газети «Будівник комунізму», потім міськрайонної газети «Жит­тя Лебединщини», редактором місце­во­го радіомовлення «Світанок». А ще був дос­лідником-краєзнавцем,поетом-гуморис­том, фейлетоністом.

Майже до останніх днів свого життя забезпечував інфор­маційними матеріалами читачів тижневика «Будьмо разом».

Володимир Григорович любив рідне місто, в якому прожив усе своє життя. Особливою його гордістю, вінцем журналістської роботи стали дослідження історичних до­відок про кожну з вулиць, їхніх жителів у минулому і сьогоденні. В результаті вийшла в світ солідна книга, котру можна назвати й подарунковим виданням, – «Лебедин на межі тисячоліть» («Вулицями рідного міста»).

За довгий журналістський шлях Володимир Григорович виростив і виховав не одне покоління журналістів-«районщиків». З його різножанровою творчістю знайомилися читачі і радіослухачі не лише Лебединщини, а й Сумщини, України.

Нам і сьогодні не вистачає його мудрих настанов, порад, його прикладу служіння Слову.

Спочивайте Вічним сном, Володимире Григоровичу! Земля пухом і Царство Небесне Вашій душі.

Колектив тижневика «Будьмо разом»,

журналісти-ветерани,

обласна і первинна

організації

Національної спілки

журналістів України.

Пропонуємо увазі чита­чів окремі вірші із поетичних збірок Володимира Дуд­ченка: «Михайлівські го­ри», «Їдемо до ринку», «Вогне­паль­ні вила».

І ВСЕ-ТАКИ ВОНА КРУТИТЬСЯ

Спозаранку похмелившись,

дід  пита онука:

– Що казав у школі вчитель?

Про які науки?

– Географію вивчали.

Всі країни світу.

Що Земля крутитись мусить, –

говорив учитель.

– То, виходить, що і в нього

крутиться земелька, –

зауважив дід про себе,

звівшись веселенько.

– А щоб земля не крутилась

Під ногами марно,

скажи вчителю, що треба

закусувать гарно.

ЧЕМПІОН

Білобрисе онучатко

дідуся питає:

– Які ото види спорту

на світі бувають?

Перелічив дід чимало:

біг, стрибки і штангу,

назвав ігри Олімпійські

і спортивні ранги.

– Ви, дідусю, теж займались

молодіжним спортом?

І з ракеткою ходили

на тенісні корти?

А бабуся, – я підслухав, –

сусідам казала,

що стрибали Ви ще й в гречку

й чемпіоном стали.

Тільки чом, незрозуміло,

було Вам безпечно:

що стрибали на змаганнях

не в пісок, а в гречку?

    СЛУШНА ПОРАДА

Дід пропхався у автобус,

став біля порогу.

Придавили дідусеві

дверцятами ногу.

– Ой-ой-ой, –

                кричить старенький, –

відпустіть дверцята,

бо нога ж моя застряла...

Техніка проклята.

А хлоп’я сидить у кріслі,

як у власнім ліжку:

– Ти б не пхався в цей автобус,

йшов би краще пішки.

 МУДРА БАБУСЯ

Похвалялись кандидати

своїм депутатством.

Одні – бідністю своєю,

а інші – багатством.

В одного нема нічого

і родичі бідні.

В інших – дачі і котеджі,

посади солідні.

Один лиш велосипедом

їздить на роботу.

В інших більш важливі справи,

глобальні турботи.

Тож бабуся глибше влазить

в кандидатські хащі

і шукає більш надійних –

кандидатів кращих.

Саме тут вона й рішила,

подумавши трішки.

– Голос мій за того буде,

хто ще ходить пішки.

Із книги «Їдемо до ринку»,  1994 р.

ЦІНИТЕЛЬ НАГОРОД

На торжищі,

де повно всякого товару,

зустрів я те, чому нема ціни.

Носив добродій

дощечку базаром:

«Купую лиш воєнні ордени».

Дебелий молодик,

нахабна морда,

розглянувши у скельце номери,

спитав: – Коли, папашо,

хапнув орден –

недавно чи воєнної пори?

Скипів солдат:

– Кинь язиком плескати.

Хіба ж за те колись я воював,

що зараз мушу орден продавати?

Ти знаєш, хто мені його давав?

Під Курськом у диму

вгризався в землю.

В огні горів. Та вистачило сил,

щоб вистояти в огневому пеклі...

Й скупа сльоза скотилася у пил.

Всміхнувся скупщик:

– Що, папашо, вперше?

До лампочки мені твоя війна.

Тебе питають: в рік який одержав,

щоб точно знать, яка йому ціна.

ГРОМОВА КРИНИЦЯ

Пробила блискавка в діброві

джерело чистої води.

Хтось зруб зробив,

назвав – Громова

і стежку протоптав туди.

Джерельце тихо жебоніло,

смачне, прозоре, наче скло,

давало спраглим міць і силу,

бо із глибин гори текло.

Кришталь Громової криниці

знімав і болі у калік.

Вдихнула Божа блискавиця

цілющу силу у потік.

Про це дізнались вчені гості

і зацікавилися тим,

чи був на джерело те дозвіл,

на Божу блискавку і грім.

Чи є на воду рознарядка,

річний ліміт і норматив?

А, може, ллють її й на грядки?

Це ж хто і звідки повелів?

Подумаєш – вельможне панство...

Цілющу воду, бачте, п’ють...

Транжирити таке багатство!?

Хай розбереться інститут.

І розібрались. Установка

прийшла з верхів:

«Пустить на злом».

І джерело умить замовкло

з цементним кляпом і корком.

Із книги «Михайлівські гори»,  1995 р.

ЗАЧАРКОВАНИЙ БАРТЕР

В прикордонному колгоспі

назмітали збіжжя

й повезли його на обмін

в близьке зарубіжжя.

Навантажили у кузов

весь колгоспний бартер.

Не забули і про митну

й прикордонну варту.

Самогону зо три літра,

смаженю і гуску,

сало, шинку, огірочки

та іншу закуску.

Поки варта пропускала

за кордон машину,

голова сумлінній службі

наливав чарчину.

Замочили, як годиться,

ліцензії й візи,

щоб ніякі рекетири

до них вже не лізли.

А проїхали ще трішки –

інспекторська варта:

– Що везеш, куди і скільки,

де узявся бартер?

Якщо хочете і далі

без пригоди драпать,

то живіше ворушіться

і мерщій – «на лапу».

Як добралися до місця,

було не до жартів –

розпорошили в дорозі

весь колгоспний бартер.

РЕКЕТИРИ Є УСЮДИ

В одинокої бабусі

хлопці розторопні

сторгувались закупити

з погреба картоплю.

Спокусилася старенька

на солідний кусень

й навантажила «синочкам»

майже повен кузов.

– Наберіть іще відерце,–

просять вони бабцю,

щоб було зручніше з вами

нам розрахуваться.

Крекче старість, знову в погріб,

стала на драбину,

а один, закривши двері,

і засув задвинув.

А самі мерщій із двору,

не сплативши грошей.

Плаче бабця під запором –

хто їй допоможе?

Лиш на другий день сусіди

засуви відкрили,

й ситуації подібні

старій пояснили.

Що тепер існує всюди

попередоплата.

Наперед слід брати гроші,

як хочеш продати.

Ось приїхали до неї

часник купувати.

Походили по городу –

часнику багато.

– Наберіть іще відерце, –

просять знов стареньку.

– Так часник той на горищі –

лізти височенько.

Подивилась на дверцята –

немає запорів,

і полізла по драбині

по часник нагору.

Коли гульк – загуркотіла

машина столична.

Утекли, не заплативши,

й злодії часничні.

– Постривай, – гукає бабця. –

Прийдеш по цибулю,

то під ніс твій рекетирський

суну тобі дулю.

А моїми часниками

щоб ти подавився,

а хто вкрав мою картоплю,

щоб їв – не наївся.

Пограбованій бабулі

співчувають люди:

– Не забудьте, рекетири

у нас є усюди.

Із книги «Вогнепальні вила», 1996 р.