У ці квітневі дні минає п’ять років, як відійшов у Вічність наш старший колега Володимир Дудченко. Ми вчилися у нього премудростям журналістської професії, людяності, добропорядності.
Володимир Григорович віддав лебединській журналістиці півстоліття, працюючи завідувачем відділу інформації в редакції спочатку районної газети «Будівник комунізму», потім міськрайонної газети «Життя Лебединщини», редактором місцевого радіомовлення «Світанок». А ще був дослідником-краєзнавцем,поетом-гумористом, фейлетоністом.
Майже до останніх днів свого життя забезпечував інформаційними матеріалами читачів тижневика «Будьмо разом».
Володимир Григорович любив рідне місто, в якому прожив усе своє життя. Особливою його гордістю, вінцем журналістської роботи стали дослідження історичних довідок про кожну з вулиць, їхніх жителів у минулому і сьогоденні. В результаті вийшла в світ солідна книга, котру можна назвати й подарунковим виданням, – «Лебедин на межі тисячоліть» («Вулицями рідного міста»).
За довгий журналістський шлях Володимир Григорович виростив і виховав не одне покоління журналістів-«районщиків». З його різножанровою творчістю знайомилися читачі і радіослухачі не лише Лебединщини, а й Сумщини, України.
Нам і сьогодні не вистачає його мудрих настанов, порад, його прикладу служіння Слову.
Спочивайте Вічним сном, Володимире Григоровичу! Земля пухом і Царство Небесне Вашій душі.
Колектив тижневика «Будьмо разом»,
журналісти-ветерани,
обласна і первинна
організації
Національної спілки
журналістів України.
Пропонуємо увазі читачів окремі вірші із поетичних збірок Володимира Дудченка: «Михайлівські гори», «Їдемо до ринку», «Вогнепальні вила».
І ВСЕ-ТАКИ ВОНА КРУТИТЬСЯ
Спозаранку похмелившись,
дід пита онука:
– Що казав у школі вчитель?
Про які науки?
– Географію вивчали.
Всі країни світу.
Що Земля крутитись мусить, –
говорив учитель.
– То, виходить, що і в нього
крутиться земелька, –
зауважив дід про себе,
звівшись веселенько.
– А щоб земля не крутилась
Під ногами марно,
скажи вчителю, що треба
закусувать гарно.
ЧЕМПІОН
Білобрисе онучатко
дідуся питає:
– Які ото види спорту
на світі бувають?
Перелічив дід чимало:
біг, стрибки і штангу,
назвав ігри Олімпійські
і спортивні ранги.
– Ви, дідусю, теж займались
молодіжним спортом?
І з ракеткою ходили
на тенісні корти?
А бабуся, – я підслухав, –
сусідам казала,
що стрибали Ви ще й в гречку
й чемпіоном стали.
Тільки чом, незрозуміло,
було Вам безпечно:
що стрибали на змаганнях
не в пісок, а в гречку?
СЛУШНА ПОРАДА
Дід пропхався у автобус,
став біля порогу.
Придавили дідусеві
дверцятами ногу.
– Ой-ой-ой, –
кричить старенький, –
відпустіть дверцята,
бо нога ж моя застряла...
Техніка проклята.
А хлоп’я сидить у кріслі,
як у власнім ліжку:
– Ти б не пхався в цей автобус,
йшов би краще пішки.
МУДРА БАБУСЯ
Похвалялись кандидати
своїм депутатством.
Одні – бідністю своєю,
а інші – багатством.
В одного нема нічого
і родичі бідні.
В інших – дачі і котеджі,
посади солідні.
Один лиш велосипедом
їздить на роботу.
В інших більш важливі справи,
глобальні турботи.
Тож бабуся глибше влазить
в кандидатські хащі
і шукає більш надійних –
кандидатів кращих.
Саме тут вона й рішила,
подумавши трішки.
– Голос мій за того буде,
хто ще ходить пішки.
Із книги «Їдемо до ринку», 1994 р.
ЦІНИТЕЛЬ НАГОРОД
На торжищі,
де повно всякого товару,
зустрів я те, чому нема ціни.
Носив добродій
дощечку базаром:
«Купую лиш воєнні ордени».
Дебелий молодик,
нахабна морда,
розглянувши у скельце номери,
спитав: – Коли, папашо,
хапнув орден –
недавно чи воєнної пори?
Скипів солдат:
– Кинь язиком плескати.
Хіба ж за те колись я воював,
що зараз мушу орден продавати?
Ти знаєш, хто мені його давав?
Під Курськом у диму
вгризався в землю.
В огні горів. Та вистачило сил,
щоб вистояти в огневому пеклі...
Й скупа сльоза скотилася у пил.
Всміхнувся скупщик:
– Що, папашо, вперше?
До лампочки мені твоя війна.
Тебе питають: в рік який одержав,
щоб точно знать, яка йому ціна.
ГРОМОВА КРИНИЦЯ
Пробила блискавка в діброві
джерело чистої води.
Хтось зруб зробив,
назвав – Громова
і стежку протоптав туди.
Джерельце тихо жебоніло,
смачне, прозоре, наче скло,
давало спраглим міць і силу,
бо із глибин гори текло.
Кришталь Громової криниці
знімав і болі у калік.
Вдихнула Божа блискавиця
цілющу силу у потік.
Про це дізнались вчені гості
і зацікавилися тим,
чи був на джерело те дозвіл,
на Божу блискавку і грім.
Чи є на воду рознарядка,
річний ліміт і норматив?
А, може, ллють її й на грядки?
Це ж хто і звідки повелів?
Подумаєш – вельможне панство...
Цілющу воду, бачте, п’ють...
Транжирити таке багатство!?
Хай розбереться інститут.
І розібрались. Установка
прийшла з верхів:
«Пустить на злом».
І джерело умить замовкло
з цементним кляпом і корком.
Із книги «Михайлівські гори», 1995 р.
ЗАЧАРКОВАНИЙ БАРТЕР
В прикордонному колгоспі
назмітали збіжжя
й повезли його на обмін
в близьке зарубіжжя.
Навантажили у кузов
весь колгоспний бартер.
Не забули і про митну
й прикордонну варту.
Самогону зо три літра,
смаженю і гуску,
сало, шинку, огірочки
та іншу закуску.
Поки варта пропускала
за кордон машину,
голова сумлінній службі
наливав чарчину.
Замочили, як годиться,
ліцензії й візи,
щоб ніякі рекетири
до них вже не лізли.
А проїхали ще трішки –
інспекторська варта:
– Що везеш, куди і скільки,
де узявся бартер?
Якщо хочете і далі
без пригоди драпать,
то живіше ворушіться
і мерщій – «на лапу».
Як добралися до місця,
було не до жартів –
розпорошили в дорозі
весь колгоспний бартер.
РЕКЕТИРИ Є УСЮДИ
В одинокої бабусі
хлопці розторопні
сторгувались закупити
з погреба картоплю.
Спокусилася старенька
на солідний кусень
й навантажила «синочкам»
майже повен кузов.
– Наберіть іще відерце,–
просять вони бабцю,
щоб було зручніше з вами
нам розрахуваться.
Крекче старість, знову в погріб,
стала на драбину,
а один, закривши двері,
і засув задвинув.
А самі мерщій із двору,
не сплативши грошей.
Плаче бабця під запором –
хто їй допоможе?
Лиш на другий день сусіди
засуви відкрили,
й ситуації подібні
старій пояснили.
Що тепер існує всюди
попередоплата.
Наперед слід брати гроші,
як хочеш продати.
Ось приїхали до неї
часник купувати.
Походили по городу –
часнику багато.
– Наберіть іще відерце, –
просять знов стареньку.
– Так часник той на горищі –
лізти височенько.
Подивилась на дверцята –
немає запорів,
і полізла по драбині
по часник нагору.
Коли гульк – загуркотіла
машина столична.
Утекли, не заплативши,
й злодії часничні.
– Постривай, – гукає бабця. –
Прийдеш по цибулю,
то під ніс твій рекетирський
суну тобі дулю.
А моїми часниками
щоб ти подавився,
а хто вкрав мою картоплю,
щоб їв – не наївся.
Пограбованій бабулі
співчувають люди:
– Не забудьте, рекетири
у нас є усюди.
Із книги «Вогнепальні вила», 1996 р.