Наші читачі, певно ж, насолоджуються, тішаться, веселяться від надрукованих у кожному із куточків гумору «У реп’яХАХ» гумористичних рядків, автором яких є Леонід Решетнік
із с. Ворожба. Вони надто актуальні, влучні щодо сьогодення. Леонід Юрійович тонко підмічає проблеми, негаразди нашого суспільства і глузує над тими, хто їх створює.
А вам, шановні читачі, певно ж, цікаво дізнатися про автора цих влучних рядків. До речі, він не лише вміє заримувати слова в поетичні рядки, а й пише у цікавій формі спогади зі свого насиченого життя. З ними редакція планує теж вас познайомити, представивши їх на сторінках видання. Отже, про автора...
Його доля помережана й червоними, й чорними нитками, як і багатьох ровесників його покоління, котре народилося наприкінці 30-х років ХХ століття, ще до Другої світової війни. Та клята війна чорним крилом торкнулася і родини Решетніків із міста Овруч на Житомирщині. Військовий льотчик Юрій Ілліч і вчителька Надія Антонівна раділи народженню синочка Льоні, котрий зֹ’явився на світ 12 лютого 1939-го. Коли хлопчику виповнилося пів року, біда постукала в оселю: прийшло повідомлення, що при виконанні бойового військового завдання льотчик Решетнік Ю.І. загинув. Надія Антонівна, затьмарена горем, разом із сином повертається на свою рідну Сумщину, до своїх батьків у село Ворожбу. Саме тут вдові з маленьким сином довелося пережити лихоліття війни. А по її закінченню і голодні повоєнні роки, які, як згадує Леонід Юрійович, назавжди запам’яталися тим, що дуже хотілося їсти і ні на чому було писати, бо 1946-го він уже пішов до першого класу Ворожбянської школи №1.
По війні країна заліковувала рани, село теж піднімалося з колін. Десять років сумлінного навчання дали Леоніду свій гарний результат: атестат за середню школу чудовий. Але як бути далі? Куди скерувати подальший шлях? Чому постали такі питання перед Леонідом? Справа в тому, що тоді, в 50-х – 60-х роках, діяли на рівні держави чи то закони, чи то розпорядження, котрі забороняли молодим людям покидати село, аби зміцнити його робочою силою. Як би вони не хотіли вибратися чи на навчання, аби здобути якусь професію, чи в місто, щоб стати висококваліфікованим робітником – зась! Їм просто не видавали паспорти. А без цього документа в світі великому нічого робити – нікуди не приймуть. Ось тоді шестеро випускників Ворожбянської десятирічки, в тому числі й Леонід Решетнік, прийняли доленосне рішення: їдемо підкорювати й освоювати Північ. Такі патріотичні кроки схвалювалися на той час. Так романтика привела ворожбянських юнаків до далекого міста Печори, що в Автономній республіці Комі. Там Леонід Решетнік успішно склав екзамени до Печорського річкового технікуму і став його студентом. Велике бажання вчитися переборювало всі труднощі. А їх зустрічалося немало, особливо в матеріальному плані. Допомоги з дому не чекав, бо знав, що мамі нелегко й так жити, тому у вільний від навчання час заробляв на хліб, підпрацьовуючи в порту, на залізничній станції, торгових базах.
По закінченню технікуму юнака скерували на роботу в Печорське річкове пароплавство. Дві навігації йому довелося плавати другим помічником капітана пароплава «Олег Кошовой». Романтика водної професії для Леоніда продовжилася, коли в 1961 році його призвали до лав Військово-Морського флоту. Служив гідроакустиком одного з підводних човнів Тихоокеанського флоту. Майже чотири роки напруженого плавання під водою, траплялося – в складних умовах океанської стихії, звісно, не могли не позначитися на здоров’ї. Тому саме це, а ще поклик рідної землі повернули життєвий шлях Леоніда Решетніка в Україну, в рідну Ворожбу. Як говорить народна мудрість: «де б гарно не було, а вдома краще». Саме їй і слідував юнак. Потому бравого моряка забрали в штат Лебединського райкому комсомолу, призначивши звільненим секретарем комітету комсомолу Ворожбянського сільського профтехучилища №36.
Відтоді й почався ворожбянський трудовий шлях Леоніда Решетніка, який тривав аж до 2000 року, тобто до виходу на заслужений відпочинок.
Щоправда, був і невеличкий лебединський відрізок, коли сім місяців був заступником директора СПТУ-34. Однак навесні 1970-го повернувся в свою Ворожбу, в своє ж училище на ідентичну посаду, яку займав п’ять років. А по закінченню Харківського державного університету імені Горького (а тепер Каразіна), здобувши фах історика, викладав цей предмет в училищі аж до 1992 року, поєднуючи з посадою заступника директора з навчально-виховної роботи.
Того ж року земляки, в яких він здобув й авторитет, і шану, довірили йому керувати громадою, обравши Ворожбянським сільським головою. Нелегкий час випав на головування Леоніда Юрійовича, бо ж таким він видався і для долі нашої держави. У Ворожбі це був період розвалу колгоспів, яких діяло тоді два, закриття сільського споживчого товариства, магазинів, період купонів і мільйонів, невиплат заробітків і пенсій, відключення електроенергії та багатьох інших негараздів у житті людей. Ці випробування поставили перед сільським головою нелегке завдання з розумінням ставитися до неординарних, а іноді й негативних явищ серед жителів сільської ради, виховали в ньому ще більшу повагу до людей, які з таким терпінням і розумінням долали всі біди й чиїсь прорахунки. За це й поважали Леоніда Юрійовича. А ще за вміння вирішувати проблеми громади, старання тримати її відповідно до вимог і рівня часу, за турботу про кожного жителя, кожну родину.
«То звідки бере початок Ваша творчість?» – запитали Леоніда Юрійовича. «Ще працюючи в профтехучилищі та сільській раді, іноді заримовував вітальні рядки своїм колегам із нагоди днів народження чи якихось свят. На мій погляд, виходило непогано, хоча я ж не професіонал. А вже вийшовши на пенсію, маючи вільний час та натхнення, написав кілька гумористичних віршів. Показав фахівцям. Їм сподобалося. З тих пір і пишу, хоча й бачу, що вони ще далекі від досконалих. Це заняття для душі, просто хочеться висловити свою точку зору з приводу того чи іншого явища або події в суспільстві. Радію, що друкують мої вірші в місцевих газетах. Радію, що людям подобається, радію, що надходять мені позитивні відгуки. А це додає натхнення на нові творчі доробки. Хочеться ще зробити щось корисне для людей, хоча б своїм поетичним рядком».
Творчість Леоніда Юрійовича поціновують і читачі газети «Будьмо разом», і односельці, і його рідні.
А родина в нього чудова. Дружина Мотрона Тихонівна, за фахом бухгалтер, була і є для чоловіка, як кажуть, надійним тилом, підтримкою впродовж ось уже 62-х спільних років життя. Удвох вони виростили й виховали чудових дітей. Син Валерій – військовий, полковник, проживає нині в м. Санкт-Петербурзі, дочка Лариса, майстер-кулінар, мешкає із родиною в Сумах. Сьогодні дідуся й бабусю Решетніків радують і відвідають троє онуків.
Біжать роки вдаль. Відбуваються зміни у нашому житті. На жаль, щодень збільшується проблем, негараздів, недоречностей. Ось все це й підмічає небайдужий до всього того наш автор із Ворожби – Леонід Юрійович Решетнік. Завтра у нього день народження. Побажаймо йому здоров’я на довгі роки, творчого натхнення і нових творчих надбань. А ми, читачі, чекатимемо їх та із задоволенням насолоджуватимемося творчістю самобутнього майстра пера.
На фото: На викладацькій роботі у колишньому профтехучилищі.
Людмила ЛИСЕНКО, позаштатний автор тижневика «Будьмо разом».
Надія СОЛОДОВНИК.