Стрічка новин
Велика втрата: На 99-ому році пішов із земного життя Олександр Васильович  Кутковий, один із останніх лебединців-учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Про що малюють діти: Малювати картини руками не можна,                         Лише серцем, що б’є у душі…                         В тій, де мешкає дивний художник,                         102: що трапилось? з 11 по 17 травня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського від­ді­лен­ня поліції надійшло 112 заяв та повідомлень громадян, з них 12 на момент реєстрації містили Батьків на Сумщині накрила хвиля двійнят: Вони народжуються з незначним проміжком у часі, швидше за все мають дуже схожу зовнішність, а зв’язок між ними настільки тісний, Віктора Химича призначено головою Лебединської райо­нної державної адміністрації: Відповідне розпорядження Президента України Володимира Зеленського №437/2020-рп оприлюднене на офі­ційному сайті глави держави 14 серпня 2020 року. Майстер лісу з Лебединського лісгоспу здобув перемогу на чемпіонаті України із змішаних єдиноборств: 15 травня вперше на центральній арені країни відбувся чемпіонат України із змішаних єдиноборств. Випробував у змаганнях свої сили майстер лісу Олександр Бакликов-міський голова: 30 жовтня 2020 року Лебединська міська територіальна виборча комісія Сумського району Сумської області підписала протокол про результати голосування Віч-на-віч із нашим  земляком, Почесним громадянином Лебедина Владиславом Бухарєвим – про головне: Генерал-полковник спецслужб України. Народний депутат України VIII скликання. Почесний громадянин міста Лебедина, де народився. Один із засновників Всеукраїнського фестивалю Kvartal Майстерня свята LeKost - свято повинно бути казковим!: Майстерня свята LeKost EVENT представляє компанію казкових друзів: допитливого міньйона Кевіна, бешкетника домового Бубу, мегапозитивного Губку Боба 102: що трапилось? З 8 по 14 березня 2021 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 95 заяв та повідомлень громадян, з них 8 на момент реєстрації містили

У кінці XVIII ст. межиріцьких і хутірських військових обивателів, колишніх козаків, царський уряд зарахував до державних селян, які, будучи юридично вільними громадянами,

залишалися соціальним станом з багатьма правовими обмеженнями.

У цей час, коли у Західній Європі, зокрема в Німеччині, Данії, Швеції та інших країнах, здій­с­нювався активний перехід до фермерської, хутірської системи господарю­вання з масовою видачею населенню спе­ціальних грошових позик для облаштування садибних осідлостей,  самодержавна Росія лік­відувала в Україні козацький устрій і запровадила в 1783р. кріпосницькі порядки. Якби царський уряд не вчинив цих заходів, то розвиток України і нашого краю пішов би інтенсивним шляхом у загальному руслі Європейських держав.

Натомість наш край, як і всю Україну, включили в систему феодально-кріпосницьких відносин.

Розпочалося все з безпідставного, цинічного привласнення Московією земель Слобожанщини ще на початку її заселення, про що писав видатний український історик Д.І. Багалій: «На ту землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення українськими переселенцями, хоч ті землі в дійсності належали прадідам українців». Старозаймочну землю межирічан і хуторян, яка від заселення нашого краю перебувала в їх приватній власності, російська держава без жодного на це права, обклала великими податками.

З 1797 р. вони сплачували оброк по 4 крб. 8 коп. з кожної ревізської душі. У наступні роки його розмір неодноразово збільшувався: 1810р. – 6 крб., 1812 р. – 8 крб., 1824р. – 10 крб.

Обтяжливим був і подушний податок, для визначення розміру якого бралася за основу ревізська душа – повнолітня особа чоловічої статі. Враховуючи багаточисельність селянських родин, його сума була великою і постійно зростала. Якщо в 1798 р. подушний податок дорівнював 1 крб. 26 коп., то в 1810 р. –  2 крб., 1812 р. – 3 крб., а в 1840 році – 3 крб. 30 коп. З цього видно, що за сорок з лишком років він збільшився майже втричі.

Величезні державні податки були непосильними для хуторян, внаслідок чого зростала їх заборгованість. Так, у 1830 р. на кожного з жителів Межиріцької волості в середньому припадало по 13 крб. 30 коп. податків. На цей час за попередні роки селяни не сплатили величезну суму коштів – 95771 крб. 47 коп. Незважаючи на це, податковий тиск не зменшувався. Так, у 1845 р. селян Межиріцького хутірського товариства, які проживали в 53 хуторах і 493 дворах з населенням 3093 чол., зобов’язали сплатити наступні податки і грошові внески:

  • державні податки – 63420 крб. 57 коп.;
  • громадський збір – 911 крб. 35 коп.;
  • на громадські потреби – 124 крб. 8 коп.;
  • земські повинності – 567 крб. 29 коп.;
  • на облаштування приміщень державних установ і в’язниць – 63 крб. 92 коп.;
  • збір на продовольство – 96 крб. 42 коп.;
  • на облаштування і фарбування дорожніх стовпів – 11 крб. 98 коп.

Всього: 65267 крб. 78 коп.

Маючі невеликі зе­ме­льні наділи, хуторяни не могли повністю їх сплачувати, внаслідок чого за ними існували величезні недоїмки. Протягом 1847-1850 років селяни відповідно не сплатили 59768,  56409, 48134 і 56222 карбованців сріблом.

Про жалюгідне становище селянських господарств свідчать такі дані. В 1853р. в Павленківському хутірському товаристві налічувалося 1664 ревізських душ, які разом з родинами проживали у 614 дворах і мали 554 волів, 467 коней, 763 голів великої рогатої худоби, 1242 свиней, 2002 овець і 39 вітряків. Селяни мали в користуванні 4720 дес. землі, з них 3474  дес. орної, 435 дес. сінокосу і 508 дес. садибної землі та неугідь. На одну ревізійну душу припадало приблизно 2,5 дес., що не забезпечувало навіть середнього рівня прибутковості хутірських господарств та вчасної виплати податків. Тільки 38 господарств могли повністю їх виконувати, 298 – лише грошовий оброк, а 28 бідняків були неплатоспроможними. При цьому губернські і окружні чиновники вимагали від волосних посадовців неухильного виконання податкових завдань. В 1850 р. Межиріцький голова Любченко в листі до Павленківського хутірського старшини зазначав: «Если поступление податей будет так же слабо, то волостное правление будет вынуждено прибегнуть к более побудительным мерам».

Податкові недоїмки хуторян рішеннями межиріцьких посадовців часто покривалися за рахунок їхнього майна: спочатку розпродувалася худоба, потім сільськогосподарський інвентар і навіть житлові будинки. Якщо виручені від їх продажу гроші не покривали боргу, то селянина – недоїмника чи когось із членів його сім’ї могли відправити на примусові заробітки, іноді навіть за межі губернії.

В серпні 1846р. сільський старшина хутірського товариства доповідав Межиріцькому волосному правлінню про продаж за 100крб. хати селянина з хутора Парфили Колота Омеляна, який протягом 5 років не сплачував податків і заборгував казні 158 крб. 42  3/4 коп. сріблом.

З книги Павленківської сільської розправи дізнаємося, що 23.10.1844р. на її засіданні заслухали повідомлення збирача податків Матвія Підопригори про невиплату податків деякими селянами. За це згідно її рішення побиттю різками підлягали: Сіренко Василь Єфремович – 15 і Сіробаба Андріан Федорович – 20 ударів. 7 грудня цього ж року по 20 ударів отримали недоїмники Сіренко Терентій, Шепіль Петро, Андрій Буката, Іван Павленко та Федір Дігтяр. 20 вересня 1848 р. згідно інформації збирача податків Мартина Павленка стосовно боржників Кищика Григорія та Шияна Григорія було прийнято рішення: «Наказать их розгами каждого по 15 ударов и строго подтвердить им, чтобы они подати уплатили». 25 жовтня 1848 р. по 20 різок за таку ж «провину» отримали хуторяни Федір Кищик, Андрій Павленко, Олексій Сіробаба, Пантелеймон Буката, Іван Приходько, Пилип Павленко та Василь Приходько.

В 1853р. Межиріцька волосна розправа засудила 28 хліборобів-боржників до принизливих тяжких тілесних покарань. За відсутністю відповідних архівних документів не можна навести точну кількість постраждалих державних селян, але їх кількість була значною. Тільки під впливом зростаючих селянських виступів проти імперських порядків царський уряд в 1904р. скасував дикунські тілесні покарання селян.

Крім податків і різних грошових платежів, хуторяни виконували різноманітні натуральні повинності. Особливо обтяжливою для них була підводна повинність – перевезення власними кіньми і волами військових, державних вантажів, чиновників і поліцейських. Хоча селянам і передбачалася за її виконання певна плата, але тривалі й далекі поїздки відривали хліборобів від власних сімей і господарських робіт. Часто траплялося так, що вони не могли вчасно засіяти землю чи зібрати з неї урожай, 11 серпня 1848р. командир Оренбурзького уланського полку наказав Павленківському хутірському старшині виділити 40 підвід для перевезення військових вантажів з Межиріча і Чернелого до Василівки, а також від Ворожби до Бишкіня. 26 вересня цього ж року хуторян зобов’язали забезпечити 70 волових підвід для доставки військового майна гусарського Лейтенберзького полку з Штепівки до Улянівки. Подібних перевезень було безліч, про що свідчить і цей документ: «Квитанция 1853 года января 12 дня. Дана сия квитанция от ремонтной команды полковника Орловского унтер-офицером Тимофеевым хуторскому старшине Авксентию Павленко в том, что я, Тимофеев, получил от него без платежа прогон 22 воловых подвод до слободы Ольшана на расстоянии 25 верст, в том и подписываюсь». Селян зобов’язували забезпечувати службові поїздки повітових, волосних і хутірських посадовців.

Нерідко під час виконання армійських забаганок їх принижували і навіть били.

З цього приводу наведемо лише декілька фактів. 16 листопада 1854р. Межиріцький сільський старшина доповідав волосному правлінню, що 7 листопада під час проходження через Межиріч чергової групи рекрутів він виділив для перевезення їхнього провіанту волів і селян Данила Дробязка, Хому Кравченка, Василя Суховія і Юхима Діденка. Під час транспортування рекрутського спорядження до слободи Подільки Полтавської губернії російські військові, які супроводжували новобранців, для прискорення руху безжально били селянських волів. Коли ж межирічани стали захищати їх, то начальник Сибірского гарнізонного батальйону поручик Рачковський, під орудою якого здійснювалося етапування військових, наказав побити межирічан, внаслідок чого «у Данила Дробязки от сильных побоев оказались по всей спине синебагровые знаки, что видели при освидетельствовании его в Межирицком сельском правлении Трофим Пащенко, Осип Беспалый, Петр Шрамко». Далі в донесенні вказувалося, що «Фому Кравченка наказали розгами, что тоже видели бывшие с ним подводчики с. Межирич государственные крестьяне Сидор Лисенко, Тимофей Великород, Данило Кравченко, Гавриил Ковалевский, Евтихий Сиробаба и Иван Новохацкий».

23 грудня 1854р. з Лебединського земського суду, куди звернулися потерпілі межирічани, надійшло повідомлення про відмову у притягненні до відповідальності ротмістра Ричковського та його підлеглих. Про торжество справедливості в тогочасних умовах не могло бути й мови, бо російські можновладці поводилися в Україні як завойовники і безкарно знущалися над українцями. Одним із підтверджень цьому є такий факт.

23 травня 1850 р. під час службового відрядження з метою відбору коней для кава­лерійських підрозділів російської армії полковник Шрейдер, їдучи з Межиріча через Павленкове до Вільшани, жорстоко побив Межиріцького волосного голову Любченка і Павленківського хутірського старшину Приходька, які звернулися з заявами до Лебединського окружного начальника і земського суду. З типовою російською бюрократичною тяганиною розслідування тривало аж до 1862 року і закінчилося закриттям цієї справи без найменшого покарання винуватця. Великих зусиль від хуторян вимагала дорожна повинність. Дорогами користувалися усі верстви населення, а утримувати і ремонтувати їх зобов’язували державних селян. Навесні, восени під час сильних дощів, коли грунтові шляхи розмивалися, згідно графіка Павленківського хутірского правління селяни виїжджали ремонтувати дороги. Так, у книзі виконання повинностей зазначалося, що в серпні 1864 р. дорожні роботи виконували жителі хуторів Падалки і Лози Падалка Павло Олексійович, Степан Трохимович Падалка, Матвій Іванович Лоза, Іван Йосипович Лоза та багато інших хуторян.

У рахунок натуральних повинностей охоронялися лісові насадження. Для цього сільські громади на 3 роки за свій кошт обирали лісівників.

Хуторянам доводилося власними кіньми і воза­ми доставляти інспекторів, які здійснювали контроль за шинками і корчмами повіту. Враховуючи їх велику кількість, подібні роз’їзди тривали до трьох і більше діб, що негативно впливало на селянське господарство.

Обтяжливим для селян було виконання і постойної повинності, коли їх примушували приймати у власні оселі на помешкання і утримання російських військових. В березні 1842 р. у Павленковому і навколишніх хуторах квартирували солдати і офіцери 14 єгерської роти 5 батальйону Брянського полку. При цьому важко повірити у щирість слів хутірського старшини про їх бездоганну поведінку: «Квитанция 1842 года марта 24 дня, дана сия командиру 14 егерской роты 5 батальона Брянского егерского полка господину штабс-капитану Савицкому в том, что во время квартирования его с 1 марта по 25 марта вверенной ему роты Харьковской губернии Лебединского уезда в х. Павленковом и протчих принадлежащих к оному хуторами как от него господина штабс-капитана Савицкого равно и нижних чинов обид, притеснений учинено не было, ни у кого ничего без денег и за деньги никоим образом не брато. Нижние воинские чины довольствовались провиантом положенным из казны. В чем и свидетельствую. Хуторской сельский старшина Андрей Великодный по безграмотству приложения печать».

Про справжнє «квартирування» російських військ свідчить «Дело о постое Орловского пехотного полка в Межирицком комиссарстве в 1775-1776 годах», в якому зазначалося: «Капитан и поручик, неведомо за что, бьют немилостиво самого комиссара, а когда за него заступаются обыватели, зовут солдат производить разгром, идут с барабанным боем на комиссарский дом. Солдаты курят трубки в опасных местах, грабят жителей, насилуют женщин, силою берут лошадей и бьют немилостиво».

Найважчим відбутком для хуторян була рекрутська повинність. Московія, а згодом і Російська імперія, завжди потребували великої кількості військових. Рекрутчину, яка існувала до 1874 р., запровадив у 1699 р. Петро І. До 1793 р. рекрутська служба була пожиттєвою, в 1793-1834 роках тривала 25 років, 1834-1855 рр. – 20 років. В період царювання Олександра ІІ її термін спочатку зменшили до 12, а згодом до 7 років.

До 1724 р. один рекрут призначався з 20 селянських дворів, потім з 1 тис. чол.. населення – 5-7 солдатів, а під час війни з цієї  кількості жителів забирали 10 новобранців. Вибір кандидатів для проходження військової служби вирішувався на загальних зборах громади. Визначених ними молодих хлопців-призовників відвозили до Лебединського повітового рекрутського присутствія. Там вони проходили медичний огляд, після чого його голова викрикував: «лоб» або «потилиця». Придатним до служби «брили лоби», тобто стригли волосся лобової частини голови, а непридатним – потилицю. Отримання статусу рекрута в давнину називалося «угодить под. красную шапку». В даному випадку слово «красная» означало не колір, а «красивая, нарядная». На відміну від цивільного головного убору, військовий відзначався яскравою колоритністю.

Держава зобов’язувала сільські громади за свої кошти споряджувати рекрутів. В одяг входили каптан сиром’яжний, шуба, шапка, рукавиці, дві сорочки, штани і підштанки, панчохи, до взуття – одна пара чобіт і черевиків.

Громада забезпечувала рекрута місячним провіантом, а також грошима до 1 крб. сріблом. В 40-50-х роках ХІХ ст. для Павленківського хутірського товариства відправка на службу одного новобранця обходилася в значну суму – 19 крб. 3/9 коп., з них на обмундирування – 3 крб., провіант – 10 крб. 20 коп. На добове харчування йому видавали: хліба – 3 фунти (3  3/4 коп.), 1 фунт м’яса або риби (3  1/2 коп.), 1/20 гарнця круп (1/4 коп.), 7 золотників солі і дві чарки вина.

В листопаді 1848 р. Павленківський сільський писар Завгородненко доповідав волосному правлінню, що для здачі хуторян в VII окремий рекрутський набір з населення зібрали значну суму грошей – 246 крб. 50 коп. (по 17 коп. з кожної душі), а в 1854 р. – 281 крб. 71 коп.

Під час Кримської війни (1853-1855 рр.) цар Микола І  29 січня 1854 р. оголосив  додатковий, терміновий 11 рекрутський набір. При цьому з кожної 1 тис. населення Межиріцької волості передбачалося призвати на війну близько 100 новобранців за рахунок 1080 крб. сріблом,  зібраних з державних селян.

Поскільки рекрутська служба протягом 18 ст. була пожиттєвою, а згодом 25-річною, то солдат, ідучи на військову каторгу, назавжди прощався зі своєю малою батьківщиною і рідними. Сім’я і родичі побивалися за новобранцем як за покійником. Про це уродженець с. Михайлівки І.П. Рожевецький (1855-1929 рр.) у своїх спогадах згадував: «…Никакое слово, никакое описание, по словам стариков, не могут изобразить той тяжелой картины, которой сопровождалось выступление из дома взятых под «красную шапку» на 25-летний срок несчастных рекрут. «Покойника, – говорили старики, – не провожали с такой безграничной печалью и отчаянием, с каким жены, матери и сестры провожали на военную службу своих близких».

Згідно тогочасного законодавства особи, визначені для відбуття рекрутчини, мали право за чималі гроші найняти замість себе добровольця. І.П. Рожевецький яскраво описав проводи найманця на військову службу: «Я лично, будучи в школьном возрасте, в 1863-1865 гг. наблюдал в Межириче, как «наемщики» перед отправлением на царскую службу публично гуляли и дебоширничали за счет нанявшего их хозяина: впереди залихватски пляшущий, в шапке набекрень, пьяный наемщик, за ним три наяривающих «камаринскую» музыканта (две скрипки и бас), далее везущий на возке ведро водки и закуску хозяин и, наконец, огромная толпа зевак и празничного люда. Такие «наемщики», кроме наемной платы, по особому дополнительному уговору  «гуляли» (кутили) на счет хозяина по несколько дней подряд, сопровождая это гульбище всяким хулиганством и дебоширством: разбрасыванием на базаре вывезенных продавцами товаров и припасов – галантерей, бубликов, яиц, битьем горшков и др. глиняной посуды у горшечников, опрокидывание кувшинов с молоком и сметаной и т.д. И за все эти проторы и убытки, не щадя, последними, быть может, средствами, расплачивался наниматель, лишь бы только спасти от солдатчины сына».

НА ФОТО: 1928 р. хутір Падалки. Зліва-направо: активні учасники створення Лебе­дин­ської породи корів: Павло Дмитрович Падалка, Денис Федорович Хвостенко, Ілля Андрійович Падалка і Михайло Петрович Падалка.

 

Прокіп Романович Ляшко з дружиною Федорою Іванівною та дітьми й онуками. 1938 р., хутір Богомоли.

 

Віктор Лисянський, краєзнавець.

Далі буде...

Коментарі  
0 #1 Степан Шпак-Скворцов 05.01.2021, 16:33
Очень интересно. Зачёт.
А я-то думал, что Лебедин-пресс в темах краеведения осиротел с уходом в тень Солнца лебединской журналистики - пана Василия, свет Пазинича.
Цитата
Додати коментар