Вдатися до роздумів на цю тему і взятися за написання матеріалу підштовхнув візит на батьківську дачу.
Життя завжди вносить корективи у власний ритм. Ось і я раніше не мав змоги туди навідатися. На цей раз відвідати маму, яка проживає самотньо (тато відійшов у Вічність через тяжку хворобу), допомогти по господарству прибув на власному транспорті, тож і вирішив поїхати подивитися на дачний будиночок, аби дізнатися, що там робиться, оскільки мама сама вже не саджала біля нього город. Як зазначила вона, не так давно, проїжджаючи у справах через Рябушки, із траси побачила, що наш будиночок бовваніє шиферним дахом. Я запропонував мамі розібрати його й перевезти до садиби, можливо, матеріал на щось та й згодиться. І що побачив, коли прибув на те місце? Руїни! Всюди руїни! А який був садово-городній кооператив «Світанок»! Масив, розбитий на символічні вулиці: Вишнева, Яблунева, Городня, Радісна, Весняна, Осіння…, приваблював добре доглянутою городиною (родило там усе – картопля, огірки, помідори, перець, навіть земляний горіх), молодесенькими садами, чепурними дачними будиночками.
Розумію, що з тих чи інших причин люди перестали засаджувати земельні ділянки, хоча вони й приватизовані. Одні господарі постаріли, то вже і несила займатися городництвом, в інших трапилася біда (як у нашій родині), а ще попідростали діти і роз`їхалися по світу тощо. Не стало поряд з нами й керівника кооперативу, відійшов у Засвіти… Склалося, як склалося. Одні власники будиночків, вочевидь, розібрали їх і забрали додому. Інші, як ми, збиралися це зробити. Однак… Хтось проворніший і меткіший це зробив. Мою душу обпік холод, коли побачив, що і наш будиночок, й інші стерті з лиця землі. Забрано шифер, шлакоблок, дерев`яні конструкції, стіл, стільці… Якби я зустрів тих людей, котрі це зробили, не знаю, що б я їм зробив. Причому вони вкрали не лише нашу будівлю, а й матеріал інших дачників. Як у них не тремтіла рука, коли посягалися на чуже? А совість не мучила, що з того, чужого, щось собі вибудували в господарстві? І там, вочевидь, діяла група ділків. Трощили, руйнували, вивозили…
Нашій незалежній державі наступного року виповниться три десятки років. Дивлюся на процеси, що проходять у ній (крадуть, крадуть, крадуть від верхів і до низів) упродовж усього цього часу, і думаю: чи наступить цьому кінець? Одні її громадяни трудяться безупину, невтомно, не маючи особливих статків, а інші жирують за чийсь рахунок, бо крадуть і такі оборудки для цього придумують, що диву даєшся. Та доки ж це триватиме? Коли, врешті-решт, з характерів обраних наших співвітчизників зникнуть такі риси, як варварство, злочинність, цинізм, хабарництво та й увесь інший негатив? Порядними людей слід виховувати з маленького віку, з пелюшок. Та й саме суспільство тоді зміниться. А щоб змінилося, самого виховання мало. Потрібні відповідні закони, котрі тримали б людей у «рамках».
Тому й бідна держава, що не ті закони приймають наші добродії-депутати. За тридцять років незалежності ніхто не відповів за крадіжки, злочини і перед державою, і перед українським народом. Бо ті ж депутати народні про народ думають, коли пробираються до найвищого органу влади, а потім, «ступивши на Олімп», начхати їм на народ.
Прийняли такі закони, які дозволяють знищувати малі і великі підприємства радянської доби (у Лебедині практично вже немає промисловості), руйнувати аграрний сектор економіки, робити рейдерські захоплення і т.д. І красти все підряд. Що вже говорити про такі крадіжки, про які зазначав вище?
Пригадую, як мій дідусь розповідав, що в Європі не крадуть. Він у свій час перебував у Німеччині, як остарбайтер. Як їм, примусово вивезеним до ворожої країни, не сутужно жилося тоді, працюючи на чужу державу, а своя, рідна, в цей час потерпала від ворога – фашизму, однак і він, і його товариші не сміли ніде нічого чужого брати, скажімо того ж яблука із саду господаря-бауера. Бо навіть за дрібну крадіжку – жорстоке покарання. Вочевидь, і сьогодні там існує такий же порядок. Я не був за кордоном, але друзі, знайомі розповідали, що саме так. Можливо, колись і ми дочекаємося порядку і житимемо в заможній і правовій державі. Можливо…
Валерій Ніколаєнко,
м. Чугуїв Харківської області.