Стрічка новин
У Лебедині відкрили пам’ятний знак Федору Кричевському: 22 травня в Лебедині відбулася довгоочікувана подія – відкриття знаку відомому живописцю, педагогу та одному із засновників Української Академії мистецтв Непроста доля Клавдії Луківни. Розповідь перша.: Нещодавно, перебираючи домашній архів, мені потрапив до рук давній альбом уже немо­ло­дої, як за студентськими мірками, 37-річної випускниці Лебединського За шахрайство – законне покарання: Лебединським відділом Ромен­ської місцевої прокуратури підтримано публічне обвинувачення у суді стосовно мешканця с.Куданівка Лебединського району Б. Маріанна Третьякова: «Наше життя складається із різних шарів, як торт «Наполеон». Чим більше їх, тим він смачніший»: Вживаючи слово «школа», ми часто не замислюємося над тим, скільки значень і смислових відтінків воно має. Зазвичай, асоціація із приміщенням, Примусили: Колодубський якраз нарізав «лікарську», коли в двері побутової кімнати зазирнув майстер Крутько: — Що? Знову микитите? — суворо запитав він і Весняні яблука: Сільська вчителька-пенсіонерка, яка є героїнею циклу нарисів, зиму, як і перший місяць нетеплої весни, що затяглася,  пережила спокійно. З допомогою Шановні жителі міста та району!: 12 червня з 14.00 до 15.00 години в приміщенні Ворожбянської сільської ради буде проводити прийом громадян т.в.о.начальника Лебединської поліції У Лебедині депутатам і членам виконкому пропонують “скинутися” на пам’ятник знак: Два тижні тому в Лебедині стартував благодійний проект по збору коштів для спорудження знаку на честь відомого живописця, педагога та Щасливої дороги в майбуття!: Ось і відлунав випускний у закладах загальної середньої освіти України і нашого міста зокрема. Чарівний літній вечір проводжав юнь у 102: що трапилось? з 30 серпня по 5 вересня 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м.Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшло 125 заяв та повідомлень громадян,

З дитинства моє покоління звикло бачити на святкових парадах ветеранів – усміхнених і радісних, з букетами квітів, з тихим дзвоном численних медалей, з розповідями про важкі бої. Їх запрошували до шкіл та до будинків культури. Без них не обходилося жодне радянське свято. І неначе в їхній тіні знаходилися інші ветерани тієї самої війни, які ніколи не бували на цих дійствах. Це були ті, яких, іще в юному та молодому віці, їхні тяжкі каліцтва, завдані війною, прикували своїми важкими страшними ланцюгами до ліжок. Як свідчить розсекречена статистика, під час війни демобілізували 2576000 інвалідів. Значна кількість із них залишилася без обох рук і ніг. Частина з них усе життя знаходилася в лежачому стані. Оце і є те обличчя багатоликої війни, яке намагалися не показувати, аби, мовляв, зайвий раз не травмувати народ.

У зв`язку з цим хочу згадати свого земляка ветерана Другої світової війни Василя Андрійовича Щербака (1923 –1994), якому довелося випити з чаші своєї гіркої долі сповна. До війни він закінчив два курси Лебединського педтехнікуму. У липні 1941-го йо­го мобілізували на вій­ну, спочатку направивши на коротко­термінове навчання в артилерійське училище. Уже в грудні 1941-го він перебував на Волховському фронті як навідник гармати гаубичного артполку. У січні 1942-го отримав легке поранення, а на початку 1943-го – множинне осколкове поранення ніг, грудей і хребта. Після лікування в кінці березня 1944 року був призначений артилерійським розвідником. Хто хоч трохи знайомий з артилерією, добре знає, чому їх називали й досі називають смертниками, бо в полон їх не брали. За бої на Нарвському плацдармі отримав дві медалі «За бойові заслуги». У червні 1945 року його у 23-річному віці комісували як інваліда першої групи. Після повернення додому воїн не опустив руки, а продовжив заочне навчання в Охтирському педтехнікумі, одночасно вчителюючи у семирічній школі села Влізьки Московськобобрицької сільради, викладаючи математику. Одружився Василь Андрійович зі своєю колежанкою Надією Андріївною. До речі, те село тоді було великим, багатолюдним і  щедрим на дитячі голоси, а нині в ньому проживає лише одна пенсіонерка дуже солідного віку. Старожили села розповідали, що приїхало вчителювати подружжя Щербаків до Влізьок із Кам’яного, але самі вони, скоріше за все, уродженці Полтавщини. Проте незабаром у тому ж 1947-му Василю Андрійовичу дав про себе знати поранений хребет. Лікарі винесли вердикт: потрібна термінова операція, адже колишнього воїна може чекати параліч. Утім, операція не допомогла. Так на все своє майбутнє життя Василь Андрійович залишився прикутим до ліжка. Вдумайтеся тільки: 47 років він не міг встати, 47 років для нього продовжувалася війна! Проте колишній солдат не здавався. Він багато читав, писав спогади про фронтову молодість, брав активну участь у вихованні двох онуків. До нього на зустрічі приходили учні місцевої школи. Після того, як на початку 1980-х не стало його дружини Надії Андріївни, увесь тягар догляду за інвалідом війни ліг на плечі його доньки Ольги Василівни, яка з молодих літ залишилася без чоловіка з двома дітьми. Вона працювала вихователькою дитячого садка у Московському Бобрику і забрала батька до себе. У 2010-му не стало і її. Але залишилася пам’ять про цю родину, на долю якої випали непрості випробовування.

 

Пам’ять про те, що такі фронтовики, як Василь Щербак, хоч ніколи й не бували на святкових парадах, але своїми фронтовими покаліченнями найкраще за будь-які промови правдиво розповідали, що таке війна насправді.

Іще в молодості, поспілкувавшись із такими людьми, я по-справжньому зрозумів проникливі рядки поета-фронтовика Сергія Орлова:

Вот человек – он искалечен,

В рубцах лицо. Но ты гляди

И взгляд испуганно при встрече

С его лица не отводи.

Он шел к победе,  задыхаясь,

Не думал о себе в пути,

Чтобы она была такая:

Взглянуть – и глаз не отвести!

 

Василь Пазинич, краєзнавець.

Додати коментар