У період колективізації, коли селяни усуспільнювали коней, то повинні були здати і кінську упряж. Кожний селянин не уявляв своє життя без коня. Тому коли виникло питання здавати кінську упряж, вони, де краща, могли приховати, а стару й порвану здати в колгосп. Селяни рахували, що цей захід скороминучий, і все повернеться «на круги своя».
А в даний період потрібно було, щоб хтось управляв цим процесом. На загальних зборах колгоспу вибрали конюхом Петра Кононенка. При обговоренні кандидатури сказали, що в нього відповідне прізвище, крім того, він був кращим конюхом у полку, коли служив в армії, досконало знає шорницьку справу. (Шорник – спеціаліст по виготовленню і спорядженню кінської упряжі). Згадали, що він ходив до командира полку з пропозицією відкрити школу шорників, де б мали навчатися молоді бійці.
Але командир відповів, що в армію надходить нова техніка, і скоро непотрібні будуть ні конюхи, ні шорники. От і задумався Кононенко, навіщо ж пропадати такій хорошій спеціальності?
«Напевне, як оженюсь, буде в мене син, і я навчу його шорницькому ремеслу», – роздумував він.
На другий день після зборів Кононенко прийшов на конюшню, перевірив коней і упряж. Він вжахнувся від побаченого і пішов до голови колгоспу доповісти про критичний стан на конюшні.
Конюх доповів, що коні худі, бо немає ні вівса, ні сіна. Дають солому та декілька буряків. А з упряжем зовсім критичне становище: дуги поламані, хомути без войлоку, супонь немає, черезсідельні та віжки порвані, ясла і загороди поламані.
Оце тобі, Кононенко, й конюхуй!
Олексій Дученко, м. Лебедин.