Стрічка новин
Навіть піскарик – рідкість: Я корінний лебединець, риболовлею на Пслі займаюся із дитинства. Пам`ятаю, дідусь,коли мені виповнилося чотири роки, вже брав із собою. Володимир Сергійович - найкращий наставник: Чотири роки пролетіли, як одна мить. Нещодавно наша 441-а група попрощалася з коледжем. Нашим наставником був Володимир Сергійович Вакуленко Її вибір – стати військовим: Знайомтеся: наша землячка Марина  Кубрак. Правда ж, симпатична дівчина у військовій формі! Вона народилася, зростала й навчалася свого часу в «Я тебе ніколи не забуду…»: Віктора Михайловича призначили директором автопідприємства. Це для нього було несподіванкою, адже донині працював головним інженером спорідненого йому в одному із «Ромашкову» родину привітала осінь: Осінь – чудова пора, пора поетів та романтиків. Кольоровим розмаїттям прикрашає осінь наш чудовий край. Саме такої прекрасної днини завітала Верховна Рада відкрила ринок землі в Україні: Закон про ринок землі підтримала більшість народних депутатів. На позачерговому засіданні Верховної Ради України в ніч з 30 на 31 Загинув бойовий медик із Лебедина: Лебединський фаховий медичний коледж імені професора М.І.Ситенка повідомляє, що у війні з російськими агресорами загинула жителька м. Лебедин Сумської області До слова рідного торкнись душею: Для кожної людини її мова – найкраща, найзворушливіша. Калиновою, солов’їною називають українські поети нашу мову. Чи відчуваємо велике таїнство живого Скільки пар поєднали долі у 2021 році?: Протягом 2021 року в осо­­бистому жи­­тті чималої кіль­кості меш­канців Пол­тав­ської, Сум­ської та Чер­нігівської областей від­бу­лися суттєві зміни. Закохані, завдяки наміру У Лебединській громаді зростає кількість дітей, які хворіють на COVID-19: Станом на 31 січня 2022 року по місту Лебедин зареєстровано 57 хворих дітей на COVID-19 та 8 дітей у селах

Невгамовна зозуля накувала Євдокії Трохимівні Шульзі з м. Лебедина вже вісім десятків літ. Просимо ту птаху, щоб не зупинялася, а дарувала цій жінці нові літа на радість їй самій та її численній родині.

Євдокія Трохимівна часто, особливо у ці ювілейні дні, перегортає сторінки свого життя й розповідає своїм дорогим та рідним людям, що їй довелося зазнати за цей проміжок часу, що притаїлося за видноколом її поважних літ.

…Квітуюче навесні і влітку, омите дощем восени, засніжене суворої на той час зими – таким пам’ятається жінці невеличке село Грушеве неподалік Червленого, де вона народилася грізного 1942 року. Це вже потім, коли підросла, Дуся познайомилася з ним. А до того велика біда змусила рідних тіточок Полю і Марфушу забрати дівчатко-малятко до себе в Лебедин. Батько дівчинки, Трохим Микитович, у той час бився з фашистами на фронті, а мама Анастасія, на жаль, покинула цей світ у велике свято Покрови, коли її найменшенькій донечці не виповнилося й року. А ще ж зростали в молодій родині Тимошенків троє хлопчиків – Ваня, Степанко, Іллюша. Родичі віддали їх на виховання до відомого в Лебедині дитячого будинку. А малесенька Дуся зростала й виховувалася в родині дідуся Микити, бабусі Мілі та тіточок Полі і Марфуші. Всі вони оточили дівчинку великою увагою й турботою. Не забували й хлопчиків: відвідували, носили гостинці.

Важкий тоді був час, однак усі трималися купи. Всі разом чекали з війни Трохима Микитовича. Однак… Надійшло повідомлення, що він пропав безвісти на фронтових дорогах. І сьогодні його прізвище значиться на стелах Меморіалу Слави в лісопарку нашого міста. Євдокія Трохимівна шанує пам’ять про батька, якого бачила лише на фото, що висіло у світлиці, відвідує святе місце,пов’язане з ним. А ще вона вже в дорослому віці поставить на Ватутінському цвинтарі пам’ятник, спільний для батька і неньки, на ознаку глибокої вдячності найріднішим людям, котрі подарували їй життя, у пам’ять про них, хоча їхні обличчя дитяча уява не зберегла. Тепер це для жінки ще одне святе місце.

…Закінчилася Велика Вітчизняна війна. Маленька Дуся вже підросла і радувала своїх рідних. А вони плекали її, як квіточку під сонцем. Коли відійшли у Засвіти дідусь і бабуся, всі клопоти за дівчатко перейшли до її тіточок. Одну з них, Марфушу, Дуся попросилася називати мамою. Отож, і мама Марфуша, і тьотя Поля виводили дівчинку на життєві стежини.

По закінченню восьми класів Дуся вступила на фельдшерське відділення Лебединського медичного училища імені М.І. Ситенка (тепер фаховий коледж). За розподілом, коли вже була дипломованим спеціалістом, поїхала на роботу в с. Байрак. Фельдшерська справа подобалася, можливо, там би й залишилася на тривалий час. Однак кохання змінило ситуацію. Коли одружилася з юнаком Андрієм Шульгою із Рябушок, місцем свого сімейного життя обрали Лебедин, найближче до тіточок, яким Дуся була зобов’язана віддячити за власну долю. Юній медпрацівниці довелося лікувати хворих у хірургічному і терапевтичному відділеннях районної лікарні, а ще допомагати з’являтися на світ малюкам у пологовому відділенні. У ньому Дусі подобалося. Ще б пак! Ось вони, маленькі громадяни, вперше подають свій голосочок, вперше посміхаються, вперше дивляться на навколишній світ своїми голубими, карими, сірими, синіми оченятами. А колись виростуть і знайдуть своє місце в житті, як знайшла його вона, Дуся.

Однак доля іноді робить для людини несподівані повороти. Вона піднесла сюрприз і Дусі. В 1967 році в нашому місті відчинив двері для своїх вихованців новозбудований дитячий садок «Ромашка». Його перша завідувачка Руслана Павлівна Зелена підбирала кадри для установи. І якось, побачивши Дусю, запросила її на посаду медичної сестри ясельної групи. «Чому б і ні? Знову малеча! Але вже зі своїм дитячим світоглядом, витівками. Це ж цікаво!» – роздумувала жінка. І погодилася. Пропрацювавши певний час, знову задумалася: «Як добре було б виховувати цю невгамовну дітвору. З ними так цікаво!» І вирішила… змінити фах. Саме на той час у Лебединському педагогічному училищі імені А.С. Макаренка відкрилося заочне відділення. Тож Дуся стала студенткою. А по закінченню навчання зайняла посаду вихователя цього ж дитсадка. У клопотах, турботах за малечу промайнули цілих двадцять сім років життя Євдокії Трохимівни.

Час так швидко минув, що їй сьогодні навіть не віриться, що вже не повернути ті щасливі роки. Багато її вихованців стали відомими людьми не лише в нашому місті, а й далеко за його межами. Приємно Євдокії Трохимівні, що значна їх частка повертається в пам’ять про дитинство і відвідує свою виховательку, телефонує їй. Від того тепліє в жіночій душі.  Як і від того, що зростила і виховала порядну доньку Ніну, яка пішла маминою «другою» стежкою – теж здобула педагогічну освіту: спочатку в нашому ж педагогічному училищі за спеціальністю «початкова освіта», а згодом тут же на заочному відділенні від Сумського педінституту ім. А.С. Макаренка – вищу педагогічну освіту. Ніна Андріївна Босенко (Шульга) певний час трудилася у міській школі №2, а зараз – вихователем у гуртожитку Лебединського ВПУ лісового господарства.

Бабусиною і маминою педаго­гічною стежиною попрямували у життя представниці наймолодшого покоління: Вікторія, яка із золотою медаллю закінчила школу, потім Сумський педуніверситет за спеціальністю «педагогіка й психологія», самостійно опанувала англійську мову і зараз навчає дітвору в м. Суми; Оля теж, одержавши золоту медаль за середню освіту, здобула фах учителя біоло­гії та хімії в тому ж університеті, а зараз успішно навчається в аспірантурі Київського університету, опановуючи англійську мову. Ще одна онучка Катя, здобувши вищу педагогічну освіту, нині трудиться в аграрному університеті. Отож, бабуся Євдокія щаслива від того, яке міцне коріння йде від її родоводу.

Сьогодні свій поважний ювілей Євдокія Трохимівна зустрічає у колі дорогих і рідних їй людей. Проживає вона з донькою Ніною і зятем Володимиром. Вони шанують свою берегиню роду, всіляко піклуються про неї. Та й як інакше? Бо вона – сама доброта, віддала і віддає їм зараз тепло своєї душі і серця, вона завжди допомагала їм у свій час стати, як кажуть у народі, на ноги, підтримувала і ділом, і словом. Нині в Євдокії Трохимівни забезпечена старість. Цим компенсується її нелегке життя в дитинстві без батька й мами.

Пролітають роки, наче швид­ко­п­линна ріка. Оглядаючись назад, Євдокія Трохимівна в пам’яті перебирає все те, що залишилося за видноколом її славних літ. Літ, позначених бідою і радістю, невдачами і здобутками. Та все ж того, гарного, доброго, щасливого, було більше. То хай так буде і в подальшому житті на багато літ.

Надія СОЛОДОВНИК,

м. Лебедин.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар