Стрічка новин
102: що трапилось? з 23 по 29 березня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відді­лен­ня поліції надійшло 122 заяви та повідомлення громадян, з них 11 на Зміна імені – популярна послуга юстиції: У 2021 році на теренах Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) відділами державної реєстрації актів цивільного стану було зафіксовано Шановні працівники сільського господарства!: Щиро вітаю Вас з професійним святом – Днем працівників сільського господарства! Це свято справжніх трудівників, які розумом та серцем, у селі Допомогли знайти колишню колегу: Після публікації зарисовки про колишню медсестру неврологічного відділення Лебединської центральної районної лікарні Т.О.Фалько на редакційний сайт  надійшло повідомлення такого змісту: У ній – сама доброта: За три кілометри від Лебедина розкинулося мальовниче село Чернецьке. В ньому проживає вродлива, чарівна, трудолюбива, добра, щедра, доброзичлива жіночка – За час війни та через війну з Сумщини виїхало  близько 300 тисяч людей: Про це в ефірі телеканалу "Рада» заявив  голова Сумської обласної військової адміністрації Дмитро Живицький . Небезпека обігрівальних приладів: У зв'язку з настанням осiнньо-зимового опалювального сезону, коли розпочинається інтенсивне викорастання обiгрiвальних приладiв, - небезпека виникнення пожеж набирає загрозливих масштабiв. В цей перiод Разом – ми сила!: Кам’яне –  одна з двадцяти двох частинок нашої дружної об’єднаної громади. Лебединська ОТГ є однією з п’ятдесяти одної об’єднаних громад Якість, перевірена часом: «Лебединський фаховий медичний коледж імені професора М. І. Ситенка – це якість, перевірена часом» – такий меседж придумали наші студенти Кращі юні науковці Лебединської громади 2021 року:   Кінець березня 2021 року ознаменувався найвагомішим змаганням інтелекту серед учнівської молоді Сумщини – обласним етапом Всеукраїнського конкурсу-захисту

 

 

Лелека

Летить лелека здалеку додому,

Летить щосили, нехтуючи втому,

Цей шлях йому знайомий з давніх літ,

Та цьогоріч важким був переліт.

 

Прокинулась земля, і усміхнулось небо,

Весна прийшла, вже людям сіять треба,

Йому ж гніздечко вчасно треба звить,

Щоб лелечат малесеньких зростить.

 

Он і село видніється здаля,

Чому ж не зустріча його маля?

Отой гарненький, чорноокий карапуз –

Його господарям приніс цей чорногуз.

 

Нема нікого, лиш могили свіжі,

Земля вся зранена, просякнута слізьми,

Сліди знущань над мирними людьми.

«Асвабадители» прийшли – то нелюди не люди,

 

Прийшли, щоб нашу землю ґвалтувать.

Та виграє життя у смерті –

і так буде!

В країну вбивць лелеки не летять!

                Надія КОСОЛАП, м.Лебедин.

 

За нами – слава, віра й правда

Троянди квітнуть у воді.

Заквітне й наша Україна!

Ми будем завжди молоді,

Настане мир на Батьківщині!

Та не пробачимо смертей,

Росія тлітиме у скварі.

За злочини проти дітей,

За знищені домівки в парі.

Уже не буде, як колись,

Ми всі достатньо настраждались.

Расєї мрії не збулись

Й не збудуться. Бо ми тримались.

Тут об’єдналися усі,

Землі не стали покидати.

Майбутнє буде у красі,

У золотавості дукатів.

Я вірю: злагоджено будем жить,

За нами – слава, віра й правда.

Рашистів зможем зупинить,

І вимре вся «Іродіада».

Бо ми давно вже не брати,

Про трьох сестер можна забути.

В РФ-РБ живуть кати,

Де убивають без отрути.

Історія нас добре вчить,

Свобода слова – їхній ворог,

Але впіймаємо цю мить,

Загарбників зітремо в порох.

Бо ключ до єдності у нас,

А на чолі – найкращий воїн.

Настане тихий, мирний час

Без клятої, страшної зброї.

Тетяна ЧЕКОТИЛО,

студентка СумДУ.

 

 

Україна

Україна – скільки в цьому слові,

Хтось побачить поле волошкове,

Хтось поля, безмежнії, родючі,

А хтось дуб кремезний біля кручі.

Україна – мова солов’їна,

Це Тарас Шевченко і Костенко Ліна,

Пісня українська, що лунає світом,

Про красу дівочу і мамині квіти.

Україно, люба, краю мій квітучий,

Що ж так серце стиснулось болюче,

Цвіт калини душу вже не тішить,

Плач дітей і матерів калічить…

Україна – скільки в цьому слові,

Болю, туги, сліз…  і все ж любові,

Україно, рідна наша нене,

Будемо молитися за тебе…

Наталія ОВЧАРЕНКО,

м.Лебедин.

 

Мені бабуся говорила...

Мені бабуся завжди говорила:

«Війна – то страшно, внучко мила,

Не дай вам, Боже, пережити

За рідними, як я, тужити.

Хвороби, голод, біль нестерпний,

Живе в повітрі страх безсмертний,

Кожен на світі добре знає:

Від ворога людина помирає.

Якщо не хочеш на собі відчути,

То краще ці слова почути:

«Бажаю мирно, в дружбі жити,

Сусідів краще не дражнити.

Свобода ваша їм, як дьоготь,

У них її – розміром з ньоготь,

Немає ані слова, ані волі,

Живуть усі на розсуд долі.

А як зустрінетесь на полі бою,

Візьміть хоробрості з собою

І бийтесь до останнього, сміливо,

Щоб вороги тікали боязливо.

Вони вам заздрять, це я знаю,

Тому й слова ці наставляю.

Потрібно лишень трохи почекати,

Любов, надію й віру не втрачати.

 

 

х Х х

Давай зустрінемо світанок

Десь там далеко на горі,

Ми візьмемо туди сніданок:

Варення, чай і сухарі.

Давай подивимось на зорі,

Коли заснуть усі хати,

Ми ляжемо прямо надворі,

Десь біля вишні, на траві.

Давай це зробимо скоріше,

Як тільки-но настане мир.

Ми одягнемося тепліше

І знов поїдем в Лебедин.

Давай побудемо ще трохи,

Разом посидимо хоч мить.

Ти знаєш, що не буде змоги

Нам, як раніше, знову жить.

Та як закінчиться війна,

Поляже назавжди ворожа раша,

Ми відбудуємо міста,

Бо перемога точно буде наша!

І ми тоді, народе мій,

Подивимось на зорі і світанок,

Ми побудуємо країну мрій,

Де пануватимуть краса, любов, порядок!

Юлія ЗАЙЧЕНКО, м.Лебедин.

 

 

Про реформи

Щоб було нам жити краще,

Щоб були ми в нормі,

Ми весь час, вже 30 років,

Проводим реформи.

І народ наш, слава Богу,

Мовби не ледачий,

Тільки щось від тих реформ

Не стає нам краще.

Якраз їх, отих, що треба,

Нам не вистачає,

Бо реформи кожен автор

Під себе приймає.

 

А чи діждемось?

Сім’ї  вдома без батьків

З горем виживають,

Бо батьки десь на чужині

Гроші заробляють.

Всі працюють з надією,

Не знаючи втоми,

Коли рідна наша влада

Покличе додому.

 

І бензобак той самий

З бензобаком у машині

Не знаю, що стало,

Торік тисячу з’їдав він,

Цей рік – і двох мало.

 

Себе ж не посадиш

Слідчі дії провели,

Все було, як треба,

Як не дивно, але вкотре

Ми вийшли на себе.

 

 

Леонід Решетнік,

позаштатний автор тижневика

«Будьмо разом», с. Ворожба.

 

 

Найкращий подарунок

Спить у ліжечку дитятко,

Мами з татом янголятко.

Це – Назарчик наш малий,

Мій племінник дорогий.

Спить хлоп’я і бачить сон:

В ньому іграшковий слон,

Пістолет, авто, гармата -

Подарунки мами й тата.

Кращий подарунок в світі -

Знають це дорослі й діти,

Це – любов батьків до нас...

Не мине вона, як час.

Тож батьків не забувайте,

І про маму з татом дбайте!

 

 

Колискова

Спи, синочку

наш маленький!

Вже поснули всі давненько,

І поля, луги, гаї,

Сни вже бачать солов’ї,

Тільки ти, малий козак,

Не заснеш усе ніяк...

Зробимо тобі коня,

Як прокинешся зрання,

Завтра вранці вороний

Коник буде власний твій.

Тож, синочку, засинай,

В сни казкові поринай!

 

Юлія ЗАБІЯКА, м.Суми,

спеціально для дитячого

 куточка «Будьмо разом».

 

 

БАТЬКIВСЬКА ХАТА

Стоїть самотньо на горбочку хата,

Замовкли в ній веселі голоси,

Немає мами і немає тата,

Блаженні в Вічність відійшли часи.

 

Село в снігах, не видно ні билини,

Десь з комина, як змійка,

в’ється дим,

А рідна батьківська

залишена хатина.

Як сирота. Панує пустка в ній.

 

Синички не лишають сад зимовий,

І прилетять, заглянуть у вікно

і крильцями змахнуть...

У цьому домі

давно людського духу не було.

 

А чорний ворон на гілляці всівся,

Свої сумні мотиви видає,

Давно він тут поблизу оселився

і карканням розказує своє.

 

До хати не прогорнута стежина

і кучугура снігу у дворі,

А сторожем повисла павутина

І снігом високо засипаний поріг.

 

Життя в батьківській хаті

зупинилось,

Перетворилася оселя на архів,

Все, як було, у ній же залишилось,

А от людських... не чує голосів.

 

Зима перетворила дім у пустку,

Є діти, є онуки – та не тут...

Гостюють влітку, та не часто-густо,

І не тоді, коли сніги метуть.

 

Як скресне сніг і знову сад заквітне,

Й повернуться співучі солов’ї,

Батьківський дім

стрічатиме привітно

і защебечуть голоси людські.

 

Життя тут оживе та завирує

І сивий спомин піде в небокрай,

Самотня хата імпульс знов відчує,

Архів родинний перетвориться

на рай.

 

Так змінюється рідний дім на дачу,

Нема батьків – немає в нім тепла,

Зігріє літом сонечко гаряче,

А от зимою – в домі теж зима.

 

Все залишилося,

як при батьках, на місці,

На жаль, живого дотику нема,

Пішла турбота в засвіти батьківська,

Розлука з рідними холодна,

льодяна.

 

Стоїть батьківська хата одиноко,

Сумує тихо у зимові дні.

І швидко пробігає рік за роком...

Лише пташки співають їй пісні.

Тамара Франчук-Шандрук.

 

 

Як давно це було...

Пам’ятаю я завжди про нього –

В когось сите за край –

Та здебільше було босоноге.

Про дитинство пишу,

Бо я знаю, і Вас не минуло,

Навіть впевнена в тім,

Що про нього Ви теж не забули.

Пригадаємо всі,

Як м’яча ми по полю ганяли,

Набридало, ну що ж,

В «вибивного» разом забавлялись,

Грали в «жмурки» допізна,

Вже й зорі на небі палають,

Мама йдуть із дубцем

Та по хатах нас всіх розганяють!

Як мороз затріщить,

Не один ми урок пропускали –

Всі на лижі й санки,

Гірки жодної не обминали,

Червоніють носи

Й колір щік, так скажу, буряковий.

Вечір сутінки тче,

Всі втомились, та настрій чудовий!

І не дивом було,

Що батькам ми були в допомозі,

Підставляли плече,

Все робили, якщо були взмозі.

Батько й матір – святе,

Розуміли ми їх кожне слово,

Шанували й старих,

Підсобити їм завжди готові.

Мали ми собі ціль –

Просувалися твердо та вперто,

Нам за щастя був пряник

Та якась «заваляща» цукерка.

Ми всі вміли дружити,

Не дай, Боже, біда – виручали,

Вміти жити, як зараз,

Нас у школі в той час не навчали.

Стало легко мені,

Бо згадалося те, наймиліше,

Тихий шепіт гілок,

Що сонливо так вітер колише,

Спонукав пригадати

Часи ті чудові, далекі.

Їх, напевно, на крилах

Понесли із собою лелеки!

Лідія БУГАЙОВА, с.Будилка

 

 

Вірші наших читачок

 

Зозуля кувала, роки рахувала,

Щасливі чи ні? Я її не питала.

Сварила я долю,сварила тополю,

Що пухом,

як снігом заслала дорогу.

–Навіщо сварити? – казала зозуля:

«Роки – то вже щастя,

майбутнє, минуле…»

Та тільки я стала роки рахувати ,

Зозуля уже перестала кувати. 

 

х Х х

 

Залишилось невипитим  вино,

Слова жорстокі, кинуті на вітер…

А за вікном метелики давно

«Люблю» зліпили із великих літер.

Давно позаду вереснева ніч

І те багряне листя під ногами.

Зустрілись ми з тобою віч-на-віч,

Та самота стояла поруч з нами.

 

х Х х

 

Травневої ночі засну я у житі,

Дурманить черемха у білому цвіті…

Я буду лежати, розкинувши руки,

І чути мелодії дивнії звуки…

 

Травневої ночі скажу тобі тихо

(Ніхто щоб не чув,

ну хіба тільки жито)

Про те ,як кохаю, про те, як чекаю,

І пісню свою я для тебе співаю…

 

Заснеш біля мене,

немов та дитина,

Насниться у житі червона калина,

Калина червона, а жито зелене,

Поспіло кохання, але не для мене.

 

Прокинуся вранці одна я у житі,

Дурманить черемха у білому цвіті,

В зеленому житі, та білії квіти …

Кохання пройшло,

тільки біль де подіти?

 

х Х х

 

Можно проснуться весёлой и злой,

Можно проснуться и всем улыбнуться,

Можно проснуться одной и чужой,

Только вот, Боже мой,

лишь бы проснуться.

 

Можно уйти, громко хлопнув дверьми,

Можно уйти незаметно и тихо,

Можно уйти и уже не войти,

Только вот будет ли это утехой.

 

Можно забыть, можно все изменить,

Можно простить и уже не поверить,

Можно обидчикам всем отомстить,

Лишь бы проснуться

и в день новый верить.   

Наталія Овчаренко, м.Лебедин.

 

Дiдусь

Дідусь. По-іншому

сказати не візьмусь.

У цій людині вся любов,

З ним починалася сім’я.

І приїжджаю знову й знов

За мудрістю до нього я.

Завжди веселий і привітний,

Він допоможе і навчить,

І час із ним так непомітно,

Завжди цікаво так летить.

За дідусем останнє слово,

Він як опора, як стіна,

І по гриби, і за уловом

На будь-якого дикуна.

Ми дуже вдячні за всі миті,

Які подарували нам.

Бажаємо щасливо жити,

Здоров’я й спокою думкам.

 

 

Спогади

Я знов за спогадами йду,

Хоч вже ніхто і не чекає.

Бабусю бачу молоду,

Дідусь на санях тут катає.

Веселощі завжди на трьох,

В долоні з гарбуза насіння.

Люблю однаково я двох,

Вони – мій рід, моє коріння.

Тетяна ЧЕКОТИЛО,

студентка СумДУ.

 

 

Трагедія лебединого

Дивлюсь я на «озеро»

Й думку гадаю,

Чому не врятували його,

Хто відгадає?

Чому всі сиділи, чому всі мовчали

І вигляд робили, що не помічали?

А озеро гинуло, пташки голосили,

Вони допомоги у всіх нас просили!

Ніхто не додумавсь,  щоб хоч щось зробити,

Щоб спасти наше озеро,  йому дати пожити.

Нікому до нього діла нема –

Загинуло озеро!.. Пустка сама!..

Аж страшно дивитись на це запустіння,

Байдужість пустила глибоке коріння.

Нам не пробачить цього покоління!

Чи ще хто зостався такий небайдужий

Зробити знов озеро з цієї калюжі?

 

Тетяна БОРОВИК, м. Лебедин.

 

Про них я буду пам’ятати

І бабусь уже не стало,

І дідусів давно нема,

А разом з ними я зростала,

Тепер лишилася сама…

Дитинство швидко промайнуло,

В селі домівку продали,

А спогади все про минуле,

Як рідні поруч лиш були.

Я з ними вчилась говорити,

Тримати ложку у руці,

Якби ж ці миті повторити,

І не прощатися в кінці.

Про них я буду пам’ятати,

У небо знову подивлюсь,

І на могилках разом з татом

І з мамою я помолюсь.

 

Тетяна ЧЕКОТИЛО,

студентка факультету іноземної філології

та соціальних комунікацій СумДУ.

 

 

Все село у замках, або так хочетьсяминуле повернути

Село, моє рідне село,

Колись ти жило і цвіло,

Роботи усім вистачало,

Трудилися й відпочивали.

А нині усе скоротили,

Що треба й не треба – закрили.

Віками селу наша пошта служила,

Недовго зосталось, замок вже купили.

Але вирішили поки не спішити,

Лише листонош веліли скоротити.

Уклінно вдячні за турботу

Що кишені в нас пусті,

Уряд добре знає,

Та, не дивлячись на це,

Тарифи міняє.

І народу знову треба

Думати-гадати,

Як «турботу про людей»

Прийдеться долати?

 

А яка різниця?

Нормально це сприймається між нами,

Коли усі жінки не з рідними бровами.

Намалював я вуса і з’явився на роботу,

Мене чомусь назвали ідіотом.

Розкуштували…

Спочатку нас ціна горілки налякала,

А потім ця ціна вже значення не мала.

 

Виконуємо вимоги

Щоб онук догодував,

Йому догоджаю,

Кожний місяць в заповіті

Щось я добавляю.

Батьки без

репетиторів

навчались

Щоб дітки їх могли ще більше знати,

Батьки їм стали репетиторів наймати.

Хоча в свій час про них не чули і не знали,

Дубець і батьків ремінь їх їм заміняли.

 

Леонід Решетнік,

позаштатний автор тижневика

«Будьмо разом»,  с. Ворожба.

 

 

Довгожитель

Поважний ювілей Григорій відмічає,

Багато дечого з життя він пам’ятає.

Тим, хто цікавився його роками,

Я пам’ятаю, всім казав,

Як здачу нам давали сірниками.

 

Приготувались до успішного навчання

До школи вся сім’я ретельно готувалась,

Синочкові щоденник і підручники дістались,

Бабуся з дідусем три пари окулярів заказали,

Пасок та валер’янку татусь із мамою придбали.

 

І одягли, й нагодували

Із секонд-хенду одягаюсь,

Це «ательє» нам вибрали вони.

Хіба ж я знав, що скоро буду

Чиїсь доношувать штани?

З продуктами в нас теж не краще,

Від акції до акції живу,

Копійку до копієчки складаю,

Й на кляту комуналку віддаю.

Багато дармоїдів наплодили,

Вони народні гроші розтягли,

Щоб догодити злодіям й неробам,

В ярмо усіх нормальних запрягли.

 

Леонід Решетнік, позаштатний автор  тижневика «Будьмо разом», с. Ворожба.

 

 

З основ  сімейного життя

Бажання чоловіка у нас в сім’ї – закон,

Так є і так було ісконно.

Бажання жінки, звичайно ж, не закон,

А лиш поправка до цього закону.

 

Туди беруть тільки своїх

В державотворців на роботі

Романів немає,

Бо в офісі, крім родичів,

Ніхто не буває.

Тато все побачить

Для близини, далечини

Такі й такі у тата окуляри,

А щоб шукати перші дві,

У татка є ще й третя пара.

Такі нині не в моді

Дивну я зустрів дівчину,

Матюків не знає,

Від цигарок відмовилась

І книжку читає.

Леонід Решетнік,

позаштатний автор тижневика

«Будьмо разом», с. Ворожба.

 

Ознаки кризи

З усіх сторін обсіла клята криза:

Із молоком розбивсь останній глeк.

Від яблука лишивсь малий огризок,

А від сосисок –  у кишені чек.

Глибоко в пам’ять в’ївся колір м’яса,

На кожен день –  з яйця рідкий навар.

Пішла за газ і світло «чорна» каса,

Свічками грію тульський самовар.

У морозилці запахи від сала

Винюхую потроху через день.

Достаток, який влада обіцяла,

Напевно, через Африку іде.

 

Прогноз

Прослухавши останні вісті,

Сказав дружині чоловік:

– Готуйся, жінко, жити в гіпсі,

Бо переломним буде рік.

Всі: президент, прем’єр і спікер

Про це казали разів сто.

Лише не обіцяє ліків

Від переломів з них ніхто.

Аркадій МУЗИЧУК.

 

 

Наші вузи не підходять

Діти нашої еліти

Вчаться за кордоном,

Значить, їхнє майбуття

Не зв’язане з домом.

 

Чи діждемось?

Ціни дуже піднялися,

Мов сказились, кляті.

Коли ж будуть підніматись

Пенсії й зарплати?

 

Кому із них живеться краще

Поморились депутати

І пішли відпочивати,

А народ наш жде Європа

І тяжка, брудна робота.

 

А як його набути?

Чи є серед чиновників такі,

Що відповідь на цю проблему знають,

Як можна стать досвідченим працівником,

Коли без досвіду ніде нікого не приймають?

 

Леонід Решетнік,

позаштатний автор тижневика

«Будьмо разом»,

с. Ворожба.

 

 

Бабусина помічниця

Фрукти й ягоди на кухні

Бабця консервує.

Із сусідньої кімнати

Голос внучки чує:

                – Ой спасибі, бабусечко,

                За твою турботу,

                Ти побільше закривай

                Із вишні компоту.

– То іди й допоможи

Це мені робити,

Й будеш знати, як компоти

На зиму закрити.

                – Та щось мені не хочеться,

                І навіщо вчитись,

                Коли все це в Інтернеті

                Можна подивитись.

– Не комп’ютер тебе, внучко,

Буде годувати,

Свою голову з мізками

Завжди треба мати.

                І компот, і суп, і борщ

                Будеш смакувати,

                Коли ти його з душею

                Будеш готувати.

Треба вчитися завжди

І хоч дещо знати,

А не бігати в комп’ютер

Весь час заглядати.

                І щоб досвіду в житті

                Якогось набратись,

                Крім комп’ютера, ще треба

                З людьми спілкуватись.

 

Леонід Решетнік,

с. Ворожба.

 

 

Десь заблукало наше свято

Казали і писали вже багато,

Що і до нас на вулицю

ось завтра прийде свято.

Которий рік усі терпляче ждем,

Та, мабуть, не на цій

                               ми вулиці живем.

 

 

Не виправдав надії

Запросила я сусіда

Лампочку вкрутити.

Він вкрутив і геть пішов,

Відмовився «обмити».

 

Може, жінки вихід знайдуть?

Уже шостий президент,

А люди бідують.

Не таку якусь державу

Мужики будують.

Вихід з цього тупику

Треба нам шукати,

А, можливо, жінкам нашим

Дать покерувати?

Ганді, Тетчер або Меркель

В приклад варто взяти.

Може, й наші, як вони,

Будуть керувати.

А щоб знов не помилитись, –

Термін якийсь дати,

Бо ми ж бачим, не всім можна

Владу довіряти.

Леонід Решетнік,

с. Ворожба.

 

Хіба що в думці полетиш туди...

Останнім часом, років, може, з п’ять,

Я згадую дитинство, вже далеке,

Де вряд берізки під хлівом стоять,

Й гніздечко мостять на стовпі лелеки.

Де гомін чути, – лине звідусіль,

У кожному дворі живе родина.

Робота є для всіх на хліб та сіль,

І пісня вечорами гулко лине.

Там лається з курми старезний дід,

Та кличе мама всю сім’ю до столу.

Борщ український завжди на обід,

І хліб із печі пахне, як ніколи.

А пампушки ж! О, Боже, пампушки!

На запах їх збігаються й сусіди,

Вареники й смачненькі галушки,

Зібралися, сідаємо обідать.

Згадаю ще й смаколик ось такий –

Хрустка шкоринка з часником та здором,

Біжу за двір, сусідські дітлахи

Вкусити просять, як то кажуть, хором.

Не поскупію, всіх їх наділю,

В наступний раз мене хтось почастує,

Якщо замало, ще одну вхоплю,

Гукає мама вслід, та я не чую…

Куди поділось, кануло куди?!

Змінився світ, змінилися й вимоги.

Залишило нас краще назавжди,

Й не віднайти знайомої дороги.

Хіба що в думці полетиш туди

І спогадами душу приголубиш.

Нап’єшся мов цілющої води,

Всього того, що так надмірно любиш…

…Останнім часом, років, може, з п’ять,

Болить душа, що молодість минула.

Все ті ж берізки під хлівом стоять,

Й знайшли лелеки на стовпі притулок.

Лідія БУГАЙОВА, с.Будилка.

 

 

Яблуня

Старенька яблуня

понуро дивиться у світ,

Розкинувши довкруг долоні-віти,

Одна із них поранена лежить,

Пригнувшись до землі,

де квітнуть квіти.

 

Так сталось,що безжальний буревій

Осінньої пори на яблуню

напав зухвало

І, зачепившись подихом своїм

за гілку, обважнілу від плодів,

Дмухнув на неї так, що це її зламало.

 

Весна вдихнула в яблуню життя,

Але,чи виживе, усе ж вона боялась,

І радісно мені, що зламане гілля

В зелене листячко

теж повесні убралось.

Ольга СТЕПНА, м.Лебедин.

 

Наша біда

Декларації еліти

Наш народ жахають,

Навіть зовсім молоді

Вже мільйони мають.

                Як нам коло розірвати,

                Де подіть цю ношу,

                Коли гроші роблять владу,

                Ну, а влада – гроші.

Так жити не можна

Хоч би трішечки ви мали

Мораль чи ідею,

Ну, не можна ж все життя

Прожити свинею.

Кохання з перервами

– Ти обіцяв кохати мене вічно.

– Я обіцяв, підтверджую і пам’ятаю,

Та все, що не візьми,

Завжди перерву має.

Складні проблеми

у людини

Дожить до пенсії –

Це, мабуть, заповітна мрія.

А потім як на пенсію прожить?

Мистецтво тут потрібне в дії.

Леонід Решетнік,с. Ворожба.

 

Була рада, а тепер – громада

Вже закінчила життя

Наша сільська рада,

Й народилась загадкова

Велика громада.

          Що воно і як все буде,

          Нам ще невідомо.

          Такий устрій для народу

          Зовсім не знайомий.

Покладаєм на громаду

Великі надії,

Хай здійсняться усі наші

Нездійсненні мрії!

 

 

Заздрість жити не дає

Я не можу це пробачить,

Чи бажать йому добра.

Все життя цього хотів я,

Що збулося у Петра.

 

Любителям влади

Дуже видно, до вподоби,

Йому царювати,

Та, крім булави й корони,

Треба й розум мати.

 

Леонід Решетнік,

с. Ворожба.

 

Винні не хірурги

Усім, хто до пластичного ходив,

Й лице своє омолодив.

– Це через вас закони поміняли,

І вік пенсійний всім підняли.

 

Так пропонують вірус подолати

Ми всі повинні твердо знати,

Як  ковід клятий подолати.

Якщо здоровий – ізолюйся,

А захворів – самолікуйся.

 

А як же жити без душі?

Важливо дуже це,

Тому я нагадати правду мушу.

В гонитві за багатством і грошима

Чимало наших загубили душу.

 

На сповіді

– Що робити мені, Отче,

Дайте Ви пораду,

Бо життю такому я

Повірте, не рада.

          Загуляв мій чоловік,

          Дома не ночує,

          Ні прохання, ні моїх сліз

          Не бачить, не чує.

– Окропи ти сковорідку

Святою водою,

Доки ж буде сміятися

Петро над тобою?

          Зустрінеш його на порозі,

          Помолися Богу,

          І направ свого Петра

          На вірну дорогу.

Леонід Решетнік, с. Ворожба.

 

 

Отакої!

Попав у безвихідь

На чорний день

Ці гроші я беріг.

Що чорний день розтягнеться на рік,

Звичайно ж, знати я не міг.

          Розтратив весь НЗ,

          Не маю за що жити.

          І вмерти я не можу,

          Бо треба ж за щось хоронити…

 

Якби ж так було

Без рукавичок ви

І маску не наділи.

Ви, мабуть, сподіваєтесь,

Що вже перехворіли?

 

Декларації не провсе розповідають

Яхти, замки, літаки

Як вони придбали?

Декларації говорять,

Що зовсім не крали.

          В декларації вписали

          Те, що заробляли.

          Не вмістилось в документ

          Те, що вони вкрали.

 

В усьому ковід винний

І уряд наш, і депутати

Міцний контакт готові мати.

Бажання бути ближче до народу є,

А Ковід-19 не дає.

          Змушені дистанцію тримати

          І до людей не підступати

          То звідки ж можуть вони знати,

          Які проблеми їм «рішати»?

 

І кашель іноді допомагає

Депеесник зупинив

Й грізно став казати:

«За таку їзду ми будем

Протокол складати».

Я закашлявся –

Патруль не став права брати.

«До побачення», – сказав

І став козиряти.

 

Досить помилятись

Багато виборів було

Води чимало вже спливло.

Ми президентів обирали,

Верховну Раду теж міняли.

          І на місцях же не дрімали,

          Народовладдя розширяли,

          Та залишалося все так,

          Не йде до кращого ніяк.

          І ходим в злиднях з вами досі,

          На помилках ми не вчимося.

Тридцять років обираєм,

Не на тих все попадаєм,

Може, досить помилятись

Ми ж уміємо навчатись.

 

Леонід Решетнік,

с. Ворожба.

 

 

Новорічна пісня

Ось стоїть зеленокоса

В нас ялинонька-краса,

Щастя й миру в неї просим,

І здоров’я, і добра.

Приспів: Ой, ялинко новорічна –

Символ року і краси,

Ой, ялинко новорічна,

Ти нам щастя принеси.

Внукам сили і здоров’я,

Дітям – сили і снаги,

Ну, а правнукам – скоріше

У цім світі підрости.

Приспів.

Дякуєм Новому року

За це свято серед нас,

Яке так святково сяє

В сяйві миру і прикрас.

Приспів.

 

У сніжному полоні

Засніжена стоїть ялинка,

Засніжений в нас чудо-парк,

У сніговиці всі будинки,

В зимовий одяглись наряд.

Усе в зимовому спокої,

В полоні матінки-зими.

Нехай у чистоті природи

Летять у світ наші думки

Про мир і злагоду у світі,

Добро і чисті почуття,

Хай сніг очистить наші душі

Від зла і битви за життя.

Усе в зимовому спокої,

В полоні матінки-зими.

Нехай у чистоті природи

Летять у світ наші думки.

 

Пороша

Пороша у грудні –

Ознака зими,

Яка огортає

Усе навкруги.

Дерева, кущі,

Ліси і поля –

Все в білім полоні,

У святі - усе очищає земля.

Сніг навкруги –

Сварки і незгоди,

Погані думки...

Так хочеться вірить

В оцю чистоту,

Що знищить і безлад,

І ненависть ту,

Яка ось існує,

Яка і біснує...

А хочеться миру

І білого снігу.

Віра КОВАЛЬЧУК (ГУРЛАЙ)

смт.Сосниця

Чернігівської області.

 

 

Про вічну любов

Не дав Господь нашій Галі

Довгих ніг і вроди.

Пані, кажуть, як вона,

Сьогодні не в моді.

Вже молодші всі дівчата

Давно сім’ї мали,

А Галину усі хлопці

Дружно обминали.

Думала вона, що буде

Весь вік дівувати,

Та приніс їй нотаріус

Заповіт до хати.

Згідно нього в Галі буде

Квартира і дача,

Три мільйони «зелененьких»

Й «Мерседес» в придачу.

Не встиг вийти нотаріус

З Галиної хати,

Стали бігти женихи,

Щоб чергу зайняти.

Аж дванадцять їх з’явилось,

І всі говорили,

Що з дитинства вони Галю

Все життя любили.

 

З цим щось треба робити

Чи не досить нам із вами

Білий світ смішити

І сотнями без кінця

Партії плодити?

Тим же партіям у нас

Не можна дать ради,

Розвелося їх в державі

Більше колорадів.

Одноразових до біса

Уже наплодили.

Це ми, кажуть, під вибори

Трішки почудили.

Дійсно, смішно в нас, виходить,

Партію створити.

Значно легше, ніж по нужді

Якийсь раз сходити.

Треба ж, мабуть, більше трьох

Членів назбирати,

А вже потім розпочати

Партію «рожати».

Й демократія ж повинна

Дисципліну мати,

Не на шкоду, а на користь

Людям працювати.

Леонід Решетнік,

с. Ворожба Лебединського району.

 

 

Нiчого селяниновi не треба...

Сидить дідусь в дворі відпочиває,

Бо літній день тривалий, наче рік.

Спасибі, Богу, ноги ще тримають,

Хоча прожитий за плечима вік.

Ізмолоду носило його світом,

Шукав своє, допоки не знайшов.

Повиростали й розлетілись діти,

Шлях до межі вже майже що дійшов.

Із далечі років своїх прожитих

Він істину таку собі відкрив:

Земля-красуня росами сповита

Давала сили для тримання крил.

...Присіла бабця поруч, недалечко,

Пройшли удвох із нею все життя,

В тяжку хвилину підставляли плечі

Та мріяли про світле майбуття.

Прогледіли, чи що?.. Незрозуміло,

Та де ж воно оте, до чого йшли?

Почувши дещо, ледве не зомліли –

Закон продати землю прийняли?!

Нехай не прийняли, та зазіхають,

Надумають – то так тому і буть!

У роздумах і баба, й дід зітхають,

А що як і насправді продадуть?!

Нічого селянинові не треба –

Шматок землі, вона годує всіх,

Та мирним щоб було блакитне небо,

Повсюди щоб лунав веселий сміх...

Сидять старенькі, мов осиротіли,

Неначе серце вирвали з грудей,

Ще жевріє у кожного надія –

Прокинеться здоровий глузд людей,

Й залишиться вона, земля, народу,

Заколоситься золотом полів.

Скажу відверто, маючи нагоду,

Що кожен селянин цього б хотів.

Лідія БУГАЙОВА,

с.Будилка Лебединського району.

 

 

Чарівна осінь

А щічки в осені,

мов яблучка червоні.

Їй вітер золотисті коси розпліта.

Вона ж малює всіма

барвами листочки,

Птахів у вирій, край

далекий, проводжа.

Вдягла намисто із червоної калини

І сарафан шовковий аж до п’ят.

Їй так хочеться причепуритись,

Бо вже надворі – листопад.

І вітер теж не забарився,

Так швидко раптом прилетів,

Він подивився на красуню-осінь

І золотисту діадему їй надів.

Звучать сумні акорди листопада,

І сонечка на небі вже нема.

Кружляє жовте листя в хороводі,

Дивись, не за горами вже – зима.

Тетяна БОРОВИК,

м.Лебедин.

 

Нехай скінчиться карантин

Ми навчання запустили,

Бо в будинки нас закрили,

З карантином воювали,

Бо ковід іще не знали.

Гинуть люди у лікарні,

Лікарів старання марні,

Ми залежимо від влади,

Тут немає всім пощади.

Нас на зони поділили,

Правила установили,

Та все марно, бо щоднини

Люди гинуть без вакцини.

«Що ж робити?» – всі питають.

Тут – хворіють, там – вмирають.

І байдужі заборони,

Поділили на ті зони…

Оточили злії тіні

Всіх людей по Україні.

На епідемію начхати,

Не цікавлять чужі втрати.

Та коли біда застане,

Кожне серце враз розтане,

Вихід маєм все ж один:

Не плювать на карантин.

Стямимось, поки не пізно,

Ми – єдині, хоч і різні,

Треба разом нам триматись,

Вдягнути маску, не боятись.

Дистанцію усім тримати,

Щоб вірус клятий не спіймати,

І антисептик хоч один…

Нехай скінчиться карантин!

                                Тетяна ЧЕКОТИЛО.

 

 

Слушне зауваження

Вечір сутінки вже тче,

Треба йти до хати,

Прополола всі грядки,

Час відпочивати.

                Півень, наче той господар,

                Вештає по двору,

                Та не бачить баба діда, –

                Зник із поля зору.

В копанці помила ноги,

Пилом забруднились,

Вже й зірки в вечірнім небі

Де-не-де з’явились.

                Наче клацнуло десь щось,

                Баба зводить очі,

                Ідучи до хати, дід

                Щось під ніс бурмоче:

– Десять, двадцять літ назад

Все було зазвичай, –

Поспішала з огороду,

Поки «жар не вичах».

                Та зробилася на старість

                Ось така трудяга,

                Вже й зірки на небі сяють, –

                Хоч тягни вже тягом!

Молодим був, при здоров’ї,

Птахою летіла.

Ось тепер, коли постарів –

Їй немає діла!...

                Зауваження здалося слушним,

                Як на теє диво,

                Тож до двору, як та пава,

                Увійшла звабливо.

Жінка жінкою завжди

Залишатись мусить,

Обняла його так міцно,

Здається, й задушить!

                Відлягло старече серце –

                Вік прожитий разом,

                Щире слово, теплий дотик

                Розженуть образи.

Лідія Бугайова,

с. Будилка Лебединського району.

 

 

Тяжко жити з негативом

Як послухаєш новини,

Розпач наступає.

Та невже у нас нічого

Путнього немає?

                Того вбили, та згоріла,

                А той утопився,

                Там прорвало, там зірвалось,

                Той від горя спився.

Кожний день із року в рік

Ждемо позитиву,

Десь затрималося наше

Довгождане диво.

                Нам би якось вже й без діла,

                Та по-людськи жити.

                Тільки ж треба у тунелі

                Світло засвітити.

 

Куди йдемо?

Що не крадуть – молодці,

Їх хвалити можна сміло,

От якби куди ведуть нас,

Вони нарешті зрозуміли.

 

 

Не риторичне запитання

Ті роз’їхались по світу

Тяжко працювати,

Ті пішли у кандидати –

Хочуть керувати.

                А хто ж буде Україну

                З колін піднімати?

                Хто на розквіт свого дому

                Буде працювати?

 

Леонід Решетнік,

с. Ворожба

Лебединського району.

 

 

Погожі дні

Погожі дні, бо осінь золота

Багатством кольорів нас зігріває,

Водночас листя тихо обліта,

Невидимий чаклун букет збирає.

 

Вмочає пензель в фарби «акварель»,

Малює клен, горобину, калину,

Відбився одинокий журавель, –

Загавився, від основного клину.

 

Погожі дні, так шкода, що втечуть,

Сховаються в посивілих туманах,

Ткалі-умільці павутину тчуть,

Виблискує в гіллі та на парканах.

 

Вже вітер пустотливий – не пустун,

Бо наміри серйозніші він має

Так само, як на морі цар-Нептун,

Він хмари в небі без жалю ганяє.

Ось знову попід ноги впав листок,

Вже майже жовтий, і від того теплий,

Здавалося б, кремезний бересток

Негоду гідно якось перетерпить,

 

Та помилилась – першим оголив

Свої старезні вкриті мохом віти,

За ніч одну старанно землю вкрив,

Відтінки кольорів збирають діти.

 

Погожі дні, опеньок вигляда

Із-під корча у листяному лісі,

Червоних мухоморів видно ряд

Ось недалечко, просто на усліссі.

 

Вінець всьому  – із гідністю в руках

Несу гриби, що в кошик не вмістились,

В душі, відчула, плаче диво-птах

За тим усім, що швидко так скінчилось...

                Лідія БУГАЙОВА, с.Будилка

                Лебединського району.

 

 

Не на всіх є запит

У коханні меж немає,

Всяк в житті буває.

Шлюби рівні і не дуже

Історія знає.

                Як правило, наречені –

                Люди зореносні,

                Може бути їй під 30,

                Йому 90.

Композитор, режисер,

Чи просто заможний,

Головне, в цих «молодих»

Карман не порожній.

                Ну, звичайно, люди наші

                Всякі шлюби знають,

                Тільки слюсаря старого

                Юні не кохають.

І здоров’я ще в порядку,

І розряд високий,

Доживає вік Микола

Зовсім одинокий.

 

Леонід Решетнік,

с. Ворожба

Лебединського району.

 

 

Де він взявся, вірус клятий?

Був пташиний грип, свинячий –

Нам одні напасті.

А тепер іще з Китаю

Прилетіли «страсті».

                Що за вірус, звідки взявся?

                Що, як мухи люди мруть.

                Ані ліків, ні вакцини,

                І на цвинтар їх несуть.

Італійці та іспанці

Перші прийняли удар,

А за ними зразу Штати,

Це ж хвороба, не піар.

                Карантин ввели ми також,

                Маски шили із трусів,

                Бо ті маски, що були,

                За кордон їх продали.

Транспорт перестав ходити

По містах і до села.

І велику цим проблему

Нам «корона» завдала.

                А тепер іще задача –

                Бур’яном заросла дача…

                Хтось знайшов велосипед,

                Хтось підрихтував мопед –

                Час не гаяли, вперед!

Покопали, поорали, посадили,

що змогли,

В нас на все хватило сили,

допомоги не просили,

Яду вчасно накупили

І жуків перемогли.

                Дав плоди цей карантин:

                Маски – пропуск в магазин,

                І в маршрутку, і в вагон,

                Що приїхав на перон.

І сумчани, і кияни, й лебединці

ходять в масках,

В масках – Галька і Параска,

На ніч тільки їх знімають,

З милом в тазиках «стірають».

                Дай же, Боже, нам проскочить,

                Жити всі, звичайно, хочуть,

                І від вірусу втекти,

                Дай нам, Бог, перемогти.

Федір НАУМКО,

постійний читач

тижневика «Будьмо разом»,

м.Суми.

 

Добавка до пенсії

Про добавку пенсій в липні

Вісті йшли хороші,

Та було незрозуміло,

Скільки ж буде грошей.

                Тож бабуся все питає:

                «Скільки ж буде та добавка?»

                «Дайте їй дванадцять гривень,

                Хай баба не гавка».

Ця добавка незначна

І не має значення,

І бабуся відмовилась

Від того збагачення.

                «Хай ці гривні підуть

                Чиновникам в гаманець,

                Хай добавлять ще три гривні

                Й куплять хліба буханець.

                Ну, а я триматись буду»,

                Тут і віршику кінець.

Ніна КЛЕЦКО,

м.Лебедин.

 

Так живем.

У закордонах —

Хто від «жиру»,

Хто — з біди,

У вагонах, у салонах —

Ті — туди, а ті сюди...

Депутати, різні мери,

Голови усяких рад,

І міністри, і прем’єри,

Зами, поми — всі підряд.

Навздогін за Президентом

Спікер теж — і тут, і там...

Користуються моментом —

Відкривають континенти.

Тільки що від того нам?!

Хоч, коли верхи послухать, —

То добра везуть — мішки!

Та в них локшина на вуха,

І від бубликів дірки.

Це для нас. У їх кишенях,

У приватних гаманцях —

 І «синенькі», і «зелені»...

Отака підмога ця!

То ж низи також у русі —

Дальні, ближні вояжі...

Тільки їх усюди «трусять»:

Тут — свої, а там чужі.

                Так живем.

                В боргах, в тривозі,

                У щоденній метушні.

                Чверть народу — у дорозі,

                Чверть — по ринковій ціні

                Продає, що тільки має —

                Він — труси, вона красу,

                Чверть — між страйками довбає

                Антрацит за ковбасу.

                Решта молиться і просить,

                В біганині — хто за чим,

                П’є, на цвинтарях голосить,

                Бореться за флот і Крим.

Так живем.

Собі чинуші

Не складуть ніяк ціни.

Хто за те, що «б’є баклуші»,

 А хто сам біля казни.

Хто — під позики й проценти,

Хто — за принципом «хапай»,

Хто — за хабарі, презенти...

Розкрадають рідний край...

                Так живем.

                В брехні і бруді,

                В урядовій чехарді,

                В депутатськім словоблудді,

                Як в’юни в сковороді.

Так живем.

Непевні досі,

На своїй землі чи ні?

І у них, колишніх босів,

В наймитах за «трудодні».

Як були «корови дійні»,

Є такими і тепер.

Совки просяться в обійми —

У новий СРСР.

Зупиніться, хто у змозі, —

 На початку чи в кінці,

Чи уже на півдорозі —

МИ Ж ВІД РОДУ НЕ СТАРЦІ!

 

 

Землі не продають і не міняють

Здолали нас турботи та тривоги.

Чи, може, загубили ми дорогу?

Оту, якою йшли діди віками,

Й повинна ще вона топтатись нами.

                Ми розгубились в світі цім широкім,

                Потрапили нарешті до Європи,

                Залишили свій дім, батьків стареньких,

                А з ними разом – Україну-неньку.

Не розуміє син, що батько хоче,

Із бідного багатий, знай, регоче,

Не чують свій народ, народу слуги,

Якась суцільна всюди недолугість.

                Не коштує життя в наш час нічого,

                Байдужі всі до горя ми чужого,

                Як блохи пса, проблеми нас обсіли,

                За себе кожен, іншим нема діла.

Як жити далі – постає питання.

Зі сторони потрібне нам втручання,

Бо, кажуть, звідти завжди найвидніше.

Поради є, та ті, які не тішать.

                Земля! Вона для нас – надія.

                Із дня на день закони вступлять в дію,

                Ласкава матір чи свекруха злая?

                Невдовзі вже усі ми це пізнаєм.

Наразі ти, колиско калинова,

З весни приходиш, як завжди, в обновах.

Стара, як світ, родючі чорноземи –

Не продавать! Вклонімося доземно!

                Потрібна всім: і бідним, і заможним.

                Ні в якім разі продавать не можна!

                Болюча думка піднялась до неба,

                Але ж віщують інше: «Так вже треба!»

Єдина втіха, ти поки що наша,

Можливо, все ще зміниться на краще.

А що як істину дідів вони згадають:

«Землі не продають і не міняють!»

Лідія БУГАЙОВА,

с.Будилка, Лебединський район.

 

 

Бабине послаблення карантину

Ранок видався напрочуд сонячним, безхмарним.

Просить баба йти із нею, та здається, марно,

Розледачивсь з карантином діді зовсім у баби,

Вже й півлітру виставляла в якості принади.

 

Бур`яни ростуть повсюди, що й землі не видно,

На кущах картоплі жук повзає огидний,

На усі ось ці випадки відповідь із хати:

– «В мене строгий карантин, прошу не чіпати!»

 

Телевізор, ноутбук, телефон новенький

Дід не випускає з рук зовсім, як маленький.

Треба якось з цим боротись та знаходить вихід,

Бо загнала бабу в кут вірусна безвихідь…

 

…Наварила, напекла, двері зачинила,

Ще й повісить замок вправно так зуміла!

Дід прокинувшись зі сну, аж очима глипнув,

Папірець якийсь біленький до дверей прилипнув.

 

«Карантин» – читає вголос, вкотре вже тлумаче

І ніяк збагнуть не може, що усе це значить!

Дзиґою мотнувсь по хаті, а живіт аж зводить,

Хоч-не-хоч, гукає бабу – поле на городі.

 

– Не прийду, мене не клич «ковід» там витає

Він, підступний, мабуть, скрізь, тільки тут не має.

…Випив дід сире яйце, просто із-під курки,

Та поплівсь сумний до хати, одягати куртку.

 

Й до ворожки не ходи, наче пошептало,

Вила, граблі та коса лінь йому прогнали.

Настіж двері всі у хаті, аромати линуть –

Послаблення влаштувала баба карантину.

Лідія Бугайова,

с. Будилка Лебединського району.

 

 

ДІДІВ  сон

«– Чом не спиш ночами, друже.

Цілу нічку маєшся?

Чи наївся дуже,

Чи з світом прощаєшся?»

«– Вже котрої ночі

Думаю, що життя скінчилось.

То коронавірус,

То Уляна снилась.

Ніби-то Уляна,

Та ще із косою,

Стукала у двері

Та звала з собою».

Олексій Дученко,

м. Лебедин.

 

 

Сумна статистика

Згідно даних статистики

Центру Разумкова,

У нас гендерний баланс

Нарушився знову.

                Про невтішні зовсім дані

                Я оце дізнався,

                Один мужик на сім жінок

                В країні остався.

Ситуацію поліпшить

Просять жінки слізно,

Повернути всіх з Європи,

Поки ще не пізно.

 

 

Про можливості чоловіків та жінок

Про жінок чоловіки

Можуть все казати,

Кожну жінку, як завгодно

Можуть обізвати.

                А жінки з чоловіками,

                Що тут говорити,

                Як захочуть, що завгодно

                Можуть з них зробити.

Леонід Решетнік,

с. Ворожба Лебединського району.

 

У кожного свій бізнес

Однокласницю зустрів я

На крутій машині

Й запитав: «Як ти зуміла,

Кругом криза ж нині?»

                Жартома відповіла,

                Що те місце знає,

                Де лопатою, хто хоче,

                Гроші загрібає.

То ж піди мені назустріч,

Ти ж моя хороша,

Покажи й мені те місце,

Де береш ти гроші.

                Ой, Іванку, дорогенький,

                Я те місце маю,

                Що його у тебе, милий,

                Геть зовсім немає.

 

Любов зла

Ще у школі мого Петра

Козлом називали,

Та не дивлячись на це,

Його покохала.

                Тепер мене величають:

                «Мати одиначка»,

                Бо я маю трьох синів

                І чотири дочки.

І виходить – дуже просто

Козла полюбити,

Та складніше самотужки

Козенят ростити.

Леонід Решетнік,

с. Ворожба Лебединського району.

 

Карантин

Весна чарує, усе оживає,

Пташки співають, природа буяє,

А нас лякають – вірус наступає.

Вводять карантин – і ти вже один,

Зовсім один, бо карантин.

Сиди вдома, не гуляй,

Бо заробиш наганяй.

Штраф заплатиш, ай-яй-яй!

Можеш грати в доміно

І дивитись у вікно.

Можеш спати досхочу,

Та я цього не хочу!

Карантин, як чорна хмара,

Та за що ж нам така кара?

Тетяна БОРОВИК, м.Лебедин.

 

Разом зможемо все подолати…

Чашка кави – смачна та гаряча

Задурманила запахом хату.

Я сиджу, плед накрив мої плечі,

Не збираюсь на вулиці грати.

Нас закрито в полоні надовго,

Посадив вірус, ніби за грати.

Дивний ворог у світі лютує,

Та довкола лиш чутно про втрати,

Бо новини, мов постріл з гармати,

Роздробили усю мою душу.

Мені шкода усіх, хто хворіє,

Про скорботу я визнати мушу.

І вклоняюсь з подякою до того,

Хто життя зараз палко рятує,

Хто не спить і не їсть, а натомість

Для народу в складний час працює.

Разом зможемо все подолати,

Розпочнемо життя по-новому.

Руки вимиєм гарно із милом

І залишимось, звісно, удома.

Маргарита ДАЦЕНКО, 14 років, м.Суми.

Перебуває на карантині у бабусі Шамрай Валентини Петрівни в с.Будилка Лебединського району.