Стрічка новин
Війна. Любов. Весна: Пам’яті моїх дорогих сусідів – тьоті Маші і дяді Міші, учасників бойових дій у Другій світовій війні, присвячується. Ціни на ринку на 31 березня 2021 року: М’ясо (1кг) – 120-140 грн. Сало (1кг) – 50-120 грн. Вшанували сільських жінок: 15 жовтня у Лебединській районній державній адмі­ністрації, з нагоди Між­на­родного дня сільських жінок,  відбулася зустріч голови районної ради Василя Калити Лебединське бюро правової допомоги Інформує: Особливості роботи у нічний час: Який час, згідно із законодавством, вважається нічним? Питання тривалості, режиму і порядку обліку робочого часу регулюються Кодексом законів про працю України «Школо, ти чекаєш нас?»: Побачив днями на подвір’ї 12-річну онуку свого приятеля: «Дашо, як справи? Чому ти без подружок?» «Хтось у бабусі, хтось вдома За честь, за долю, за українську волю…: Жовтень щедрий на добрий врожай та величні свята. 14 жовтня вся Україна відзначила три свята: Покрову Пресвятої Богородиці, День українського Актуально про субсидії: 19 травня 2021 року  Уряд прий­няв рішення щодо уточнення змін в умовах призначення житлових субсидій. Відповідно до прийнятої постанови, для Пишаємося нашою Василівною: Близько 30 років тому, з мальов­ничої Полтавщини до Кам’яного, доля закинула цю працьовиту, талановиту, щиру, добру жінку. Учитель зI свIтлом у душI: Працювати вчителем – Божий дар, дуже наполеглива та відповідальна постійна праця над собою. Інна Григорівна Хрін – вчитель історії, правознавства СБУ викрила посадовців, які продавали секретну інформацію силових відомств: Співробітники Управління СБУ в Сумській області спільно зі слідчими Територіального управління ДБР з дислокацією в м. Києві під процесуальним керівництвом

Багато хто з нас народився в раю і цього не відає. Окремі перекладачі з перської мови  слово «рай» пояснюють, як сад, обнесений стіною. Герої цього нарису народилися за чотири кілометри один від одного,

на Миргородщині, в полтавських селах, що потопають у фруктових садах, наче в раю. Особливо це відчувається навесні, коли все довкола в біло-рожевому цвітінні.

Кожен із подружжя багатий великим життєвим досвідом, щирістю, душевною теплотою, сердечністю і завзятістю у будь-якій справі.

У серпні народилася Софія, а у вересні – Олексій Пилипенки. Цього року обоє переступають  сімдесятирічний рубіж свого життя.

Перше кохання, яке  торкнулось Олексія з Софією, прийшло у шкільні роки та й залишилося на все життя.

При народженні вони отримали  однакові прізвища, одна на двох у них була школа, навчалися в одному класі, навчали їх одні й ті ж учителі. Вони наввипередки розв’язували одні й ті ж задачі з математики. На побаченні в юності користувались  одним  велосипедом. Місцеві луки і  діброви  теж досліджували разом. Лише мрії про майбутні професії у них були різними: Олексій мріяв  стати будівельником, а Софія за певних обставин стала  стоматологом.

Школу закінчили разом. За батьківського благословіння та підтримки, разом подалися до відповідних полтавських інститутів. 

Студентські роки теж пройшли поряд, бо їх гріли взаємна любов і повага. Місце  першого працевлаштування прискорило одруження. Тому Олексій подався заробляти гроші для весілля на північ колишнього СРСР. Все в нього вийшло добре. Це був перший життєвий успіх  майбутнього будівельника.

Після одруження місце для життя і праці молодої сім’ї обирала  Софія. Ним  стало у далекому 1973 році  затишне, з красивою назвою місто Лебедин. Олексій розпочав трудову діяльність майстром виробничої дільниці на відомому  будівельному підприємстві, а його дружина – стоматологом у районній лікарні.

Так  розпочалися їхня сімейна  дорога й  трудові будні, які тривають майже пів віку.

Згадуючи дитинство, Олексій Григорович з особливим пієтетом розповідає про батьківську сім’ю. Григорій, який повернувся в кінці травня 1945 року із примусових робіт з Німеччини, куди силоміць був вивезений фашистами, не знайшов підтримки вдома, бо його тато після смерті дружини уклав шлюб з  жінкою, яка мала двох дітей. Тому Григорію не знайшлося  кутка під батьківським  дахом. Прихисток парубку надав рідний брат батька, який проживав неподалік у їхньому селі. Тут, на подвір’ї дядька, після одруження батько збудував невелику  хату, тут народився Олексій, а через чотири роки – його  брат Іван. Ця батьківська хата й стала для них рідною домівкою.

Батько хлопців працював у місцевому колгоспі водієм. Завдяки його дисциплінованості й охайності в роботі, за ним  завжди закріплювався новий автомобіль. Через це  далекі рейси були його, що спонукало до тривалих поїздок. Мама з ранку й до вечора працювала у колгоспній  рільничій бригаді. Тому домашні справи значною мірою покладалися на дітей. А вдома завжди було чимало обов’язків у хлопців, бо господарство Пилипенки тримали чималеньке, а йому ж потрібно було давати лад.

Батьки є різні. Одні виховують і навчають своїх дітей мовчанням, інші – своїм прикладом. Олексія з братом Іваном виховували турботою, в посильній домашній праці і родинним теплом. Мабуть, тому Олексій Григорович таким і став. Все життя, де б не працював, яку б роботу не виконував, трудився  сумлінно й відповідально.

Батьки Софії теж були простими колгоспниками. Тато все життя   працював на   тваринницькій фермі, мама - на колгоспному полі. Єдиним мірилом їхнього життя були  праця і взаємна повага. У їхній сім’ї завжди панували злагода і добро. Саме в такій домашній атмосфері й виросли Софія та її сестра Ольга.

Лебедин приніс молодому подружжю напружену працю, нових друзів і нескінчені життєві клопоти. Батьківська турбота, як матеріальна, так і моральна, була тим стрижнем, на якому будувалась їхня нова сім’я.

Яке то було щастя, коли у молодого подружжя народилася перша донька Наталія, а через три роки прийшла у цей світ від спільного великого кохання  Тетяна, які й стали улюбленицями  обох Пилипенківських родів. 

Дівчатка росли оточені батьків­ською любов’ю і ласкою. Дідусі й бабусі не могли намилуватись онучками, їх безпосередньою допитливістю і неабиякою кмітливістю. Після школи обидві обрали медичний фах, пішли професійною дорогою мами Софії.

х Х х

Недовго молодий фахівець Пилипенко ходив у ранзі будівельного майстра і був  призначений головним інженером  ПМК-17. Пізніше доля розпорядилася так, що Олексій Григорович став начальником іншого будівельного підприємства в районі, де проявив себе умілим, талановитим і принциповим керівником. До речі, за  свою ділову принциповість він  змушений був звільнитись із посади керівника   й очолювати інші  установи, що відносились до будівельної індустрії району. За двадцять вісім років, що він віддав будівництву, зведена  велетенська кількість споруд різного призначення. Керуючи газобудівельною організацією, докладав значних зусиль для прокладання тисяч кілометрів газопроводів на постачання «блакитного палива»  різним споживачам. Його діяльність несла людям радість і впевненість у завтрашньому  дні.

Я знаю Олексія Григоровича як прекрасного організатора локальної будівельної індустрії в Лебедині і районі. Це відомий   знавець будівельної справи. Він завжди відзначався професійністю у вирішенні непростих інженерно-будівельних питань, умінням працювати з людьми, раціонально використовувати людські ресурси, яких у той час завжди не вистачало.          

Будівельні перипетії, шуми  й своєрідні «аромати»  завжди супроводжували Олексія Григоровича, як музика обдарованих музикантів. Він професійно зростав із визнаними майстрами будівництва, знаними мулярами і оздоблювачами. А пізніше, набравшись досвіду, й  сам безпосередньо приділяв значну увагу професійному удосконаленню  тих, хто мав неабиякий хист у цій справі. Будівельна справа  живе й понині у його свідомості не лише, як  найважливіша складова власного життя, а й як мислительство зодчого.                            

Життя із своїми випробуваннями й складнощами, завжди діловий підхід до справи сприяли тому, щоб О.Г. Пилипенка обрали заступником керівника районної адміністрації та доручили здійснювати кураторство найскладнішими  ділянками життя: медицина, будівництво, комунальна сфера тощо. Це стало випробуванням його організаторських  здібностей.  Майже цілодобово системно і систематично все робив для того, щоб означені структури, за роботу яких він відповідав, працювали ритмічно і злагоджено на користь мешканцям району. В більшості випадків йому це вда­валось.

П’ятнадцять років він відда­вав свою заповзятливість і професіоналізм розвитку вкрай складного інфраструктурного комунального напрямку роботи бюджетних установ. 

Настане  час, і його оберуть головою Лебединської районної ради. Протягом п’яти років Олексій Григорович проявляв свої уміння й хист  до роботи місцевих органів влади, турбувався про людей не на словах, а на ділі,  уболівав за стабільну роботу районних освітніх установ, лікарень, підприємств комунальної власності.                      

На цій посаді він був завжди виважений у діях, мав добрі й ділові стосунки з депутатами, керівниками підприємств і організацій, систематично, не з гастрольно-обідніми візитами, а з діловими намірами приїздив до сільських територіальних громад. Завжди допомагав, чим міг, дбав про зміцнення матеріального і культурного середовища  району, бачив проблеми  сільського вчителя чи лікаря, стареньких і немічних пенсіонерів, умів радитися, слухати й розв’язувати проблеми.

Яку б посаду не обіймав, у душі Олексій Григорович залишався будівельником. Пройде чимало часу, зміняться суспільні настрої й стосунки, а в окремих осіб і мірки життєвих цінностей, та він не перестане пишатися своєю будівничою працею, вболівати за нинішню  експлуатацію споруд, що були збудовані під його орудою.

Наші службові стосунки з О.Г. Пилипенком досить тривалий час були діловими і взаємоповажними. Ми цінували працю один одного. Часто  радились, обмінювалися досвідом у певних напрямках суспільної діяльності.

Життя ніколи не оминало Олексія Григоровича своїми викрутасами. Найскладнішими для нього  були не технічні питання, а  ті, що  мали негативне політичне забарвлення. Згадується, якось пізнього осіннього вечора він телефонує  і просить зустрітись. А це був період  виборів до чергової Верховної Ради, за які тривалий час він був  відповідальним у селі Малий Вистороп. Я зрозумів, що   розмова буде непростою. Через сорок хвилин ми сиділи  в нашому  дворі. З перших слів стало зрозуміло, що питання, які надто хвилювали мого співбесідника, віддзеркалювали містечкову політику. Ці  політичні ігри змушували його особливо напружуватися. Ми довго говорили, шукали шляхи оптимального виходу з ситуації, що нагніталася в ході виборчої кампанії. 

Після розмови стало зрозуміло: ми з моїм візаві опинилися між молотом і наковальнею,  де наковальня – це народ з власним вибором, а молот – то діючі  керманичі, які хочуть залишитися при існуючих персоналіях у владі. Тривала розмова закінчилася, коли Чумацький шлях над нами рясно розсіяв свої зірки і повертав за північ.  Ми  розпрощалися, якщо не задоволеними виробленою тактикою роботи, то в крайньому разі, з чітко окресленими спільними діями.

Життя постійно створювало  чимало критичних ситуацій. З них потрібно було виходити раціонально,  з гідністю. Олексію Григоровичу це вдавалося, бо він уміє не лише працювати з людьми, а бачити розвиток подій у перспективі, прогнозувати наслідки можливого й непередбачуваного.

Поряд із Олексієм Григоровичем спільною  життєвою  дорогою завжди йде його вірна дружина і розрадниця Софія Олексіївна. День у день вона удосконалювала власне стоматологічне ремесло, вміло працювала в колективі відділення, проявила неабиякі організаторські здібності. Тому призначення її завідувачкою стоматологічного відділення не викликало особливого здивування. В сім’ї це призначення, звичайно, сприймали з певними пересторогами, але з упевненістю, що  з дорученою справою  вона впорається успішно. Так  і сталося.  Двадцять два роки, що пані Софія  очолювала  високопрофесійний колектив підрозділу районної лікарні, переконали: вибір свого часу  було здійснено правильно.

Я завжди  бачив Софію Олексіївну на робочому місці з чепурною зачіскою, усміхненою, з лагідним поглядом, що заспокоював пацієнтів і додавав їм впевненості й поваги до лікарки.  Вона  й понині випромінює ауру елегантності й глибокого професіоналізму. 

Робота забирала дуже багато часу в героїв цього нарису. Берегинею домашнього затишку була і є пані Софія. Вона, як любляча мама, дуже вміло готувала до життя Наталку та Тетяну, доглядала за помешканням і щодня допізна чекала чоловіка з роботи, створюючи йому  домашній затишок. Помешкання, в якому вони розпочали життя в Лебедині, було скромним, воно нічим не відрізнялося від того, яке мали люди  їхньої освіти.

 З часом подружжя стало мріяти про власний  будинок, де могли б мати більш комфортні умови, бо  відчували, що  невдовзі прийде той час, коли вони об’єднають свої роди під одним дахом.

Дім зводили  досить  тривалий час. Завжди бракувало коштів. Проте, коли зайшли до просторого, у світлих тонах  обійстя, всі були раді й задоволені. Новобудова сприяла  душевному піднесенню і в  той же час потребувала  більше сили за її доглядом.

Навчання доньок вимагало значних матеріальних зусиль батьків, тому настала потреба збільшити домашнє господарство. А це все праця, яка для них стала мірилом гідного життя й добробуту, бо вона була на себе, дітей та спільне майбутнє.

 Якось, лікуючи чергового зуба, я обмовився Софії Олексіївні, що ми з дружиною вирощуємо на власному городі біля  тридцяти сортів картоплі. Коли бормашина затихла, я побачив, як запалахкотіли очі лікарки  від почутого з моїх вуст повідомлення. Руки стоматолога бережно поклали інструмент на столик.

– Розкажіть, з якими сортами картоплі Ви маєте справу, де берете посадковий матеріал? – з великою і неприхованою цікавістю запитала вона.

Я розповів про окремі сорти картоплі, їх походження. Пообіцяв осінньої пори поділитися певними сортами.

Тоді я ще не відав, яка вона файна господиня і городниця, яка колекціонерка і любителька сортовипробування всіх овочів, а особливо картоплі. Цю рису характеру вона перейняла від мами, бо та теж шанувала роботу на присадибній ділянці.

Пройде чимало часу, і я дізнаюсь, як бережно Софія Олексіївна ставиться до вирощування городніх культур, де  все висаджується з великою увагою  і дбайливістю.

– Мамо, – жартують доньки-медики, – достатньо вже  займатися цим сортовипробуванням. Он у людей, як не покидають насіння в землю, воно й росте. Ти  ж кожну картоплину чи цибулину перед висаджуванням перевіряєш, як на рентгені, тобі не вистачає для вичерпної інформації апарату УЗД для дослідження внутрішнього стану насіння рослин.

…Мама промовчала, але все це продовжує робити, як завжди, неквапом, залюбки, без зайвого галасу, надзвичайно уважно і якісно. А приходить час –  милується урожаєм разом із всією сім’єю.

 х Х х

Через роки, після тяжкої хвороби, покине цей світ батько Олексія, залишиться в уквітчаному саду сама мама; батьки Софії зістаряться й потребуватимуть допомоги. Ось тоді всі троє розпрощаються з чудовими місцями свого полтавського краю і приїдуть у Лебедин. У новому будинку чотирнадцять років  мешкатиме велика родина. За буденним обіднім столом, який смачно й доладно накриває Софія Олексіївна, збиралося сім осіб із трьох поколінь. Це був непростий період у житті родини.

Пройшли роки. Батьки поволі перейшли у інший світ, доньки вийшли заміж. Тепер  просторий дім стоїть, як символ праці і родинної шани. Це вже приклад для дітей та онуків.

Героїв цього нарису сама по собі праця  ніколи не гнітить, бо  вони з дитинства  привчені  до неї. Коли ж обоє вийшли на  пенсію, а діти обзавелися сім’ями  та мають  достатню самостійність у вирішенні життєвих  потреб, здавалося, що тепер уже й можна жити без  чималого домашнього господарства.

– Е, ні, – каже Олексій Григорович майже при кожній розмові, - без роботи я не можу. Не можу скласти руки й сидіти на дивані. Маю постійно щось робити. А крім того, у нас велика сім’я. Десять осіб.

Такої ж думки і Софія Олексіївна. Для неї вирощування городніх культур – це не просто фізичне навантаження на організм, це спосіб самовираження в домашніх умовах, це спосіб нинішнього самоствердження.

 Ось так вони щоденно й трудяться: він доглядає за домашніми  тваринами, господарством, щось ремонтує чи удосконалює, а вона чатує на городі чи зайнята іншими справами. Ми ж знаємо, що  жінка домашню роботу ніколи не переробить, а якщо ще й наявне розмаїття грядок, то часу на відпочинок майже немає.

Пройде чимало років, герої нарису кожен свого часу відійшов від активної суспільної праці. Але їхнє життя не завмирає. Люди пам’ятають, як Олексій Григорович турбувався про них у свій час, тож і тепер телефонують. Хтось – привітати зі святом, хтось – попросити поради чи допомоги. У його телефоні понад  шістсот контактів…

Нещодавно теплого літнього вечора ми зустрілися у господі Пилипенків. Сиділи у розлогій, вишуканій, обвитій виноградом домашній альтанці. Спілкувалися, згадуючи минулі роки та події, які нас свого часу зблизили. Тихо відкрилася хвіртка. Завітав найменший онук семикласник Ваня. Це він забіг проконсультувати бабусю й дідуся з окремих питань комп’ютерних справ. Підійшов. Чемно привітався. Обійняв бабусю, поцілував її, взяв смаколика з тарелі й подався до ноутбука. За ним пішла Софія Олексіївна. Ми залишилися  удвох допивати міцний і духмяний трав’яний чай, заварений дбайливими руками господині.

Прихід одного із чотирьох онуків змусив Олексія Григоровича пригадати про кожного з них: Олексій - найстарший із молодшого покоління, навчається  на лікаря, продовжить лікувальні традиції від своїх батьків та бабусі  Софії; Юра - продовжив справу дідуся і свого батька – закінчив у червні  будівельний факультет; Юля  шукає свій шлях у високій культурі харчування та спорті, де вже має неабиякі здобутки, а от Ваня мріє стати інженером-програмістом і до цього вже проявляє уміння і старанність.

Черговий раз співрозмовник  розповів, як у нього болить душа за покинутими приміщеннями окремих сільських шкіл з опаленням, що розмерзлося через те, що хтось не злив  з  системи воду; згадав про непереливки у стосунках серед тих, хто має дбати про народне добро, яке на очах перетворюється у непотріб, а свого часу для його створення витрачено ой як багато сил, часу і коштів. Йому болить…

Я ж теж  вставляю свій незначний вклад у мінорний настрій співбесідника:

– Нічого не вдієш, друже, ми вже  не ті, кого слухають. Щоправда, можливо, ще й  слухають із ввічливості, але  вже не чують. Думатимемо про просту річ: у нас всього одне життя…

…Спогадам немає ліку, як випадкам із життя, пережитого нашими сім’ями і нами особисто при виконанні кожним своїх службових обов’язків. Життя минає: коли   бурхливо, як гвалт фанатів на стадіоні, коли тихіше. Тепер воно  має свої фарби й аромати, вони ж не наші, бо не ті, які сповідували ми у своїй праці.

Я поглянув на небо. Яскравий повний місяць просвічує своїм сяйвом, неподалік від уквітчаного й доладно обладнаного двору, кучеряву березу, яка охороняє дорогу до обласного центру.

Все. На сьогодні досить розмов. Сподіватимемося,  що  зустрінемося ще не одного разу, будемо обговорювати нові події, згадувати тих, з  ким плідно працювали.

х Х х

…Життєвий потяг роди­ни Пилипенків, наповнений вза­єм­ною повагою, великим досвідом і знаннями, рухається вперед. Щоправда, тепер ті знання інколи залишаються   без запиту. Але ж той потяг рухається разом із трудолюбивими доньками, їхніми  дбайливими чоловіками, розумними і добрими онуками, які щодень дорослішають,  мужніють  і розумнішають. Ще б пак! Є у кого повчитися.     

Олексій Григорович та Софія Олексіївна з юних літ і по сьогодні, через все життя несуть кришталевий келих взаємного кохання, бо воно у них було і є одним для двох, першим і останнім. Гріє та любов  їх  і понині своєю щирістю, взаємною турботою і обопільною  повагою.

Володимир Ткаченко,

м. Суми, липень 2021 року.

 

Додати коментар