Стрічка новин
Перший раз – у перший клас: Ось і завітав до нас у гості Першовересень. Шкільне подвір’я Лебединської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №7, яка є одним із Станом на 29 вересня 2020 року на Сумщині 4008 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 195 осіб (Суми - 153, Ромни - 5, Охтирка - 7, Глухів - 1, Спеціалісти на всI сто: Сьогодні ми багато говоримо про співчуття, співпереживання, турботу про людей одиноких та поважного віку. Зовсім не гадалося, що колись і Вільний і незалежний: Клопотенка Івана в селі називали «вільний і незалежний». Звичайно, він сам був винним, що до нього приклеїлося таке прізвисько. Якось Черги безробітних змінилися на черги підприємців: Відтепер черги безробітних у центрах зайнятості та філіях змінилися на черги підприємців. Вони, зокрема, бажають отримати від держави компенсації через «Доброго дня, дядю Гришо»: Щоденно так звучить моє вітання двоюрід­ному дяді Григорію Даниловичу Яковенку. У відпо­відь чую неголосне: «Доброго здоров’я». Щоб не було пiзно: Григорію тридцять п’ять років. Самот­ній. До завершення навчання  жив із батьками. Закінчив школу з добрими оцін­ками, вивчився на інженера-будівель­ни­ка Як діяти при виявленні вибухонебезпечного предмета: Пройшло вже 75 років, як відгриміли останні бої Другої світової війни. Але й досі багатостраждальна українська земля зберігає в собі Відкритий чемпіонат ОДЮСШ СОО ВФСТ Колос з боксу серед юнаків 2007-2008р.н, 2009-2010р.н.: 4 січня 2021р. у м.Суми на базі Академії боксу заслуженого тренера України Віннікова В.А. відбувся Відкритий чемпіонат ОДЮСШ СОО ВФСТ Гості із Баку: «Здесь встретили нас дружелюбно»: Влітку в Лебедині завжди багато гостей: зустрічаються рідні люди, друзі. І нам, корінним його жителям, не байдуже, яке враження в

Правильніше сказати не край села, а на краю хутора. Був такий колись. Та й не один він, а довкола села немало їх – з десяток. Однак цей вирізнявся рядом вибудуваних,

наче під шнурочок, біленьких хат, вишневими та яблуневими садами, городами, що переходили у луки з різнобарв’ям трав, а поміж них – протоптана сільчанами, (дорослими та маленькими), така ж рівна стежечка, що вела до села. І все це так гармонійно поєднувалося, що здавалося, наче проєктував хутірець якийсь  знаменитий архітектор. Але тими народними архітекторами були самі хуторяни.

Жителі хутора дуже любили його. А ось коли він був заснований,хто його першим заселив, ніхто не знав. Із покоління в покоління передавалася традиція жити на рідній землі, обробляти її. Словом, від батька – до сина, від матері – доньці. Родини були багатодітними. Звісно, всі трудилися до сьомого поту, аби був хліб і до хліба. Щороку на ньому з’являлися новенькі будівлі, причому господарі дотримувалися симетрії в їхньому розташуванні. А ще слідкували за охайністю подвір’їв, будиночків (їх в той час називали хатами), красою садів (вчасно підрізали навесні, білили стовбури – від землі десь на метр). Ідеш чи їдеш дорогою, що велася понад хутором – і тобі кожна хатина посміхається біленькими стінами (як казали – околом), чистенькими вікнами і вкритими цинковим залізом дахами. Це картина хутора з середини 60 – до середини 70-х років минулого століття. До цього чарівного «раю», як називали його мешканці, часто прибували жителі села, ближніх міст. Дехто – до своїх родичів, дехто (в основному городяни), аби відпочити, помилуватися просторами довколишніх ланів із золотавими пшеницями, смарагдовими буряками, квітуючими соняхами, що, здавалося, гріли і віддавали своє тепло, наче сонце. Особливо багато люду навідувалося до хутора, коли дозрівали вишні, яблука, сливи, чорнослив. Вони були тут найсмачнішими. Всім цим добром хуторяни безкоштовно, від душі наділяли приїжджих.

Серед цієї хутірської ідилії збудував на батьківській землі в середині 50-х років чепурненьку хатинку, причому власними руками, неабиякий майстер по дереву Микола Дмитрович. Чому саме тут, а не поближче до тодішньої цивілізації, скажімо, в самому селі. «Та ж тут моє родинне коріння, цю землю обробляли мої прадіди, діди, батьки, тут виросли ми, діти, бігаючи росяними травами, вдихаючи цілющий повітряний бальзам, настояний на лукових травах, весняному цвіті, милуючись бабусиними мальвами. Я не міг порушити традицію нашого роду», – відповідав на те майстер.

З-поміж усіх хутірських хатин ця вирізнялася оригінальністю забудови: вікна – до сонця, на них – візерунчасті наличники  (і таких ні в кого не було), веранда, вікониці теж прикрашені вирізками з дерева. Господиня Софія Яківна завжди тримала лад у кімнатах. А умебльовані вони були виробами, теж змайстрованими Миколою Дмитровичем. Всі до єдиного: платяна, книжкова і посудна шафи, столи, стільці. Дехто з хуторян приходив дивитися на те нехитре, але на той час вишукане начиння будиночка, а дехто навіть замовляв і собі. Деревному ремеслу майстер навчив і свого друга Михайла. Тож, вони взимку і восени «пропадали» в столярній майстерні: власноруч виготовляли двері, вікна, якісь меблі, діжки для себе  і для хуторян.

Однак не лише за таку самобутність, майстерність поважали молодого чоловіка численні жителі села і довколишніх хуторів, а й за хліборобську вдачу, котру успадкував від діда-прадіда, які  в свій час господарювали на власній ниві. Він плекав поле, а воно віддячувало високими врожаями зернових, які збирав. Тому хліборобському вмінню по-доброму заздрили односельці. А Микола Дмитрович, траплялося, що літньої жнивної пори навіть ночував у полі, під копною соломи, поряд зі своїм комбайном, щоб рано-вранці, щойно засвітає, знову за штурвал степового ко­рабля. Його мета – вчасно, за погожої днини зібрати хліба – основу нашого життя. Завдяки високим намолотам врожаю зернових Микола Дмитрович займав перші місця в області, мав нагороди, грамоти, був учасником Виставки досягнень народного господарства. А в 1965-му його представили до високої нагороди держави – ордена Леніна. Та болючий момент у житті змусив главу родини продати свою улюблену хатинку на краю села і переїхати до Лебедина. Було боляче, сумно, обидно. Потому його позбавили можливості одержати ту нагороду. Його серце краялося на частини. Він довго марив безкраїм полем, довго ночами йому снилися золоті лани, а серед них – він зі своїм залізним «другом». Та збереження життя дружини було головним. Там, у місті, дбайливий господар теж власноруч збудував новий дім – такий же світлий, але великий, просторий. І присвятив подальші роки вже деревообробній галузі. Та то – інша історія з життя Миколи Дмитровича.

Микола Дмитрович першим покинув хутір. За ним переїхали і до села, і до різних міст інші хуторяни. А тут ще й в країні почався історичний процес урбанізації, у ході якого збільшувалася роль міста в економіко-культурному житті нашого народу. Зростало його значення в розвитку суспільства, зростала питома вага міського населення. хутірське населення потягнулося до цивілізації, до промисловості.

Частенько Миколу Дмитровича охоплювала ностальгія за хутором, за своєю рідною хатинкою на його краю, за рідними просторами. Тоді він з родиною прямував на хутір , відвідував родичів, друга Михайла Андрійовича і біленьку хатинку. Однак незабаром вона зникла взагалі із землі: нові господарі розібрали її і перевезли до центру села, де збудували житло на свій лад.

…Минуло десь два десятиліття – хутір зовсім зник із карти великого села на Липоводолинщині, а через більш ніж півстоліття «зміліло» й те село, як і багато-багато маленьких і чималих сіл країни. Цей процес зникнення  триває й до сьогодні, сповнений високих технологій, науково-технічного прогресу, інформаційного простору. Почали «міліти» і селища, районні центри (деякі вже позбавлені цього статусу і стали лише центрами об’єднаних територіальних громад).

Звісно, без змін жити не можна. Але ж вони мають нести користь. І ще одне: без минулого немає майбутнього. Пам’ять повинна міцно берегти минуле. Минуле, пов’язане з невеличкою біленькою хатинкою край села, де в свій час господарювали працьовиті люди, яку наповнювали радість родинного життя, затишок і краса людських стосунків.

Благаю: пам’ятайте і передавайте ту пам’ять своїм нащадкам.

Надія Нестеренко, м. Лебедин.

Додати коментар