Спостерігаючи сьогодні за стосунками між поколіннями та й взагалі за стосунками між громадами у суспільстві, відверто скажу: страшно стає. Чому? А задумайтеся самі.

Порядні люди це помічають, а ось непорядні… Їм байдуже. Вони цим не переймаються, бо ж самі створюють міжособистісні конфлікти. А вони на кожному кроці.

Та хочу поговорити на цей раз про між­особистісні стосунки в родинах.

При­га­дується дитинство. І в нашій сім’ї, і в сусід­ських, і в сім’ях моїх ровесників, одно­клас­ників панувало шанобливе ставлення дітей до батьків, онуків – до бабусь і діду­сів. Старших називали на «Ви». Мої батьки, зокрема, навчали мене ввічливому ставленню до бабусь Жені і Каті, дідуся Яші (на жаль, ще один дідусь Дмитро загинув під час форсування Дніпра в роки Великої Вітчизняної війни), поваги до них, шани. Пригадую, з яким бажанням я відвідувала моїх дорогих рідних. З яким бажанням хотілося їм допомогти, адже вони старенькі. В нашій родині ніхто, ніколи не підвищував голос одне на одного. Тепла, щира, відверта атмосфера єднала всіх у сім’ї. І якщо раптом виникали неприємні ситуації із кимось чи то на роботі, чи то в школі, ми підтримували одне  одного: старші – менших, молодші – старших, і негаразди долалися. Та, як правило, молодші дослухалися порад старших, бо ж вони (старші) – мудріші, досвідченіші, багатші досві­дом. І ніхто ніколи не радив юному поколінню нічого поганого.

Ми, діти, вчилися у батьків працьовитості, ввічливості, доброті, всотували в себе кращі людські риси. І через десятки років пригадуємо своєрідні зерна мудрості своїх батьків і дідів, які згодом дали «рясні сходи» у наших душах. А ми те зерно засіяли у душах наших дітей, онуків. І сьогодні, на схилі літ, приємно, що твоя праця по їхньому вихованню не пройшла даремно: відчуваєш і повагу, і шану, і підтримку, і допомогу.

Але ж спостерігаючи за стосунками в сьогоднішніх окремих родинах, навіть збоку, здалеку, розумієш: атмосфера жахлива, ненормальна. Що це – прогалини у вихованні, негативний вплив такого собі розбурханого, розгніваного, розхлябаного суспільства? Очевидно, і те, й інше.

Кажуть у народі, що риба гниє з голови. Ця народна істина підтверджена прикладами із життя. Як і ось такі: який батько, такий і син; яблучко від яблуньки котиться недалеко. Але все-таки я більше схильна до негативного впливу негативних реалій суспільства.

Повертаюся до стосунків між рідними людьми. В одній із родин дідусь з бабусею дуже опікувались онуком, котрий виріс без батька, бо  коли хлопчик був ще малим, його мама й татко розлучилися. Отож, і піклування про онука, і виховання його дідусь взяв на себе. Коли хлопчик виріс, дідусь з бабусею купили йому житло, машину, скутер. Допомагали і фізично, і морально. А як стареньких стали полишати сили, вони звернулися до дорослого онука за допомогою. І ось той за кожну свою послугу став вимагати гроші: «Діду, це коштує стільки-то, а ось оте – стільки. В умовах ринку нічого безоплатного немає». Парадокс, чи не так?

Або ще такий приклад. До родини прийшли гості. Молоді представники її посідали з ними за святковий стіл, а бабусю й дідуся «загнали» в окрему кімнату і нагримали: «Сидіть і не рипайтесь, нічого вам робити з молоддю за одним столом». А живе молода сім’я у батьківській хаті, і саме батьки наглядають за її дітьми, а своїми онуками. Та, на жаль, не піддаються ті онуки дідусевому й бабусиному вихованню у кращих традиціях. Бо, бач, на їхню думку, застарілі їхні принципи виховання порядності, ввічливості, шанобливого ставлення, співчуття до хворих і стареньких рідних. Тепер, як кажуть зять з дочкою, по-іншому треба виховувати юнь, виходячи із реалій сьогодення.

А скільки прикладів такого байдужого ставлення до старшого покоління наводять засоби масової інформації: онук позбавив життя бабусю, поцупивши в неї якусь, навіть невелику, суму грошей; дочка вигнала рідну матір із її ж дому, бо, бач, їй потрібна житлова площа для власної родини. Тепер мати-пенсіонерка бом­жує. На ці теми готують передачі на різних каналах телебачення. Але що це дає? Подивилися, порядні люди висловили свій гнів – і все. А яка реакція правоохоронних органів, яке покарання понесли злочинці? До цього варто повертатися і розповідати загалу.

Як кажуть, проти волі милий не будеш. Отож, повертаючись до початку своїх роз­ду­мів, скажу, що й виховання в маленьких гро­мадян,  шанобливого ставлення до стар­ших не повинно насаджуватися, а їхні ба­тьки мають показувати власний приклад по­ваги, любові, шани до власних батьків. Бо ж життєва ланцюгова реакція триває нерозривно. Задумаймося всі над цією проблемою. Й, не дивлячись ні на що, вирішуймо її негайно!

Віра ДМИТРЕНКО,

ветеран педагогічної справи.