Стрічка новин
Лебединське бюро правової допомоги роз’яснює: Як повернути завдаток?: Багатьом із нас доводилося давати завдаток за покупку товару. Але не всі знають, як правильно оформити цю дію і що Відлетіли літа, змінились епохи, але пам’ять нетлінна про героїв війни: 9 травня… Знову і знову календар невблаганно нагадує нам, що ось уже 76 років ми живемо пам’яттю про Другу світову Спільна акція тижневика «Будьмо разом» та підприємств, організацій Сумщини: Незабаром ми відзначатимемо тридцяту річницю Незалежності України. Подія, яка стала епохальною для всіх громадян країни, внесла серйозні корективи в подальший «Олександр Заступник сумський»: У Сумах співробітники Управління Служби безпеки України в Сумській області взяли участь у черговому етапі проєкту «Олександр Заступник Сумський», Уривки Лебединських розмов: На лавочці в парку ім. Шевченка, що в центрі Лебедина, порівняно теплого осіннього дня сидять і люб’язно розмовляють молоді чоловік Пошук і творчість - тобі, Україно!: Щороку вихованці гуртка судномо­дельного спорту міського Центру позашкільної освіти стають призерами обласної та Всеукраїнської виставки-конкурсу Вогнеборці ліквідовували загоряння в житловому будинку: 12 квітня о 00:45, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння житлового будинку по вул. Даценківська в с. Бажаєте позитивних змін? Почніть опановувати нову професією. Можливість поруч!: Сумський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості відзначає десятиріччя свого існування. Центр готує кадри за 12 робітничими спеціальностями. Сходинками до успіху: Для кожної людини студентські роки – найцікавіша і найяскравіша сторінка у житті, яка залишає найприємніші спогади, закарбовується в пам’яті виром Щоб не зіпсувати враження від відпустки: Літо – пора відпусток. Ми з нетерпінням чекаємо теплих днів, мріємо про нові враження та знайо­мства. Але у зв’язку з пандемією про

Редакція тижневика «Будьмо разом» продовжує проєкт пам’яті земляків-льотчиків, котрі народилися на Лебединщині і в м. Лебедині, але за різних обставин, виконуючи свій

військовий і громадянський обов’язок, загинули в різних куточках колишнього Союзу. Вже видруковано два матеріали: про курсанта-випускника військового училища Юрія Молодику і полковника Анатолія Коваленка з м.Лебедина. На цей раз мова піде про штурмана вертолітної ланки капітана Олександра Тягна, родом із с.Ворожба.

Досьє: Саша народився сонячного передостаннього квітневого дня 1960 року. Село, в якому він з’явився на світ, тоді ще називалося Мала Ворожба. Хоча воно й не було малим, проте на карті Сумщини знаходилася ще одна Ворожба, в Білопільському районі, дещо більша від нашої, тому й називали нашу Ворожбу малою. Родина Тягнів відносилася до звичайних, яких у селі були тисячі. Батько, Василь Кузьмич, шоферував, перевозячи різні вантажі, а мама, Ганна Андріївна, працювала  в торгівлі. Змалку хлопчина ріс, як і всі сільські діти – допитливим, працьовитим, мрійливим. А мріяв саме про небо, хотів стати військовим льотчиком. До того ж любив спорт – грав у хокей та футбол, любив поезію та музику, самотужки вивчився грати на гітарі та гармошці, згодом освоїв баян, піаніно, захоплювався віршами Володимира Висоцького, багато читав (у домі була чимала бібліотека).

По закінченню десятирічки вирішив спочатку попрацювати і поїхав до обласного центру. Влаштувався слюсарем-складальником Сумського виробничого об’єднання «Насосенергомаш». Та небо не давало спокою. І Олександр подав документи до навчального авіаційного центру в м. Суми. Навчався сім місяців, а потім знову повернувся на «Насосенергомаш». Але душа сповнювалася неспокоєм, коли бачив у небі сріблясті літаки чи гелікоптери. І тоді твердо вирішив змінити свій робітничий статус на льотний. Спочатку навчався в навчальному авіаційному центрі у м. Богодухові Харківської області, а потім став курсантом авіаційного училища льотчиків ДТСААФ у м. Вовчанськ, теж на Харківщині. Потому повернувся у м. Суми, до знайомого вже навчального авіацентру, де півроку здобував практичні навички льотчика-інструктора гелікоптеру МІ-2. А потім був Приволзький військовий округ, вище авіаційне училище льотчиків, де Олександр став слухачем  офіцерських курсів. По їх закінченню розпочався його льотний шлях у небі.

Олександр ТЯГНО з дружиною Аллою.

У жовтні 1983 року прибув за скеруванням до однієї з військових частин Середньо­азіатського прикордонного округу. Літав старшим льотчиком-штурманом гелікоптеру МІ-8. Через певний час Олександра перевели на сім років аж до Камчатського прикордонного округу на таку ж «льотну посаду». Військова частина тоді знаходилася на березі Охотського моря, поблизу Магадана. Спочатку був старшим льотчиком-штурманом того ж таки МІ-8, згодом – штурманом ланки-старшим льотчиком. У той час в Афганістані вирувала війна. Торкнулася вона і льотчика-штурмана ланки-старшого льотчика Олександра Тягна. За мужність і героїзм одержав ряд нагород і відзнак.

Олександр Тягно з дружиною та сином.

А в квітучому травні 1991-го льотний шлях Олександра Тягна повернув на Забайкалля. Тут у однойменному прикордонному окрузі він літав на тих же МІ-8 і займав таку ж посаду, як і на Далекому Сході. Згодом перевівся до іншої військової частини у м. Чита, також у прикордонні війська, де доводилося працювати з постійними виїздами на важкі ділянки кордону. Саме за таких важких обставин 13 лютого 1994 року неподалік від прикордонної застави в Таджикистані сталася авіакатастрофа, в якій трагічно загинув весь екіпаж гелікоптера в складі одинадцяти чоловік разом зі штурманом Олександром Тягном. Було йому тоді лише три­дцять чотири роки. Вдома на нього чекали дружина і син.

 

Зі спогадів рідних і друзів Олександра ТЯГНА

Алла ТЯГНО, дружина, м.Михайловськ Ставрополь­ського краю.

– Спогади про Сашу – мого любимого чоловіка – найтепліші, найсвітліші. Саша, на жаль, прожив коротке життя. Ось уже двадцять сім років, як його немає з нами фізично, але він щодень у наших із сином серцях, у нашій пам’яті. І кожного дня Андрійко нагадує мені чоловіка, бо він – копія батька. Навіть професію військового продовжив, хоча й не льотчика.

Саша був яскравою і своєрідною людиною. Я часто повертаюся у нашу молодість, пригадую історію нашого зна­йомства. Хоча ми й з одного села – Ворожби, хоча й  навчалися в одній школі, але не були знайомі, адже я молодша за віком. Старші школярі на молодших не звертали увагу. А ось коли ми вже стали дорослими, його величність випадок звів наші долі. Якось я приїхала на вихідні до батьків із Шостки, де по закінченню кооперативного технікуму вже працювала в торгівлі, й ввечері пішла до сільського Будинку культури. Саша тоді був у відпустці у батьків і теж того вечора заявився в тому ж Будинку культури, аби побачитися з друзями. І наші погляди зійшлися. Ми познайомилися. Він мене провів додому. Саша мені сподобався своєю інтелігентністю, порядністю, щирістю, відвертістю і, звісно, красою. А через три дні він запропонував мені стати його дружиною і повів до мами знайомитися. Ганна Андріївна зустріла мене привітно, щиро, тепло. На жаль, Сашин батько, Василь Кузьмич, уже відійшов за життєву межу. Моїх батьків Ганна Андріївна добре знала, бо мій тато Микола Васильович Павленко працював ветлікарем, а мама Валентина Кирилівна – стоматологом у дільничній лікарні. Наше спонтанне рішення батьки прийняли. І стали готуватися до весілля.

Мені дуже хотілося, щоб наречений поруч мене був у військовій формі, однак її з собою Саша у відпустку не брав. Тож він попросив товаришів по службі оперативно надіслати її з Магадана, де він тоді служив. Отож, 26 жовтня 1986 року ми стали подружжям. На жаль, доля відміряла нам короткий спільний шлях: всього у вісім років. Я стала вдовою у двадцять сім. Але ті подружні роки – найкращі, найяскравіші у моїй життєвій біографії. Саша дуже любив мене, обожнював. Дякував мені за сина Андрійка. Він – наше спільне щастя. Саша покладав на нього великі надії. І сьогодні, я впевнена, він гордився б ним. Наш Андрій – успішна людина і чудовий син.

Я часто подумки повертаюся в той передостанній день його життя. Ввечері 12 лютого 1994 року Саша зателефонував. Цікавився, як справи, як Андрійко. «Та балуваний твій синочок», – відповіла я і поскаржилася, що іноді не слухається. І чоловік дав настанови: «Скажи нашому хлопчикові, що він у час моєї відсутності – старший у сім’ї, має допомагати в усьому». Ми розмовляли десь з півтори години. Він все давав якісь поради, настанови, наче прощався. А наступного дня блискавкою ввірвалася до нас страшна звістка: Саша загинув. Я не можу передати словами мій стан. Єдине скажу: не дай, Боже, нікому переживати такі втрати.

Саша прожив коротке, але яскраве життя. Він був чудовим чоловіком, чудовим батьком і чудовим льотчиком. І досі гірко усвідомлювати: був. Але такі люди ніколи не забуваються. В нашій пам’яті Саша назавжди.

У військовій частині в м. Читі встановили пам’ятник штурману вертолітної ланки–старшому льотчику Олександру Тягну. Його пам’ятають товариші по службі. Пам’ятатимемо все життя і ми, його рідні.

Валентина Василівна СТЯЖ­КІНА (ТЯГНО), рідна сестра із м. Шостки:

– Я часто згадую свого брата і впродовж ось уже двадцяти семи років, відколи він загинув, шаную його пам’ять. Саша був чудовим братом: уважним, чуйним. Взагалі він дуже любив людей, а особливо маму, батька, мене, згодом – свою дружину Аллу, синочка Андрійка.  Коли приїжджав у відпустку, обов’язково відві­дував родичів, класного керів­ника, друзів, однокласників. Пригадуються наші щасливі родинні вечори-зустрічі. Тоді Саша був у центрі уваги. Розповідав цікаві історії, грав на гармошці чи баяні, гітарі і виконував пісні на замовлення присутніх родичів.

Пригадуються ще й такі ось епізоди з нашого життя. Якщо йому випадала нагода летіти десь на українські аеродроми чи інші об’єкти, що неподалік нашої Сумщини, хоча б на мить, на одну ніч поспішав у Ворожбу, до мами. А траплялося й таке, що проїжджав поїздом поблизу м. Шостки, де той зупинявся на кілька хвилин на станції Воронезька, я поспішала туди о першій годині ночі, щоб хоча б на хвилиночку побачити брата. Взагалі у нас була дружна родина. І коли Саша привів у дім невістку, тобто свою дружину Аллу, всі сприйняли її, як рідну, а особливо мама любила її.

Мій брат ріс працьовитим юнаком. Його не полишала мрія купити гітару, магнітофон. Але соромився у батьків просити грошей, бо ж знав, які родина мала статки. Тому Саша сам заробив грошей на покупки. Рано-вранці (о 4-ій) вставав і збирався до Даценківки, сусідньої з Ворожбою, де разом із досвідченим комбайнером Євгеном Гнатовичем Лобановим збирав зернові, працюючи його помічником. І так не один жнивний сезон.

Любов до музики, пісні передалася від мого брата його племіннику Володі – моєму синові. Коли він був школяриком, неподалік від нашого дому в Шостці знаходилася музична школа. Ми з чоловіком запропонували малому вчитися музиці. Не захотів. А ось коли Саші не стало, наш Володя відразу взявся освоювати музичну грамоту. З часом писав вірші, музику. Сьогодні він відомий у Сумах бас-гітарист вокально-інструментального ансамблю «Сімпол-пімпол». Вже 25 років займається цією улюбленою справою, побував із концертами в багатьох країнах світу. Мій син теж свято береже пам’ять про свого дядю, який так рано покинув цей світ.

Бажання літати виникло у брата ще в ранньому дитинстві. Батьки особливо турбувалися за його життя, коли він вступив до навчально-авіаційного центру в Сумах. «Ой, Сашо, це ж така небезпека, – клопоталася мама. – Поруч чатує смерть». А син її заспокоював: «Якщо, мамо, вона мені наіменована, то може наздогнати будь-де, не обов’язково в небі».

Саша серйозно ставився до нав­­­ча­ння: спочатку в школі, потім в авіа­ційних центрах, училищах –­ до фізичної підготовки, з великою відповідальністю – до служби. І був гордий із того, що його мрія літати здійснилася. Разом із тим він мав мистецькі задатки: писав вірші, грав на різних музичних інстументах, красиво співав. Пригадую, як він читав вірші, присвячені своїм колегам-льотчикам, які загинули за тих чи інших обставин при виконанні завдань, їхнім дружинам, дітям. А ще допомагав сім’ям загиблих льотчиків. На жаль, і його самого спіткала така ж біда.

Коли розпався Союз, Саша хотів повернутися служити в авіації України. Можливо, і вирішувалося це питання в якійсь мірі, не знаю.

Мій брат  виконував важливі завдання під час війни в Афганістані. Він часто літав туди впродовж усього часу військового конфлікту в тій далекій країні. Це було велике випробування для нього. Наша родина дуже турбувалася за його життя. Особливо неспокійною була мамина душа. Мама є мама, дитина для неї – найдорожче. Вона щодень молилася за сина. І, спасибі Богу, Саша залишився живим. Він одержав тоді за службу чимало державних нагород.

Потому його перевели в Читу. А тим часом військовий конфлікт розгорівся в Таджикистані. Одного дня, а точніше 13 лютого 1994 року, гелікоптер, штурманом якого був Саша, одержав завдання забрати пораненого солдата. На борту були й високі військові чини, і медики (всього одинадцять чоловік). Можливо, вони мали якесь військове завдання, нам нічого не відомо. І сталася тоді трагічна авіакатастрофа неподалік від прикордонної застави Московська.

Перед цим ми не зізнавалися мамі, що Саша часто літає в зону військового конфлікту в Таджикистані. А коли трапилася трагедія, звісно, змушені були повідомити про загибель сина. Вона дуже-дуже плакала і корила нас у тому, що не говорили, куди він літає: «Тоді, коли Саша літав в Афганістан, я молилася за нього. І він вижив. А пізніше думала, що все в порядку, тож і не молилася, от і сталося лихо».

І ще зауважу ось про такий збіг обставин. Коли у засобах масової інформації повідомили про катастрофу з гелікоптером, нам відразу телефонував мій рідний дядя зі Львова, котрий займав там солідну посаду, і зазначив: «Я почув про трагедію, в мене щось обірвалося в душі: чи не був, часом, на тому борту мій племінник».

А перед цим пролунав дзвінок від тьоті із м. Івано-Франківська. Вона схвильовано розповіла, що їй наснилося, ніби Саша упав у погріб і розбив голову. Вона запитувала про племінника, про його  службу. А через тиждень потому сталася та страшна авіакатастрофа. Отож, сни і передчуття дійсно щось віщують.

Пам’ять нетлінна. Всі рідні нашого Саші, допоки житимуть, пам’ятатимуть його.

 

Олена Олексіївна ІСАКОВА, Віктор Ілліч ДЕЙМАН, однокласники із села Ворожба:

– Нашого Сашу пам’ятаємо і пам’ятатимемо завжди. Він був вихований радянською шко­лою: дисциплінований, добро­совісний, уважний, працьовитий, цілеспрямований. Упродовж  усіх років навчання в школі не змінював своїй мрії стати льотчиком. На різних шкільних  заходах завжди виспівував рядки відомої на той час пісні «Огромное небо»: «В одной эскадрильи служили друзья…». Ця мрія і мета заполонили все його єство. Він марив небом. Щоб досягти своєї мети, вчився добре. Однак бідкався про  математику: «Можу не вступити через неї, бо дещо не розуміюся в математичних дисциплінах». Тому іноді я, Олена, допомагала Саші, «підтягувала» його з цієї науки, поскільки сама любила її і «зналася» з нею. Він сумлінно ставився до занять, я була до нього вимогливою, бо теж мала мрію стати вчителькою. І згодом стала нею, сьогодні працюю в школі рідного села.

Щоб покращити  свою фізичну підготовку, Саша грав у футбол, хокей. На той час у школах проводилися паради пісні і строю. Саша із задоволенням допомагав у їх організації й брав у них участь. Його очі горіли, а душа раділа, коли наш клас представляв команду «льотчиків».

Саша був товариською, щирою, щедрою на добро людиною. Коли він приїжджав до рідного батьківського дому під час відпустки, завжди відвідував шкільних друзів, збирав їх докупи.

Ми не забуваємо нашого однокласника. Коли збираємося на традиційні зустрічі або й просто відвідуємо рідних на так званому у нашій Ворожбі Сумському цвинтарі, обов’язково підходимо до місця вічного спочинку Саші. Він народився на Ворожбянській землі й тут же похований. Вічна йому пам’ять.

Матеріал готувала

Надія СОЛОДОВНИК.

P.S.: Висловлюємо щиру вдячність у підготовці цього матеріалу ентузіасту, ініціатору по увічненню пам’яті загиблих земляків-льотчиків Олександру Касьяну і сумчанину, племіннику Олександра Тягна – Володимиру Стяжкіну, а також колишньому  Ворожбянському сільському голові Сергію Бойку.

Коментарі  
0 #1 Парфюмер 11.04.2021, 21:44
Время боль не лечит, а только смиряет с нею. Лев Толстой когда-то сказал, что смерти нет, а есть любовь и память сердца.
Цитата
Додати коментар