Життя, довжиною в 90 років, подарувало нашому земляку Олексію Миколайовичу Василенку улюблену роботу, чудову дружину, двох хороших доньок, двох любих онуків і красуню-правнучку.
Це справжнє багатство, яким він дуже дорожить. А ще в душі ветерана – добрі спомини про друзів, колег із Лебединської СШ №3, якій він віддав 48 років життя. І майже весь час поряд з Олексієм Миколайовичем його трудовою стежиною йшла дружина Ганна Миколаївна, прекрасний педагог, яку теж дуже любили учні і їхні батьки, поважали й поважають колеги.
Разом подружжя вже 66 років. Їхня спільна гордість – це доньки – Надія й Тетяна, які здобули вищу освіту. Молодша Тетяна, яка мешкає в Києві, теж педагог. Надія має економічну освіту: ій батьки шлють вісточки до Москви.
Напередодні 90-річного ювілею, який завітав у дім подружжя Василенків 14 березня, ми поспілкувалися з Олексієм Миколайовичем.
У розмові Олексій Миколайович обмовився, що дуже чекає весняного тепла, щоб знову сісти на велосипед і помандрувати лісовими стежками в пошуках нових, приємних вражень.
– Олексію Миколайовичу, Вам, напевне, і в Лебедині кожна стежка знайома?
– Звичайно, я тут народився, прожив таке довге життя. І весь час на одній вулиці. Раніше вона називалася Базавлука, а тепер – Пушкіна. Тут жили мої батьки, сюди я привів після одруження свою кохану дівчину Нюсю, тут виросли наші діти. Звичайно, за десятки років у господарстві все змінилося. Затишок в основному створювала дружина. Скільки квітів на нашому подвір’ї влітку і яка краса! Коли вона все встигає?!
– А Ваше хобі, крім подорожей, ще, знаємо, й музика...
– Так, спочатку вчився в Лебединській музичній школі по класу скрипки (цього хотіли батьки), а згодом оволодів ще й грою на акордеоні, баяні. І коли й зараз беру його до рук, в мене душа співає.
– Тому й школа Вас покликала, щоб прищепити дітям любов до музики?
– В молоді роки я працював токарем-фрезерувальником на Лебединському авторемонтному заводі (пізніше це завод поршневих кілець). А потім, дійсно, стежки, якими ходив на завод, привели мене в Лебединське педагогічне училище, звідки випустився вчителем молодших класів. Під час навчання ми із моєю майбутньою дружиною й познайомилися. Працював спочатку у Синівці, Будилці і вже потім – школа №3 м. Лебедина, де я вчителював майже 50 років. Спочатку викладав співи, а після закінчення педінституту – географію. От звідси в мене й любов до природи. Скільки себе пам’ятаю, о 5-ій ранку літньої пори я вже на ногах. Сідаю на велосипед і їду до лісу. А там повітря, яким, здається, ніколи не надихаєшся, ягоди, малина, гриби. До речі, з порожнім кошиком ніколи не повертався. Все це разом доладовували для дому, для сім’ї.
– У школі, як розповідають колеги, Вас дуже любили учні. Ваш баян завжди створював приємну ауру відпочинку, веселий настрій.
– Так, мій робочий день продовжувався часто до самого вечора: класів у школі було багато, проводилися різні позаурочні заходи. І в цьому мій баян дуже допомагав. Під час літніх канікул протягом 25 років я працював у піонерському таборі в селі Токарі музикантом–організатором. Це теж незабутній час.
– Ви виступали й на самодіяльній сцені. Лебединці, хто старші за віком, це пам’ятають...
– Була й така сторінка в моєму житті. Раніше художній самодіяльності приділяли значно більшу увагу. Майже в кожному трудовому колективі – на фабриках, заводах, в різних організаціях – обов’язково був хор. І співали в ньому всі – від директора до робітника. Створювалися також танцювальні, вокальні ансамблі. Влаштовувалися огляди самодіяльності, конкурси, фестивалі. Інакше кажучи, життя било ключем. Доводилося й мені брати участь у деяких колективах, зокрема, у міськторзі, на м’ясокомбінаті, у Будинку вчителя. І співав, і акомпанував. Був учасником Лебединського народного драматичного театру. Моїми хорошим друзями там були Андрій Микитович Лубенський, Микола Прокопович Корсун, який і зараз керує цим театром. Протягом трьох років я ще працював і директором Будинку вчителя.
– Вражень від Вашої улюбленої роботи, захоплень музикою і співом у Вас, дійсно, багато. Лебедин і його околиці Ви обходили і об’їздили велосипедом у різних напрямках. А де ще довелося побувати, щоб про все побачене на уроках географії розповісти учням?
– Раніше вчителі з учнями мали можливість на канікулах побувати в різних містах країни. Шефами школи №3 була колишня Сільгосптехніка, вони виділяли гроші на екскурсії, і діти отримували від поїздок велике задоволення. Я особисто і разом з дружиною об’їздив майже всю Україну, Кавказ, побував у Парижі, Лондоні, Сполучених Штатах Америки, у Канаді, бачив на власні очі Ніагарський водоспад (до речі, цієї зими трапилося несподіване: він замерз і перетворився в крижані бурульки). Тепер у далекі подорожі вже, напевне, не поїду, але чекаю із нетерпінням зустрічі з природою, лісом і його мешканцями.
Завжди радий зустрічам зі своїми колишніми колегами – педагогами з школи №3, учнями, яких свого часу навчав. Нам є про що поговорити, що пригадати. Взагалі, роки роботи в школі стали для мене своєрідним подарунком долі. Як і все моє життя, моя родина.
– На календарі вже весна, тому готуйтеся в дорогу, налаштовуйте свого «сталевого коня». Найкращі Вам побажання у ці ювілейні дні, довгих років життя і побільше приємних вражень на кожний день.
Розмову вела
Олена ЛУБЕНСЬКА.
Фото Наталії МАТВЄЄВОЇ.