Любі жіночки! Погляньте на вулицях на представників сильної статі. Уважно! Майже у кожного п’ятого черево випинається, як надувний м’яч. А очі! В них байдужість, щось на

зразок ностальгії. Мій чоловік саме такий. Коли я була у Тбілісі, то не можна було ступити кроку, щоб хтось із чоловіків не подивився на мене, не заговорив. Там навіть у довгожителів живіт до хребта і палаючий погляд...

А в нас? У транспорті ніхто й місцем не поступиться, хоч ти тягнеш гірлянду сумок. От якби була в нас мода, як в африканських країнах, носити на голові великі кошики...

Їду я якось додому, нав’ючена, як завжди. Виходжу на своїй зупинці. І ось тут мою «кравчучку» раптом підхоплює молодий чоловік років 30 і так чемно промовляє: «Давайте, люба жіночко, допоможу Вам».

– Дякую. Мені скоро дадуть медаль, як чемпіонці по перевезенню вантажів.

– А що, вдома у вас немає помічників?

– Є, з великою ложкою і з відмінним апетитом. Мій суджений хоче потрапити у книгу рекордів Гіннеса – 48 годин на добу біля телевізора.

Познайомились. Хлопця звуть Юрком, він психолог у інституті Академії наук.

– Ось завтра, молодий чоловіче, треба копати на дачі город. А я не знаю, чи буде мій лінивець на ньому працювати?

– А я знаю, як Вам допомогти. Я ж психолог. Тільки я поїду з Вами Інкогніто.

Домовились зустрітись на платформі залізничної зупинки «Ялинка». Прийшли на дачу. Біля воріт Юрко попросив у мого чоловіка вогника. І щось йому шепнув. А що саме, я не почула. І поки я поралась з торбами, поливала квіти, мій чоловік незвично швидко переодягнувся, вхопив лопату і побіг підтюпцем на город. І це при його череві! Бачу, захекався мій Павло, піт заливає очі, все тіло мокре, а він все копає і перекопує. При цьому оглядає кожну іржаву банку і весь непотріб складає окремо.

– Павло, любий, іди поїж та відпочинь! Так можна інфаркт заробити.

Та де там! І ось, коли вже вся ділянка була перекопана, вздовж і впоперек біля всіх кущів, навіть біля туалету, Павло враз зупинився і закричав:

– Де подівся отой клятий... психолог? Ось, я йому!

– А що таке? Чого ти так розцвірінькався?

– Та він сказав мені, що на цьому городі його дворянська прабабуся пані Стаховська закопала 100 років тому скарб. І ніхто його досі не знайшов.

Скарб так і не знайшовся. Але Павла мого з того часу наче підмінили: і город копає, і воду носить. Мене  навіть на прогулянку запрошує. Черево? Та де й ділось!

Лідія Можаєва,

із книги «Веселі витребеньки».