– Шановна Олено Григорівно, прийміть вітання з Лебединщини! Дякуємо, що погодилися поспілкуватися із читачами тижневика «Будьмо разом».
Дякуємо за підготовку журналістських кадрів. Мабуть, пригадуєте, що до Вас на факультет іноземної філології та соціальних комунікацій кожного року вступали учасники творчої студії «Шанс», яка функціонувала в Лебедині. Усі вони успішно закінчили університет і працюють журналістами і в Україні, і за кордоном. Дехто з них повернувся на Лебединщину. Ваші студенти проходили практику і в газеті «Будьмо разом». І зараз проходять.
– Дякую. Мені дуже приємно чути такі слова. Так, пам’ятаю. Велика вдячність редакціям газет за сприяння в практичній підготовці студентів. Чудово, що вони стали успішними журналістами.
– Якими журналістськими сходинками пройшли Ви, перш ніж стати завідувачкою кафедри?
– Ви знаєте, мабуть, так склалася доля. Інколи навіть не зовсім розумієш, чого і як, а потім, коли окремі такі моменти зіставляєш, то «пазл» складається. Ще в школі я була дописувачем, тоді в Лебедині була газета «Будівник комунізму». Мені це дуже подобалося, перш за все тим, що мала можливість бути в курсі того, що відбувається в суспільстві, впливати на певні події, спілкуватися з цікавими людьми. Навіть у такому локальному масштабі, а не тільки десь далеко. Однак мене непокоїло одне: треба буде писати щодень, а раптом немає натхнення? Цей факт суттєво вплинув на вибір професії – перемогла філологія. Тим більше, що тоді журналістів готували тільки в Києві, потрібно було далеко їхати, заважала якась невпевненість.
– З якої Ви родини? У якому краю народилися, де навчалися?
– Я народилася в родині лісничого в с. Бишкінь Лебединського району. Закінчила 8 класів школи (тоді в селі була восьмирічка), продовжила навчання в шостій школі м. Лебедина, де й отримала атестат про середню освіту. У моєї мами була нездійсненна мрія – стати вчителькою але вона дуже рано залишилася сиротою. Тож я втілила її мрію. Мабуть, я ще не народилася, а вже знала, що вчителюватиму. Мені дуже подобалося спілкуватися з учнями, тому й зупинила вибір на філології. І, здавалося б, зовсім забула про журналістику, працювала в середній школі м. Суми, потім захопилася науковою діяльністю. Після захисту кандидатської дисертації мене запросили в Сумський державний університет, який щойно відкрився.
Так із вересня 1994 року я стала викладачем секції української мови на кафедрі українознавства, фактично, там була першим кандидатом філологічних наук. Університет стрімко розвивався, відкривалися нові спеціальності, створювалися нові кафедри. З огляду на ситуацію, яка відбувалася в країні, на шалений динамічний темп суспільного та політичного життя, ми розуміли, що потрібно робити кафедру випусковою. Кафедра української та зарубіжної філології, яку я очолила в жовтні 2001 року, з’явилася в результаті поділу кафедри українознавства. Тоді постало питання відкриття нової, важливої не тільки для області, а й усієї країни, спеціальності, яка користується попитом. Вибір зробили на журналістиці, а далі вже все закрутилося…
– Ви, певно ж, зберегли в пам’яті тих, хто навчав Вас журналістській майстерності?
– Я думаю, що за своїм світобаченням я залишаюся вчителькою. Додався тільки менеджерський талант організатора, який сприяв появі нової кафедри. У Лебедині, певно, пам’ятають журналіста Володимира Олександровича П’янкова. Він був льотчиком, а після війни пропрацював усе життя журналістом, у газеті «Будівник комунізму»: очолював відділ листів і масової роботи з читачами. От із ним я ще школяркою спілкувалася. Він толерантний, залюблений у професію, справляв позитивне враження й заохочував займатися журналістикою. До речі, через багато років у нас в університеті отримала диплом магістра журналістики його правнучка – Марина Осюхіна (вона сьогодні успішно очолює Медіа-центр СумДУ). А ще, скерувала мене у професію вчитель філології шостої школи м. Лебедина Віра Лаврентіївна Кузьменко – чудовий знавець мови й літератури, прекрасна людина, здібний педагог. Вона була моїм класним керівником, філологом від Бога, від неї й перейняла любов до філології (я за освітою вчитель російської мови і літератури). І філолог, і журналіст працює зі словом!
– Якими якостями має володіти майбутній журналіст?
– Кожна епоха диктує свої вимоги. Однак за усіх часів на першому плані такі якості, як відповідальність, організованість, талант, покликання і, зрозуміло, чітка громадянська позиція. Сьогодні, безсумнівно, ще й володіння сучасними медійними технологіями. Приємно відзначити, що кафедра журналістики та філології СумДУ має сучасно оснащені теле-, радіостудії та редакцію газети.
– Ознайомте наших читачів, зокрема й юних, яких спеціалістів готує університет на факультеті. Можливо, випускники 2021 року виявлять бажання вступати саме туди?
– Я, звичайно, щиро запрошую! І хочу сказати, що студенти самі вже переконалися, що ми маємо одну з найкращих в Україні технічних баз. За бажанням, наш абітурієнт (і в майбутньому студент) оволодіє усіма професійними технічними засобами. Я глибоко переконана, що журналістика як спеціальність дає можливість обіймати багато посад, дає людині величезні перспективи реалізуватися, незважаючи на її вдачу, характер, здібності, харизму, особливі таланти. Тобто кожен може знайти себе в журналістиці. Враховуючи особливості сучасної комунікації, кожна установа, підприємство, організація, фірма має співробітника, який виконує ті чи інші журналістські функції. Водночас, телебачення, радіо, газети, журнали і їхні електронні формати, сайти чекають на креативних журналістів.
2020 рік показав, що в умовах такого глобального виклику, як пандемія, ми плавно перемістилися в онлайн-простір. Без нього ми просто не уявляємо свого життя. І коли людина здатна підтримувати комунікацію, коли людина здатна знаходити в буденному щось незвичайне, то вона за допомогою того ж комп’ютера може про це розповісти всьому світу.
– Ви щороку благословляєте своїх випускників. Чи цікавитеся їхнім професійним зростанням?
– Мені особливо подобається спілкуватися з випускниками. Приємно, що вони заходять до нас в університет, приємно, що нам телефонують навіть батьки тих студентів, які у нас навчалися. Пишаємося випускниками, які успішно працюють як в Україні, так і за її межами. Уляна Дрючкова – власний кореспондент каналу «Україна» в Ізраїлі; Дмитро Шпірко – один із провідних журналістів каналу «Футбол 1»; Ксенія Середа – кореспондент ранкових новин каналу «Україна»; Анастасія Середа – співробітниця каналу «ZIK»; Альона Щербакова – головний редактор «СТС»; Антоніна Борзенко – кореспондент «АТV»; Юлія Коваль – викладач кафедри журналістики та філології; Богдан Шелудяк та Анастасія Котляр стали професійними акторами. Набирає популярності мультимедійний ресурс «Битюк-Медіа», створений Інною Битюк, яка нещодавно була співробітницею прес-служби адміністрації Президента. Понад 70 відсотків персоналу UA: Суми – наші випускники. І це далеко не повний перелік.
Я вважаю, що саме випускниками славляться університети. Їхня успішність – підтвердження якості навчання. Спілкування з випускниками дає можливість удосконалювати навчальні плани, організовувати практичну діяльність студентів. Відтак, університет постійно тримає зв’язок із випускниками: відслідковує їх становлення, зацікавлення, просування в професії. Тому дуже хотілося б, щоб ті, хто закінчує університет, були з нами на зв’язку теж.
– Олено Григорівно, Ви маєте наукові праці, учений ступінь, нагороди, відзнаки за журналістську діяльність?
– Ну, відзнак маю небагато. А от ступінь, звання… Я – доктор філологічних наук, професор. Навіть не знаю, гарно це чи погано, але система освіти в Україні вибудована так, що процедура ліцензування спеціальностей та їх акредитація залежать від рівня професорсько-викладацького складу, наявності наукових ступенів і вчених звань. Щоб студенти могли отримати диплом, завідувач кафедри має бути обов’язково доктором наук. Таким чином, ти відчуваєш велику відповідальність.
Відкриття спеціальності – це важкий шлях. Але відкривати все одно було легше, бо це здебільшого залежало від статусу та рейтингу навчального закладу. Успішна акредитація – це вже наполеглива робота кафедри, якість підготовки студентів. На сьогодні в нас працюють усі викладачі з науковими ступенями та вченими званнями. І навіть щоб відкрити магістратуру, необхідно на кафедрі мати докторів наук.
– Скільки років Ви в університеті? Хто Вам допомагав відкривати нову спеціальність?
– Я в університеті з 1994 року. Коли ми почали працювати в напрямку відкриття спеціальності, то тут, звичайно, мені дуже допомагали журналісти Володимир Садівничий, Василь Чубур, Ірина Панасенко, Алла Федорина, Іван Бойченко,Лідія Рижкова і Микола Таранюк. Зрозуміло, що одна я нічого не зробила б. Але під моїм керівництвом ми робили цю кафедру з нуля. Я цим пишаюся. У 1994 році, працюючи в школі, 3 березня захистила дисертацію, а вже 6 липня був підписаний контракт з університетом. Я пройшла шлях від викладача до професора, завідувачки кафедри.
– Які предмети викладаєте в університеті?
– Починала викладати ділову українську мову, історію зарубіжної літератури, сучасну українську літературу. А коли відкрилася спеціальність, додалася історія журналістики. Сьогодні я викладаю основи наукових досліджень, основи журналістикознавчих досліджень, у магістрів – практикум, в аспірантів – сучасні дискурси журналістикознавства.
– У Вашій родині є журналісти?
– Моя донька Людмила Дудченко – також викладач кафедри журналістики. Вона закінчила наш університет за спеціальністю «Переклад», потім – магістратуру за спеціальністю «Медіакомунікації». Пройшла стажування в Румунії й Німеччині в рамках грантового проєкту «Крос-медіа та якісна журналістика», захистила кандидатську дисертацію.
– Не шкодуєте, що справою життя обрали журналістику?
– Ой, Ви знаєте, звісно, ні. Я справді навіть не уявляла, що вона мене так захопить. І життя свого не уявляю без неї. Бо, уявіть собі, найсвідоміші активні роки були віддані саме журналістській освіті. І як би там не було, я насправді пишаюся, коли вмикаю наші сумські канали. На ОДТРК (тепер UA: Суми) близько 80 відсотків працівників – це наші випускники. Відікон – наші обличчя, Академ ТВ – наші обличчя, СТС – там взагалі майже всі наші! Згадується, яким було наше телебачення до початку 2000-х – і сповнююся радістю, бо саме відкриття цієї спеціальності на Сумщині настільки посилило інформаційне поле всієї області.
– І все ж таки журналістика для Вас професія чи покликання?
– Я думаю, що тільки тоді буде результат, коли професія перетворюється на покликання. Коли думаєш, згадуєш, аналізуєш, живеш цим… Тим більше, коли відчуваєш підтримку і вдома, і на роботі. А у СумДУ підхід такий: якщо керівництво бачить, що ми працюємо і є результат, то обов’язково допомагає. Коли всі переймаються однією справою – це і є команда.
І наші традиційні
7 бліц-запитань
– Ваш улюблений поет?
– Ліна Костенко.
– Якому жанру журналістики віддаєте найбільшу перевагу?
– Зважаючи на те, яку інформацію потрібно донести. До цього підходжу як науковець. Люблю усі жанри, головне – вдало використати.
– Яке ваше хобі?
– Люблю читати, посидіти в архівах. Часом можу відпроситися в університеті й поїхати просто попрацювати в бібліотеках Харкова чи Києва. На жаль, давно перестала читати, як-то кажуть, для душі. А коли душа живе тією журналістикою, то вона й заполонила мене всю. Про все хочеться дізнатися. А ще мені подобається садівництво. Люблю «повозитися» з квітами в себе на батьківщині.
– Кажуть: понеділок – день важкий. Це забобони чи правда, на Ваш погляд?
– Ні, я люблю понеділок. Це день, який чітко визначає мені графік роботи на тиждень. Я завжди планую. Узагалі, у мене немає важких днів. Бо із задоволенням ідеш на вихідні, і з таким же задоволенням із вихідних – у будні. Фактично живу роботою. Я не вмію «відключатися» від роботи.
– Кого і що обожнюєте в житті?
– Ніна Матвієнко колись сказала: «Я – божевільна мама». Так от, і я точно така: сім’я – чоловік, діти, онуки. Вони мене підтримують, і я їх підтримую. Тому повинна кожного дня хоча б поговорити з ними по телефону. І абсолютно стаю спокійною тільки тоді, коли ми всі разом збираємося. Тоді переконуюся, що все добре.
– Ви - людина віруюча?
- Насправді, не знаю, як це зараз називається, але я вірю. Вірю, що в житті не можна робити гріховного, нарікати чи поганого бажати. Якщо до мене звертаються, і я розумію, що можу допомогти чи підтримати, то не відмовляю. Не можу. Бо якщо навіть і спробую, потім мучуся, мені стає дуже негарно...
– Вас хвилює дистанційне навчання?
– Вважаю, що така форма може існувати, але вона не може замінити повноцінного навчання. Якщо дистанційне, то тільки в поєднанні із аудиторним, оскільки незамінною є жива комунікація «викладач-студент».
– Ваші побажання читачам тижневика «Будьмо разом» і взагалі жителям Лебединщини.
– У такий час, мабуть, вірити в себе і свої сили. Мріяти, діяти й нічого не боятися!
Розмову віч-на-віч із Оленою Ткаченко організувала і провела Тетяна Чекотило, студентка факультету іноземної філології й соціальних комунікацій Сумського держуніверситету.