Стрічка новин
I спортсмен, і цікава людина: Все це про нашого земляка Владислава Шевченка, з яким ми нещодавно мали змогу поспілкуватися. Все менше ветеранів серед нас : Все далі від нас лихоліття Другої світової. Цього року відзначаємо 75-ту річницю. На жаль, все менше залишається ветеранів, учасників, свідків Небезпека covid-19 залишається: За минулий тиждень по Лебединському району зареєстрований один випадок підозри на Covid-19. У жителя району (51 рік), який захворів 13 У Лебедині рятувальники вивільнили хлопчика, який застряг між металевими елементами огорожі: 6 вересня о 15:46 до Служби порятунку «101» надійшла інформація про необхідність надання допомоги дитині. За попередніми даними, у м. Коноплі росли на городі: Сто вісімнадцять рослин коноплі виявили та вилучили правоохоронці Лебединського відділення поліції на городі 62-річної жительки району. Книги на різний смак: Величезне задоволення і втіху приносять нові книги, в яскравих обкладинках, з запахом друкарської фарби, що надходять до міських бібліотек. ...Був у Лебедині маслозавод: Так був. А тепер від цього підприємства на вулиці Сумській з вини тодішнього керівництва району залишилися лише руїни. Але ж Як у Лебединському районі борщ варили: Приурочили цю святкову подію, що відбулась 21 серпня в с.Підопригори Лебединського району, до  Дня Прапора та Дня Незалежності України. Шановні жителі міста та району!: 12 червня з 14.00 до 15.00 години в приміщенні Ворожбянської сільської ради буде проводити прийом громадян т.в.о.начальника Лебединської поліції Ломать – не строить: Добрый день! Хотел бы выразить точку зрения, которую, думаю, (вернее, даже уверен), поддержат многие жители Лебединщины, поэтому считаю, что она

Наші читачі, певно ж, насолоджуються, тішаться, веселяться від надрукованих у кожному із куточків гумору «У реп’яХАХ» гумористичних ряд­ків, автором яких є Леонід Решетнік

із с. Ворожба. Вони надто актуальні, влучні щодо сьогодення. Леонід Юрійович тонко підмічає проблеми, негаразди нашого суспільства і глузує над тими, хто їх створює.

А вам, шановні читачі, певно ж, цікаво дізнатися про автора цих влучних рядків. До речі, він не лише вміє заримувати слова в поетичні рядки, а й пише у цікавій формі спогади зі свого насиченого життя. З ними редакція планує теж вас познайомити, представивши їх на сторінках видання. Отже, про автора...

Його доля помережана й червоними, й чорними нитками, як і багатьох ровесників його покоління, котре народилося наприкінці 30-х років ХХ століття, ще до Другої світової війни. Та клята війна чорним крилом торкнулася і родини Решетніків із міста Овруч на Житомирщині. Військовий льотчик Юрій Ілліч і вчителька Надія Антонівна раділи народженню синочка Льоні, котрий зֹ’явився на світ 12 лютого 1939-го. Коли хлопчику виповнилося пів року, біда постукала в оселю: прийшло повідомлення, що при виконанні бойового військового завдання льотчик Решетнік Ю.І. загинув. Надія Антонівна, затьмарена горем, разом із сином повертається на свою рідну Сумщину, до своїх батьків у село Ворожбу. Саме тут вдові з маленьким сином довелося пережити лихоліття війни. А по її закінченню і голодні повоєнні роки, які, як згадує Леонід Юрійович, назавжди запам’яталися тим, що дуже хотілося їсти і ні на чому було писати, бо 1946-го він уже пішов до першого класу Ворожбянської школи №1.

По війні країна заліковувала рани, село теж піднімалося з колін. Десять років сумлінного навчання дали Леоніду свій гарний результат: атестат за середню школу чудовий. Але як бути далі? Куди скерувати подальший шлях? Чому постали такі питання перед Леонідом? Справа в тому, що тоді, в 50-х – 60-х роках, діяли на рівні держави чи то закони, чи то розпоря­дження, котрі забороняли молодим людям покидати село, аби зміцнити його робочою силою. Як би вони не хотіли вибратися чи на навчання, аби здобути якусь професію, чи в місто, щоб стати висококваліфікованим робітником – зась! Їм просто не видавали паспорти. А без цього документа в світі великому нічого робити – нікуди не приймуть. Ось тоді шестеро випускників Ворожбянської десятирічки, в тому числі й Леонід Решетнік, прийняли доленосне рішення: їдемо підкорювати й освоювати Північ. Такі патріотичні кроки схвалювалися на той час. Так романтика привела ворожбянських юнаків до далекого міста Печори, що в Автономній республіці Комі. Там Леонід Решетнік успішно склав екзамени до Печорського річкового технікуму і став його студентом. Велике бажання вчитися переборювало всі труднощі. А їх зустрічалося немало, особливо в матеріальному плані. Допомоги з дому не чекав, бо знав, що мамі нелегко й так жити, тому у вільний від навчання час заробляв на хліб, підпрацьовуючи в порту, на залізничній станції, торгових базах.

По закінченню технікуму юнака скерували на роботу в Печорське річкове пароплавство. Дві навігації йому довелося плавати другим помічником капітана пароплава «Олег Кошовой». Романтика водної професії для Леоніда продовжилася, коли в 1961 році його призвали до лав Військово-Морського флоту. Служив гідроакустиком одного з підводних човнів Тихоокеанського флоту. Майже чотири роки напруженого плавання під водою, траплялося – в складних умовах океанської стихії, звісно, не могли не позначитися на здоров’ї. Тому саме це, а ще поклик рідної землі повернули життєвий шлях Леоніда Решетніка в Україну, в рідну Ворожбу. Як говорить народна мудрість: «де б гарно не було, а вдома краще». Саме їй і слідував юнак. Потому бравого моряка забрали в штат Лебединського райкому комсомолу, призначивши звільненим секретарем комітету комсомолу Ворожбянського сільського профтехучилища №36.

Відтоді й почався ворожбянський трудовий шлях Леоніда Решетніка, який тривав аж до 2000 року, тобто до виходу на заслужений відпочинок.

Щоправда, був і невеличкий лебединський відрізок, коли сім місяців був заступником директора СПТУ-34. Однак навесні 1970-го повернувся в свою Ворожбу, в своє ж училище на ідентичну посаду, яку займав п’ять років. А по закінченню Харківського державного університету імені Горького (а тепер Каразіна), здобувши фах історика, викладав цей предмет в училищі аж до 1992 року, поєднуючи з посадою заступника директора з навчально-виховної роботи.

Того ж року земляки, в яких він здобув й авторитет, і шану, довірили йому керувати громадою, обравши Ворожбянським сільським головою. Нелегкий час випав на головування Леоніда Юрійовича, бо ж таким він видався і для долі нашої держави. У Ворожбі це був період розвалу колгоспів, яких діяло тоді два, закриття сільського споживчого товариства, магазинів, період купонів і мільйонів, невиплат заробітків і пенсій, відключення електроенергії та багатьох інших негараздів у житті людей. Ці випробування поставили перед сільським головою нелегке завдання з розумінням ставитися до неординарних, а іноді й негативних явищ серед жителів сільської ради, виховали в ньому ще більшу повагу до людей, які з таким терпінням і розумінням долали всі біди й чиїсь прорахунки. За це й поважали Леоніда Юрійовича. А ще за вміння вирішувати проблеми громади, старання тримати її відповідно до вимог і рівня часу, за турботу про кожного жителя, кожну родину.

«То звідки бере початок Ваша творчість?» – запитали Леоніда Юрійовича. «Ще працюючи в профтехучилищі та сільській раді, іноді заримовував вітальні рядки своїм колегам із нагоди днів народження чи якихось свят. На мій погляд, виходило непогано, хоча я ж не професіонал. А вже вийшовши на пенсію, маючи вільний час та натхнення, написав кілька гумористичних віршів. Показав фахівцям. Їм сподобалося. З тих пір і пишу, хоча й бачу, що вони ще далекі від досконалих. Це заняття для душі, просто хочеться висловити свою точку зору з приводу того чи іншого явища або події в суспільстві. Радію, що друкують мої вірші в місцевих газетах. Радію, що людям подобається, радію, що надходять мені позитивні відгуки. А це додає натхнення на нові творчі доробки. Хочеться ще зробити щось корисне для людей, хоча б своїм поетичним рядком».

Творчість Леоніда Юрійовича поціновують і читачі газети «Будьмо разом», і односельці, і його рідні.

А родина в нього чудова. Дружина Мотрона Тихонівна, за фахом бухгалтер, була і є для чоловіка, як кажуть, надійним тилом, підтримкою впродовж ось уже 62-х спільних років життя. Удвох вони виростили й виховали чудових дітей. Син Валерій – військовий, полковник, проживає нині в м. Санкт-Петербурзі, дочка Лариса, майстер-кулінар, мешкає із родиною в Сумах. Сьогодні дідуся й бабусю Решетніків радують і відвідають троє онуків.

Біжать роки вдаль. Відбуваються зміни у нашому житті. На жаль, щодень збільшується проблем, негараздів, недоречностей. Ось все це й підмічає небайдужий до всього того наш автор із Ворожби – Леонід Юрійович Решетнік. Завтра у нього день народження. Побажаймо йому здоров’я на довгі роки, творчого натхнення і нових творчих надбань. А ми, читачі, чекатимемо їх та із задоволенням насолоджуватимемося творчістю самобутнього майстра пера.

На фото: На викладацькій роботі у колишньому профтехучилищі.

Людмила ЛИСЕНКО, позаштатний автор тижневика «Будьмо разом».

Надія СОЛОДОВНИК.

Додати коментар