Стрічка новин
Знов чарує музикою нас духовий оркестр, який спиняє час....: У 1960-70-х роках майже кожне село Лебединщини мало свій духовий оркестр. У Кам’яному духовим оркестром, який діяв при СБК, керував 102: що трапилось? з 13 по 19 квітня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 127 заяв та повідомлень громадян, з них 10 на момент реєстрації містили А що у сусiдiв? І не тільки...: Президент призначив нового голову Охтирської РДА. Президент Володимир Зеленський призначив голів районних державних адміністрацій у трьох областях. Житлові субсидії по-новому: З 1 травня 2021 року надання житлових субсидій в Україні відбувається по-новому. На Сумщині відкрили кримінальне провадження за фактом вбивства собаки: В Лебединському районі 39-річний чоловік у стані алкогольного сп’яніння вдарив собаку об дерев’яний стовп, в результаті чого вона загинула. Боржників залишать без пільг: У Сумській області заборгували за послугу розподілу газу 21,1 тис домогос­подарств – споживачів пільгових категорій. Це ставить під загрозу отримання Згадаймо ще одного льотчика-штурмана: Зі сторінок тижневика «Будьмо разом», котрого я передплачую й із задоволенням читаю, дізналася про долі льотчиків, які загинули за тих Відповідь є. а маршрутки поки що немає: У тижневику «Будьмо разом» (№ 39 за 24 вересня ц.р.) під рубрикою «Читач звернувся до газети» був надрукований матеріал «Залишилися Шановні працівники та ветерани ТОВ «Укртранспневматика»!: Сердечно вітаємо вас із професійним святом –  Днем машинобудівника! Лебединське бюро правової допомоги інформує: Як зняти арешт з нерухомості: До Лебединського бюро правової допомоги почастішали звернення щодо зняття арешту з нерухомого майна. Так, власник будинку, збудованого у минулому столітті,

Весна 1968 року змінила в моєму житті не лише місце проживання, а й багато чого іншого. Я ще далі відійшов від батьківської оселі, став самостійнішим, побачив інше життя,

ніж до цього. Після того, як студенти обрали мене, дев’ятнадцятирічного юнака, на посаду звільненого секретаря комсо­моль­ської організації Маловисторопського сільсь­ко­гос­по­дарського технікуму, мені необхідно було вживатись у новий трудовий колектив і стати лідером того молодіжного середовища, до якого  потрапив.

Малий Вистороп зустрів мене  такими природними красотами, серед яких я не жив. Село, у порівнянні з моєю Штепівкою, дуже маленьке і з усіх боків прикрите зеленими шатами дібров, березняків, змішаного лісу, оточене зеленими балками, перелісками і ставками.

Серед молодих, з ким мені довелося проводити  час, найближчим був студентський профорг Костянтин Забіяка. Родом Костя  із Конотопського району і навчався на агронома. Від мене був на два роки старший, кремезний, рік як повернувся із морфлоту, мав шалений авторитет у технікумі, товаришував із багатьма місцевими хлопцями, а це не багатьом студентам  вдавалось.

В силу того, що наші інтереси  збіга­лись, ми і потоваришували. Костя навчався у технікумі вже рік, був лідером як офіційним, так і не офіційним, все тут знав, був впливовим і взявся мене зна­йомити з селом та його моло­діжним середовищем.

Якось на великій перерві Костянтин забіг до комітету комсомолу і з порога мені: «Ти сьогодні не вечеряй, підемо у гості сморшки їсти». Замінив загальні зошити і побіг. Що сморшки – то такі ранньо-весняні гриби, я дізнався лише того вечора, прибувши на квартиру його подруги Катерини, одногрупниці, родом із села Рябушки Лебединського району. Батько Катерини був лісником, впливовою людиною в окрузі, можливо, тому мій товариш зупинив свій вибір на цій доглянутій  і завжди усміхненій дівчині.

Вечір настав, і ми прийшли у гості. Їсти  ті сморшки я не міг, бо вони мені не смакували, як і подружка Катерини, яку до мене тулив Костя. Вечір, який задумав мій новий товариш,  не вдався. Костя це зрозумів. Попрощалися з Катериною легкими обіймами, і ми пішли в сутінки ночі. Обійшли найбільший сільський ставок, а заодно й послухали, як плещуться качки та кумкають жаби. Нас супроводжували глибокі натужні ухання сов і ляскіт об поверхню води великих коропів. Так, йдучи берегом, ми опинилися в  чагарнику, який давав початок яру, що з усіх боків поріс терном і був вкритий білим цвітом. Повернувши в глибину тієї  балки, ми побачили невелике багаття. Біля нього сиділи два хлопці. Один з них був студент Василь, профспілковий казначей, і  я його вже знав, а інший – місцевий, котрий подав руку і назвався Павлом та  додав: «Я, як і Костя, моряк. Демобілізувався місяць тому». Хлопці смажили сало на паличках. Краплі смальцю падали на скибки хліба місцевої пекарні,  і парубки цим наїдком закусували портвейн. Пригостили й нас. Розговорились…

Зовсім стемніло. Закінчилось сало з хлібом, спорожніла пляшка портвейну. Догорали остан­ні дрова. Місяць зі своїми подругами-зір­ками висвітлив місцину нашого розташуван­ня. Оглянувшись черговий раз навкруги, я наголосив на красі, в якій ми опинилися. І тут Павло мовив: «Пішли до Глаголового дуба. Там світліше, кращий краєвид і немає комарів». Ми з Костянтином запитали, чи це далеко, на що Павло мовив:

«Та ні, метрів сто п’ятдесят, нагорі, в кінці цієї яруги». Пробираючись вузесенькою стежкою поміж терником, майже у темряві ми пішли за провожатим.

Годинник показував  північ. Підіймалися вище й вище, вийшли із яру, перед нами постала лісова стіна серед темної ночі, а позаду, через став, що вилискував срібним плесом, подекуди по вулиці села блищали на стовпах електролампочки.

«Ось і Глаголів дуб!», – мовив Павло, зупинившись на високому пагорбі.

Всілися під тим дубом. Перед нами навпроти довгою вервечкою під пагорбовим рядом примостився  нічний Малий Вистороп. Праворуч, на віддалі метрів триста, острівцем мерехтіли світлом приміщення тваринницької ферми. З краю села виднівся  силует безхрестої  церкви, а в іншому кінці кілометрів за півтора бовванів скелет нерухомого крану, що закріпився на будівельному майданчику, де було розпочато зведення майбутнього навчального містечка. І все це на тлі темно-синього неба, де радісно перемигувались зірки під акомпанемент цвіркунів і жаб’ячого оркестру.

...Повітря, заароматизоване настоями  трав, вирівняло наше дихання і заспокоїло. Тиша. Віддалено чути лише перегук голосів тих же сов, що супроводжували нас раніше, і легкий шепіт листя дуба, під яким ми вмостилися.

Сиділи, як на балконі у театрі матінки-при­ро­ди, де тривала вистава без акторів, які відпочивали за лаштунками. Кожен думав про своє, вдихаючи нічну густу і ароматну прохолоду. Мовчали. Тут Павло не витримав першим  і почав розповідати про своє дитинство, про школу, про перший поцілунок з сусідкою Настею на старій яблуні, з якої мало не впали, про службу на Чорноморському флоті. Далі до розмови приєднався Костя зі своїми спогадами. До наших з Василем монологів не дійшло, бо праворуч від  місця нашої дислокації почало рожевіти небо.

«Хлопці, світає, – мовив Костя – час нам до гуртожитку, поспати хоча б пару годин до занять». Поволі ми пішли до низу, попрощалися з Павлом, а далі берегом ставу нічними росяними стежками попрямували до технікуму…

Тоді, зачарований барвами і звуками нічного села, я так і не дізнався, чому ж той дуб звався Глаголовим…

…Промайнуло багато років. Костя одружився з Катериною. Працював головним агрономом у великому аграрному підприємстві. Цей мій товариш, в силу різних причин, рано переселиться до  іншого  світу. Василь працював головним ветеринарним лікарем у одному з північних районів області. Моряк Павло очо­лю­вав великий цех на заводі з виробництва сіль­сь­когосподарських машин. Я займав різні посади, а з 1983 року працював  директором навчального закладу, який став потужним навчально-виробничим комплексом і  називався радгоспом-технікумом.

Якось черговою ранньою весною дев’яностих років минулого століття ми з головним агрономом радгоспу-технікуму Б.О.Кравцовим, урод­­­женцем Малого Висторопа, традиційно об’їжджа­ли поля, спостерігали за тим, як оживає земля і рослинність після зими. Проїжджаючи біля піщаного кар’єру, що був на нашому марш­руті, агроном попросив зупинитись. Ми зупини­лись  поруч з Глаголовим дубом. Навколо пару­вала земля. Підійшли до дерева. Борис Олек­санд­рович поплескав по стовбуру рукою і запи­тав, чи знає директор сільську легенду про цьог­о велетня. Я відповів, що не знаю, але якось у мо­лоді роки з хлопцями провів  під ним майже всю ніч.

І Борис Олександрович став розповідати історію, що пов’язана з дубом, яку йому свого часу відкрила його баба по батьковій лінії. Давно це було, коли ще в селі працювала цукроварня. Молодому хлопцеві, який був робітником, у бурякоприймальній ямі відрізало маховиком ногу вище коліна. Юнак дуже страждав. Після такої трагедії його покинула дівчина, з якою мав побратись, а невдовзі померла мати. Жив він самотньо, але майже щодня односельці бачили, як опираючись на милиці, йшов за село до дуба, що ріс на краю лісу перед вузенькою петлявою дорогою, що вела до станції Боромля.

Кажуть, що під тим дубом він гірко плакав від фантомних страждань. Своїми слізьми віддавав дереву силу, якою не зміг скористатись. Тому дуб і виріс такий могутній. Скалічений чоловік подовгу сидів під цим дубом і спостерігав за життям, яке не наділило його щастям. Баба говорила – продовжував агроном, – що одноногий дожив до глибокої старості під  дубом, під ним літньої ночі й помер. Знайшли його мертвим пастухи, що гнали на леваду пасти корів.

Того каліку селяни звали Іван Глагол, за те, що він в юності полюбляв багато говорити, глаголити.

Після смерті Івана дуб стали називати Глаголовим. До нього ходить чимало відвідувачів розповісти про власні клопоти чи страждання, бо дуб став символом міцності, сили і терпіння.

Розповідач завершив переказ легенди. Ми стояли під дубом, милувались весняним роз­маїттям та  новобудовами села.

В низенькій траві шубовснула метка сіро-зелена ящірка. Все ожива, весна ж прийшла, подумалось мені. Скоро зазеленіє і цей легендарний дуб, як символ своєї епохи.

Ми сіли до автомобіля і поїхали далі зі своїми планами на проведення весняно-польових ро­біт…

У моєму директорському житті був час, коли теж виникла потреба посидіти під розлогими шатами Глаголового дуба. Було це у серпні 1997 року. Приїхав я до велетня в розгубленому настрої, на білій «Ниві», у білій сорочці і нових білих джинсах…Та це окрема історія. Про неї іншим разом.

Глаголів дуб був свідком створення двох телефільмів: «Формула успіху» Юрія Дарагана та «Любов, мов викохана пісня» Оксани Мусієнко. Тут знімались панорамні кадри. Телефільми розповідають про життя колись провідного аграрного навчального закладу в регіоні та  людей села Малий Вистороп.

Величаво, щедро наповнений оксамитом, стоїть на віддаленому пагорбі дендро-герой цього нарису – Глаголів дуб і вдивляється у природні щедроти Маловисторопського краю, де шумить благодатно  ліс, омитий дощами і освітлений лагідними променями сонця, а у сільському ставку грає риба. Дуб слухає веселі голоси молоді, яка задумала стати  фахівцями з аграрного виробництва, бачить зміни і терпить всілякі потрясіння…

Володимир Ткаченко, м.Суми.

 

 

Додати коментар