Стрічка новин
...Тата в армiю забирають: Успішно закінчивши військове училище, Віктор Рогов отримав бажані зірочки на погони і звання лейтенанта. Йому запропонували посаду начальника полігону, Практика – це серйозно!: Суспільство завжди потребувало висококваліфікованих фахівців у кожній галузі. На сьогоднішній день ця потреба не зникла, а навіть навпаки – зросла. Збережемо ліс від вогню: Нам пощастило народитися й жити серед  дивовижної природи. Серед  лісів із чистим та цілющим повітрям, серед різнотрав’я лугів, загадкових галявин. Чим обернеться несплата за платіжками: Ситуація, що склалася в нашій країні за останні місяці, досить тривожна. Небезпечний вірус охоплює все більше територій. Українці живуть в З Днем народження, пане генерале: З Днем народження, пане генерале, або одкровення Владислава Бухарєва про власну долю, як дарунок від Бога. Владислав Бухарєв Що робити, якщо ваші права як пацієнта порушені?: Людина, яка опиняється в лікарні, часто відчуває себе беззахисною, адже її благополуччя та добре самопочуття залежать від інших людей. Щоб Житель Лебедина постане перед судом за незаконне зберігання наркотиків: 26 листопада у 39-річного жителя Лебедина під час обшуку праців­ники поліції знайшли згорток з марихуаною, який він ховав у рюкзаку. Дякують за турботу: Загрозливий вірус, з яким нині борються в усіх країнах світу, як зазначають лікарі, найбільш небезпечний для людей похилого віку. Ними Золотом позначенi роки: Наші ювіляри Анастасія Василівна та Володимир Сергійович Вельбой – надзвичайно чудові люди! Все, чого торкаються їхні золоті руки, викликає захоплення Любительське рибальство на орендованих ставках: Відповідно до ст. 51 Водного Кодексу України та ст. 14 Закону України «Про аквакультуру» орендарі водного об`єкта зобов`язані передбачити місця

«Сину, сину – ангел мій. Я тобі щасливу зичу долю. Добре серце матимеш в житті, ну а я пишатимусь тобою». Ці рядки з проникливої пісні, яку виконує не менш

проникливо співачка Надія Шестак, розхвильовують відразу, коли її слухаю. І відразу ж – сльози на очі. А в пам’яті пролітають роки життя і становлення мого сина. До його виховання, навчання, утвердження в соціумі ми з чоловіком доклали немало зусиль. І не шкодуємо, що в цей час були недоспані ночі, хвилювання, якісь незначні прикрощі, великі турботи, напружена праця. Ми робили все, аби вивести свою дитину в люди. На сьогодні маємо результат. Наш син здобув вищу освіту, знайшов себе у житті, звісно ж, скеровували його на шлях істини ми, батьки. І пишаємося «своїм «хлопчиком», якому вже під сорок. Тепер він турбується про нас.

Так і має бути у стосунках між батьками й дітьми. Однак… Тільки з кола моїх знайо­мих – безліч вражаючих прикладів варварського ставлення і синів, і дочок до своїх батька-матері.

…Зінаїда Степанівна разом з чо­ло­ві­ком Максимом Вікторо­вичем однаково ростили і виховували двох синів. Однаково ставилися до них, дали їм вищу освіту.  І раділи, коли обидва привели в дім невісток. Здавалося, чого ще чекати? Звісно, онуків. Та потім щось сталося зі старшим. Став неврівноваженим, грубим, до чарки потягнувся. Дружина покинула, з престижної роботи його виставили. Батьки благали свого дорослого сина з двома вищими освітами «взяти себе в руки», повернутися до здорового глузду. Але… Ще дужче почав зловживати спиртним, «Бігав» із одного місця роботи на інше (мама допомагала влаштовуватись), а згодом дійшло до того, що ніде його не брали. Вдома вчиняв п’яні оргії, почав брати за петельки спершу батька, а потім і маму. Життя в родині стало нестерпним. Єдиною втіхою для подружжя був приїзд із столиці молодшого сина з родиною. А з часом ступила на поріг біда: відійшов у засвіти батько. Тож залишилася Зінаїда Степанівна наодинці із своїми болями й тривогами. Думала, що після смерті батька син покається: працюватиме, допомагатиме по господарству, буде їй підтримкою, надією. Але той продовжує ображати її лайливими словами, пиячити, а іноді й кулака підіймає на неї, жінку, котра його народила, виростила, дала освіту, вивела в люди. Та клята оковита вигнала його із суспільства, зробила нікчемою у ставленні й до матері, й до оточуючих…

…Ще один приклад. Останнім часом моя знайома тіто­нь­ка Галя стала скаржитися на сина, котрий, проживаючи разом з нею (глава родини помер, донька – за кордоном), все більше віддаляється від матері, грубить їй, звинувачує у всіх гріхах, буцімто вона винна, що й досі неодружений (золотий ювілей уже переступив), не допомагає їй, навіть не має бажання порозмовляти з ненькою, розрадити чи допомогти, коли біль дошкуляє. Дійшло до того, що навіть підготовлені нею страви йому не до смаку, тож сам готує. А довгими зимовими вечорами зачиняється в своїй кімнаті і – ні пари з вуст. А мати самотньо сидить у  своїй кімнаті, обливається слізьми і згадує, згадує минуле, аналізуючи, де допустилася помилок у вихованні сина.

…Життя Таїсії Григорівни схоже на життя білочки, яку посадили в колесо-вертушку і ніколи не випускають. Крутиться-вертиться в ньому й жодної хвилинки не має спокою. Їй вже вісімдесят. Що вона хорошого бачила на своєму шляху, що приємного відчувала? Однозначно можна сказати: ні­чого. Природа нагородила Таїсію Григорівну найкращими якостями: добра, чуйна, ввічлива, інтелігентна… Про таких кажуть: «людина – золото», «людина – сонце». І вона дійсно впродовж усіх своїх років дарувала тепло свого серця, щедрість душі рідним, обігрівала їх, наче сонце. За Василя вийшла заміж без любові: так склалося. Він старався догоджати своїй матері, однак аж ніяк не дружині. Навіть зарплату віддавав неньці. Тася тягнула на собі всю сім’ю, в якій народилося двоє синів. Старший Сергій покинув дім рано, подався в Росію, де облаштувався назавжди. А коли вони з дружиною Оленою виростили сина, влаштували його в житті, то майнули на Кіпр. Як же мама, на руках якої були хворий батько і бабуся, йому байдуже. І очей в рідне місто не показував.

Молодший син Григорівни, Костя, двічі од­ру­жувався. І все, на його погляд, невдало. Сина Дмитра від першої дружини не визнав, тож кинув їх. Друга дружина – теж «не така». Тепер вона з донькою кинула Костю. А материнське серце Таїсії Григорівни вболівало за онуків, а з часом і за правнуків – хлопчиків онука Діми та його дружини Жені. Бо, за «традицією», дід Костя і батько Дмитро пиячили, захоплювалися жінками, тож і до онучат, і до дітей їм байдуже. Як і до матері та бабусі Таїсії Григорівни. А в неї ж боліла душа за правнучат. Тож звернулася до соціальних служб. Згодом малих усиновило подружжя зі столиці, позаяк батьків Діму і Женю позбавили батьківських прав. Потім Діма ще раз одружився, народився хлопчик. Та знову пияцтво, нерадиве ставлення до виховання дитини. І тут прабабуся Тая підставляє своє тендітне плече… А хто ж підставить їй? Сини? Онуки? Правнуки? Ні, жодної підтримки ні від кого. На сьогодні старенька бабуся шукає прихистку, розради у чужих людей.

І таких історій доволі. Виходить, що в дея­ких синів (та й дочок) зміліла ду­ша, зітліли синівські (дочірні)  почут­тя любові, поваги до найрідніших лю­дей – батьків і матерів, геть зникла від­по­відальність за їхню забезпечену ста­рість.

Задумаймося над цією проблемою, адже в житті ще існує правило бумеранга...

Віра ДМИТРЕНКО,

ветеран педагогічної справи.

Додати коментар