Колодубський якраз нарізав «лікарську», коли в двері побутової кімнати зазирнув майстер Крутько:
— Що? Знову микитите? — суворо запитав він і занишпорив очима по столу.
— Та що Ви, Василю Федоровичу! За кого Ви нас маєте? — обурились ми. — Просто вирішили сьогодні пообідати домашніми харчами. Та й у їдальні черга...
— Знаю я вас! Дивіться мені, щоб ані-ні!
Мартиненко якраз наливав з термоса гарячий чай, коли до кімнати увійшов начальник дільниці Семенко.
— Що ви тут хімічите? — підозріло пробурчав він, взявши зі столу склянку з чаєм, і старанно її обнюхав. — Мабуть, знову намірилися?..
Колодубський нервово засовався:
— Їмо ми! Просто їмо! А це чай! Якщо не вірите — сьорбніть!
— Так усі кажуть. А потім за верстатом не встоять!
Ми якраз прибирали зі столу, коли до нас заскочив змінний інженер Кучерявський.
— Уже встигли! — впевнено заявив він, досвідченим оком оглядаючи стіл. — І корок заховали, конспіратори! Тишком-нишком!
— Нічого ми не встигли! І не ховали! — зірвався я.
І на підтвердження своїх слів негігієнічно хукнув йому в носа.
— Заїли! — скривився інженер. — Чим заїдали? Цибулею?
— То я позавчора їв!
Він ще раз скептично оглянув нас і вийшов. У приміщенні запанувала тягуча тиша. Колодубський кисло посміхнувся:
— Пристали, як реп’ях до холоші!
Мартиненко перестав длубатися в зубах:
— Одне у них на думці! Як утрьох, так, значить, з певною метою...
— Так уже повелося: втрьох — значить, микитують... — зітхнув я.
— А може?.. — невизначено запропонував Колодубський.
— А встигнемо? — засумнівався Мартиненко.
— Ще 40 хвилин залишилося! — запевнив я.
— Тоді біжи! — твердо сказав Колодубський і сягнув рукою до кишені.
Я побіг. Бо негарно обманювати чужі сподівання.
Павло СТОРОЖЕНКО.