На цей раз ми поспілкувалися з колишнім, одним із кращих сільських голів Лебединщини, Віктором Лисянським.

– Вітаємо Вас, Вікторе Миколайовичу, від усіх земляків з Лебединщини, які Вас знали і знають, бо Ви – людина відома, адже тривалий час вчителювали у Михайлівській школі, очолювали місцеву громаду. Але в житті кожної людини, напевне, бувають круті повороти. То чому дорога з Михайлівки повела Вас саме до Сум – нашого обласного центру?

– Щиро дякую за вітання з рідного краю. Так, у багатьох людей бувають круті життєві повороти. Такий трапився і у нас з дружиною Надією Семенівною. Майже 2 роки тому, проживши 40 років у рідній мальовничій Михайлівці, довелося перебратися до Сум, де мешкають наш син Микола з невісткою Селіною і двома рідними для дідуся і ба­бу­сі онучатами – 10-річним Данилком і п`яти­річною Діанкою. Молода сім`я потребувала на­шої підтримки, то саме це і стало причиною переїзду до Сум.

– Як Ви почуваєтеся серед сумчан? Чи знайшли собі нових друзів? І взагалі Ваші враження від Сум? Що в місті дуже подобається?

– Почуваюся серед сумчан добре, адже у переважній більшості вони привітні, хороші люди. У місті проживає багато земляків, ро­дичів, з якими постійно спілкуюся.

Суми подобаються своїм затишком, роз­міреним, неквапливим ритмом життя, а також чудовими парками, пам’ятками архітектури тощо.

– Чи згадуєте Михайлівку, лебединських друзів, своїх колишніх колег – сільських голів? З ким спілкуєтеся?

– Постійно згадую Михайлівку, лебединських друзів і колишніх колег – сільських голів, з деякими спілкуюся переважно у телефонному форматі.

– Пригадайте, коли громада с.Ми­хай­­лівки довірила Вам керувати нею, а для Вас це була нова справа, то хто тоді допоміг Вам у становленні в якості сільського голови?

– У лютому 2001 року під час виборів сільського голови жителі Михайлівської громади довірили мені вирішувати багато питань їхнього повсякденного життя. Мені, як і всім головам сільських громад району, доводилося тоді працювати у непростих умовах початку реформування місцевого самоврядування, коли президентськими указами всі заклади соціальної сфери, що раніше перебували під опікою місцевих колгоспів і радгоспів, передали сільрадам без належного фінансування. Але спільними зусиллями керівників місцевих сільгосппідприємств, установ і організацій, депутатів ми намагалися вирішувати різно­манітні життєві проблеми жителів громади.

Я й нині вдячний жителям Михайлівки, Першотравневого, Байрака, Парфилів, Шумилів, Степного, які чотири рази віддавали на виборах за мене свої голоси і обирали сільським головою.

Постійне спілкування з 23 керманичами громад району, працівниками Лебединських районної ради і державної адміністрації допомагало мені, колишньому учителеві, швидше зрозуміти особливості нової роботи. Багато цінних практичних порад отримував від колег Павла Кузьмича Глудика з Калюжного, Олександра Івановича Дубровіна із Московського Бобрика та Миколи Петровича Іванова з Кургана, які до початку 2001 року мали вже значний досвід, бо тривалий час перебували на посадах сільських голів.

З теплотою і вдячністю згадую коректні, ненав`язливі пропозиції щодо кращого слу­жіння людям, висловлювані керуючою справами апарату районної ради Анною Василівною Половою.

– Чим займається сьо­годні пенсіонер Лисянський?

– Спектр занять пен­сіо­нера Лисянського широкий. Але на першому місці – пік­лування про онуків, продовжувачів давніх ук­раїн­ських і молдавського родів – Лисянських, Шуми­лів і Канцерів.

Задоволення приносить участь у різно­ма­нітних заходах, пов`язаних з історією рідного краю – науково-практичних конференціях, читаннях, екскурсіях.

– Чи продовжуєте свою улюблену справу – дослідження історії рід­но­го краю? Знаємо, що Ви любите «поритися» в ар­хівах. То як із цим зараз?

– Дослідження історії рід­ного краю про­довжується. Та й грішно було б не робити цього, адже з переїздом до Сум у мене з`явилося набагато більше можливостей для роботи в архівах і бібліотеках Києва, Харкова, Сум. Нині завершую написання історії Михайлівки і сподіваюся на видання книги. Також зібраний великий архівний документальний матеріал з історії рідних моєму серцю Падалок і навколишніх хуторів. Своїм обов`язком вважаю їх оприлюднення. В якому варіанті – час  покаже.

– Ви не шкодуєте, що саме так склалася Ваша доля, простого хлопця із села Падалки, а не інакше. Розкажіть хоча б основні віхи Вашого життєвого шляху.

– Не шкодую, адже доля подарувала мені сімейне щастя, улюблених дітей і онуків, надала можливість жити і працювати з переважно чудовими людьми Михайлівки і навколишніх сіл.

Мій життєвий шлях розпочався в рідних Падалках, розташованих біля автодороги Лебедин – Суми, Лебедин – Ромни – Київ, у сім`ї колгоспників Миколи Даниловича і Парасковії Іллівни Лисянських, батьки яких на початку 1930 року потрапили у жорна наджорсткого сталінського розкуркулювання і голодомору. Дивом моїм батькам вдалося вижити у той страшний період і подарувати життя 5 дітям.

Нелегким було їхнє життя у «колгоспному раю», але, незважаючи на постійні труднощі і негаразди, вони виховали своїх дітей порядними  людьми.

Зі своїми однолітками я навчався в трьох школах на віддалі 3, 4 і 10 кілометрів від рід­ного села – початковій Майдаківській у Га­лушках, восьмирічній Павленківській і Ште­­­півській десятирічці. Після отримання се­­­ред­ньої освіти – служба в армії. Спочатку у Турк­менії (м. Чарджоу), а потім – у випробува­льному авіаційному полку в селищі Багерово, за 15 км від м. Керчі, який займався вдосконаленням атомної і термоядерної зброї. Після закінчення в 1972 році армійської служби вступив до Полтавського педінституту на історичний факультет. Одержавши диплом вчителя історії, до 1979 року працював у Лебединському СПТУ-34, а з 1981-го по 2001-ий – викладав історію учням Михайлівської середньої школи.

З лютого 2001 року і до ви­ходу на пенсію в 2011 році працював на посаді Ми­хай­лівського сільського голови.

– Якщо порівняти два основні відрізки Вашого трудового шляху – вчителювання і головування, то, на Ваш погляд, який із них залишив глибший слід у Вашій душі?

– Обидва основні відрізки мого трудового шляху по-своєму важливі. Але робота у сільській раді була складною і вимагала вирішення багатьох, часом непростих, життєвих питань громади.

– Як Ваша дружина Надія Семенівна почу­вається? Чи звиклася з міським ритмом життя?

– Дружина почувається добре, проблем із адаптацією до міського життя у неї не було.

А ще наші традиційні

7 бліц-запитань

– Які риси характеру поважаєте в людях?

– Чесність, скромність і великодушність.

– Хто Ваш кумир по життю?

– Немає.

– Який фільм по телебаченню Вам хотілося б подивитися ще і ще?

– Геніальний фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» з неперевершеною грою Івана Миколайчука.

– Живучи поряд із Пслом, Ви навчилися почувати себе, як риба в воді?

– Звичайно. Але усім нам слід навчитися бережливому ставленню до природи і завжди пам`ятати про те, що ми залишимо майбутнім поколінням.

– Кого із вірних друзів Ви б хотіли бачити поряд із собою в Сумах?

– Усіх.

– Перед Михайлівкою (зліва по трасі від Лебедина) на луках  квітували ромашки (а що там зараз, переорали?). Вони радували погляд і перехожих, і проїжджих. А які квіти Ви любите?

– Троянди і дивовижної краси фіолетові дзвіночки (чи це правильна назва, не знаю).

– Ви любите музику, пісню? Яка най­більше до душі?

– Приємні емоції завжди викликають україн­ські народні пісні у виконанні нашого земляка, геніального Бориса Романовича Гмирі.

– Ваші побажання землякам з рідної Лебединщини?

– Землякам рідної Лебединщини бажаю міцного здоров`я, щастя і добра, оптимізму і на­­по­лег­ливості у подоланні життєвих нега­раздів.

– Дякуємо, Вікторе Миколайовичу, за спіл­кування. Будете в Лебединських кра­ях – заходьте до редакції  тижневика «Будьмо разом». Бажаємо Вам приємних мит­тєвостей у житті і доброго здоров`я.

Спілкувалася Надія СОЛОДОВНИК.

Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук