Стрічка новин
Лебедин святкував день міста...: Лебединці та гості міста взяли активну участь у святкових заходах, що відбувалися з нагоди 367-ї річниці від дня заснування Лебедина Гості із Баку: «Здесь встретили нас дружелюбно»: Влітку в Лебедині завжди багато гостей: зустрічаються рідні люди, друзі. І нам, корінним його жителям, не байдуже, яке враження в Ми завжди вартуємо здоров’я: Галузь охорони здоров’я населення  України   є однією з провідних у країні і найчисленніших за кадровим потенціалом, бо людина – найдорожча Тут «господарюють» бур’яни: Вулиця Шевська (кол. Антонова) – поряд із центром нашого міста. Радують погляд ошатні будиночки, нові су­час­ні паркани. А от біля Губернатор Грищенко відстояв на державному рівні інтереси жителів Лебединщини: Підкомітет Верховної Ради України з питань адміністративно-територіального устрою підтримав входження Лебединщини до Сумського району. Гімн Лебедина у виконанні вокального ансамблю "Оберіг" м.Суми на фестивалі в с Підопригори: А що у сусiдiв? І не тільки...: 16 квітня Тростянець відвідав яскравий український телеведучий, волонтер, політичний діяч та продюсер Сергій Притула, який, як з’ясувалося, є давнім знайомим Обростаємо сміттям: Добрий день, шановна редакціє газети «Будьмо разом»!  Хочу звернути вашу увагу на проблему сучасного суспільства - байдужість жителів м. Лебедина Об’єкти не здали, гроші привласнили: СБУ викрила розкрадання 19 мільйонів гривень на будівництві медичних і навчально-виховних закладів на Сумщині. Чи зупиняється перебіг строків прийняття спадщини під час карантину?: Під час оголошеного в країні карантину державні та приватні нотаріуси, згідно з рекомендаціями Мін’юсту, здійснюють прийом громадян за попереднім записом

Як розповідали старожили, заселення території сьогоднішньої Руди відбулося приблизно в 1920-х рр. ХХ ст. після пожежі, яка знищила у засушливе літо й вітряну погоду Курносівку.

Погорільцям нарізали наділи на березі великого озера, яке селяни назвали ставком. На підвищеннях будувались хатинки, від них до води спускалися городи.

В офіційних документах – довіднику Сумської округи за 1928 р. – підбиті підсумки перепису населення, проведеного у 1926 р.

Тоді на хуторі Руда було 29 домогосподарств, проживало 176 осіб, із них 89 жі­нок. І нібито заселення хутора розпочиналося з місць, де знаходяться садиби Кайдашів, Павленка та Шкромади. Деінде знаходимо прізвища жителів Руди в контексті загальновідомих подій, але чогось особливого виокремити не змогли.

Якщо і є якась моральна компенсація за томи досліджених документів, то це те, що автор знайшов у списках еліти козацької старшини 60-х рр. XVIII ст. прізвища підпрапорних Подлесного, Великорода і Шапочникова, а також Штепіних – Андріяна, Данила, Івана та Павла. Всі вони мають пряме відношення до штепівського краю.

У 1930 році жителі села брали участь у виборах органів влади. Засвідчимо, що факт участі чи неучасті був чутливим для громадян, які могли при недопуску бути на «особливому» ставленні до себе з боку влади.

Репресії сталінського режиму 1930-х рр. не оминули й рудян: Кайдаш Дмитро Семенович був розстріляний у 1938 р., а реабілітований у 1960 р. Зарва Іван Якович відбував покарання на Соловках, арештований був у 1929р., а реабілітований у 1995 р.; Беззубець Григорій Сергійович був  арештований у 1930 р., реабілітований — у 1989 р.

Можемо стверджувати, що у 1930-ті р. спостерігався різноформатний супротив діянням радянської влади, пошук шляхів до кращого життя, способів ефективних форм селянського господарювання.

Війна перекреслила всі сподівання. Із 50-ти дворів сім’ї 21-го провели на фронт своїх чоловіків. З боїв не повернулися: батько Скринника Б.С.; батько Олександра і Михайла Гуйвів; батько Олексія Шкромади; прадід Миколи Фоміна; дід Володимира Павленка; батько Олексія й Івана Кіптенків; прадід Сергія і Миколи Смолових; син Павла Кукотенка; прадід Миколи Батраченка; прадід Анатолія і Віталія Гуйвів; дід Катерини Цимбал; дід Людмили, Наталії та Олексія Кукотенків; брати Ю.М. Кайдаша – Іван та Олексій.

Лише частина жителів с. Руда повернулася після перемоги додому.

Післявоєнні роки, незважаючи на голод, розруху, безгрошів’я, після того пекла, яке довелося пережити, стали роками радісними й обнадійливими. Народжуваність була високою. Майже в кожному дворі рудян  у 1946-1956 рр. народжувалось по двоє-троє дітей.

Мало-помалу, а до 50-х років село оформилося в односторонню вулицю, яка в  1996 р. дістала назву Лебединська (головою Штепівської сільради на той час був уродженець Руди В.С. Макушенко). Хоча частина сімей – Балими, Гуйви, Грабовичі, Шкромади – жили на протилежному боці вулиці. Чому й маємо аж 83 номери будинків (парні- непарні). Ще були три заїзди до води, які селяни називали уличками.

Село Руда нічим не відрізнялося від тих, які були розкидані по ярках навколо Штепівки чи Голубівки. Тільки тим, що ми були поруч, як ніяке інше село, до школи в Штепівці (всього 3 км!), і жили поруч з асфальтованою дорогою. Ніяких умільців на Руді нібито й не було, як-от гончарі Падалки, Семенченко та Худолій з Межиріча, але це на перший погляд.

Ось Василь Гуйва (Горобець) був майстром по виготовленню вікон та дверей; Юрій Кайдаш (Юрасик) вирощував тютюн і був неперевершеним рибалкою, завжди тримав човен на ставку; Олексій Шкромада уміло різав свиней, мій дядько Підлісний Микола Максимович був ковалем, пічником, майстром на всі руки, Маруся Маньчиха була швачкою, обшиваючи всю округу; Ониська Цимбал шептала, виливала переляк, С. Макушенко грав на балалайці, з десяток рудян були завзятими мисливцями та рибалками. Але перераховані види народних промислів – обслуговуючі. У рудян нічого не вироблялося на продаж, крім картоплі та свинини.

У багатьох сім’ях була корова – годувальниця. У 1975 р. сільська череда складалася з 49 голів. Із птиці тримали курей, качок, індиків, гусей. Грицько Антонович Гуйва (мій хрещений батько) єдиний тримав невеличку пасіку. Пізніше (у 1980-х рр.) цей промисел розвинув Володимир Васильович Павленко, як і вирощування фредок, нутрій і ондатр та вичинку шкур. І, врешті, ставку зробив на пасіку.

Подібне колись було в багатьох селах. І, на мій погляд, ті, хто обмінювались товаром та послугами з іншими, дещо продовжили своє існування без колгоспів, які давали роботу, а ті, хто «в собі був», щезли.

І не дивно: велика кількість дрібних сіл з їх проблемами (електрика, газ, дороги, школи, лікарні, робота) тягарем лягали на плечі влади та на початку ХХІ ст. складали картину загального соціального й економічного зубожіння.

Повторю, 1960 – 1980 рр. були роками прориву й відносного благополуччя. Потім село, не встигнувши піднятись у нових умовах, занепало, схиливши голову перед старістю: дітей виштовхали до міст, до цивілізації, а роки брали своє...

Увійшовши в кінці 60-х рр. ХХ ст. у побут селян телевізори, холодильники, електропечі, пральні машини, мото-велотехніка, сепаратори, телефон, крупорушки, мотоблоки, а ще пізніше й більш складна техніка, яка повинна була полегшити селянську працю та урізноманітнити побут і відпочинок, на жаль, досягли своєї мети лише частково: люд від’їжджав до міст.

Завдячуючи комунікаціям, люди бачили різницю в умовах праці в місті і селі, рівнях заробітку, побуту.  Бажання прийти в квартири після роботи й відпочити, було сильнішим від розуміння, що від колгоспної роботи потрібно приступати до більш приємної, але не менш важкої – домашньої.

Жодним чином до цієї категорії не відноси­лась і «ланка» – сапування буряків улітку та їх копання в дощову осінь вручну, чи робота на свинофермах у багнюці, хоча й у гумових чоботях. Селянська обстановка мало давала матеріалу для духовних насолод, потреба в яких властива людині.

Отже, село не «народило» свою інтелігенцію (деякий час нею вважали прибулих спеціалістів з вищою освітою – агрономів, зоотехніків), яка б дорожила умовами життя і продукувала своїми силами об’єднання селян, їх культурний розвиток. Опора правлінь колгоспів і, тим більше, сільрад, була скромною як морально, так і фінансово.

Однак село Руда, прославлене самовід­даною працею простих сільських трударів, вписало свою сторінку в загальні здобутки Лебединщини і стало чудовим острівцем пам’яті для колишніх його жителів і вдячних нащадків.

Післявоєнний 1947 рік. На передньому плані: Ілля Підлісний, Микола Підлісний, Борис Скринник.

Трудівники села на відпочинку у м.Сочі. Стоїть у центрі – Підлісний І.М.

Весілля Дмитра та Валентини Кайдашів, 1978 р.

Гуйва А.І. біля рідної домівки в с.Руда, 1948р.

Із книги Володимира Підлісного «Штепівка та навколишні хутори і села», 2019р.

Додати коментар