Стрічка новин
Коротун – відоме в Лебедині прізвище: Коли я повідомив нашого шановного земляка науковця Миколу Миколайовича Коротуна про те, що збираюся про нього написати, він люб’язно погодився Подарунок: Софія Андріївна, тільки-но прокинувшись (про настання нового, вже весняного дня їй нагадав своєю ранковою піснею півень Ромка – онучка назвала), Віч-на-віч з головою обласної організації Національної спілки журналістів України, Заслуженим журналістом України Віктором БОЙКОМ: Віктор БОЙКО: «Журналістика – не та професія, яку потрібно рекомендувати. Тут, як кажуть, або – є, або – немає». Зміст її життя: На порозі кабінетів ультразвукової діагностики (і районної лікарні, і приватного) пацієнтів зустрічає привітна, з веселковою посмішкою, миловидна, тендітна лікарка. Новини Сумщини: У Шпилівці селяни бояться кар’єру біля хат. У Шпилівці Сумського району цегельний завод планує розпочати видобуток глини у промислових масштабах. Коли робота до душі: Сьогодні піде мова про Миколу Чижика, висококваліфікованого електрогазозварювальника з Лебедина. Родом він із с.Рябушки. Промайнуло дитинство у Лебедині, Жахлива ДТП: один загиблий, двоє травмованих: Подія сталася сьогодні, близько 14:40, неподалік села Куданівка. Як попередньо встановили працівники поліції, водій автомобіля ВАЗ 2110 допустив зіткнення з У водоймах зникає риба: З українських водойм зникають чехоня, лин, головень, сазан, жерех. На це впливають браконьєри. Їх за останні 20 років побільшало майже 17 вересня - День рятівника: День рятівника відзначається в день святкування Ікони Пресвятої Богородиці Неопалимої Купини – покровительки пожежних-рятівників, людей, Згорів житловий будинок: Загоряння приміщення сталося на вул. Приклубній у с. Рябушки Лебединського району. Дзвінок на лінію “101” надійшов 7 липня о 23:59.

Добре пам’ятаю, як моя перша вчителька Катерина Гаврилівна, прищеплюючи  нам, першокласникам, любов до науки, майже на кожному уроці повторювала, що треба старанно ставитися до навчання,

бо тільки тоді, коли ми опануємо шкільну програму, зможемо претендувати на звання повноцінних людей. А ті, хто будуть лінуватися або зовсім не захочуть навчатися, так і будуть все життя «крутити бикам хвости». Всі, кого я знав, старші і менші від мене за віком, ходили до школи, тому мені в шкільні роки часто згадувалися слова першої вчительки, і чомусь виникало бажання зустріти людину, яка зовсім не ходила до школи, і порівняти, чи вона дуже відрізняється від тих, хто здобув шкільну освіту. Так вийшло, що чекати мені довелося недовго: у свої двадцять я зустрів таку людину. Нею виявилась моя майбутня теща. Відразу зауважу, що, знаючи її протягом багатьох років, я прийшов до висновку, що людина стає людиною, не тільки отримавши знання в школі. В усякому разі – це стосувалось моєї тещі.

Вона була людиною позитивною, щедрою на добрі слова і справи, чудовим вихователем трьох своїх дітей, добрим і надійним організатором трудового колективу, в якому працювала протягом багатьох десятків років. Зазвичай, ми звикли бачити негативну тещу в анекдотах, а моя була хоч і не без недоліків, але людиною, про яку варто згадати добрим словом.

Вона, Царство їй Небесне, була незвичай­ною, а в деяких ви­падках навіть унікальною людиною. Народилася в бідній, багатодітній сім’ї. Ще дитиною її відводили в найми, де вона няньчила чужих дітей, і на її дівочих плечах трималося велике господарство заможних людей. Ці господарі не дали можливості їй ходити до школи, тому вона залишалася зовсім неписьменною, доки діти не навчили її малювати друкованим шрифтом три перших літери свого прізвища. Всі документи підписувала хрестиком, але гроші в будь-яких купюрах рахувала не гріше досвідченого касира, і життєві питання вирішувала швидко й бездоганно. Все своє несвідоме і свідоме життя прожила в селі, ще бувши наймичкою, вийшла заміж і після цього до самої старості працювала в колгоспі. Скільки пам’ятаю, вона була ланковою по вирощуванню цукрових буряків. Зараз цю трудомістку технічну культуру зовсім викинули з «меню» наших родючих полів: їмо чужий і тростниковий, не такий солодкий, як буряковий, цукор, а тоді наші жінки з раннього ранку до пізнього вечора за трудодні (а це майже задарма, бо тим, хто виробить запланований мінімум трудоднів, в кінці року могли дати 100 грамів зерна на один трудодень), вирощували цукрові буряки. А вирощувати їх було не так просто, бо ця культура вимагала повсякденної уваги і тяжкої ручної праці.

Не дивлячись на це, працювали з піднесен­ням, бо, крім нікчемних матеріальних, були за­діяні на високому рівні моральні стимули: регулярно підбивались підсумки змагання між ланками і бригадами, вручалися вимпели та перехідні прапори, грамоти, про передовиків змагання постійно сповіщали у друкованих засобах масової інформації. Можна сказати, трудились за похвалу і добре слово. І все це, плюс весела вдача і організаторські здібності ланкової, давали свої результати, бо майже завжди з роботи поверталися з піснями і позитивними емоціями, а пізньої осені – високими врожаями цукрових буряків.

Пам’ятаю декілька свят ланки, приурочених до закінчення осінньо-польових робіт. Це дійство відбувалося в хаті ланкової. На столі квашена капуста, огірки, помідори, картопля в мундирах, хліб і велика бутиль бурячного самогону. З чоловіків на святі був присутній тільки дід Петро. Він від самого початку існування ланки був штатним водово­зом. Кожного дня конем привозив на плантацію цукрових буряків бочку свіжої джерельної води.

Після декількох тостів, присвячених високим врожаям і трудовим досягненням ланки, присутні в хаті створювали ансамбль, схожий на всім відомий нині «Лісапетний батальйон». Дід Петро розпочинав грати на гармошці. Дивним було те, що правою рукою він грав на басах, тобто держав гармошку «вверх ногами», потім  мелодію підхоплювали саморобні грушеві ложки. Ударний інструмент випав на долю заслінки і качалки, а ланкова якось зуміла добувати потрібні звуки і потрапляти в такт при допомозі віртуозного володіння рогачем і кочергою. Це було щось неймовірне і продовжувалось до пізньої ночі. Що не кажіть, а працювати і відпочивати наші люди уміли як ніхто, не дивлячись на злиденне життя.

Дуже добре пам’ятаю, коли відразу піс­ля закінчення війни, при розрусі і злиднях, але при високому рівні ідеологічної та інформа­ційної роботи, напівголодні люди не тільки виживали, а й співали. Та ще  й як співали! Тепер це здається дивним, бо нині заспівати можуть тільки під час якоїсь великої гулянки. Тоді, пригадую, бувало, вийдеш ввечері з хати, а пісні, одна краща іншої, лунають з усіх куточків села. Ми з хлопцями по піснях і орієнтувались, куди цього вечора йти гуляти.

Так от, моя теща була незвичайною людиною. Прикладів на підтвердження моїх слів можна привести стільки завгодно. Ще на нашому весіллі в своїх побажаннях вона не стала наказувати зятеві не кривдити її дочку, як це часто буває, а навпаки дала наказ дочці не бігати до неї з дріб’язковими скаргами на чоловіка. Я, мовляв, знаю, коли потрібна буде моя допомога, і прийду в перший день, коли ви зробите мене бабусею. Її побажання присутні зустріли оплесками.

Якось вона отримала листа, а потім і телеграму від молодшого сина з запрошенням на весілля. Він закінчив Ленінградський ін­с­ти­тут водного транспорту, отримав роботу в пароплавстві і вирішив створити сім’ю. І ми (дочка з зятем) зму­шені були везти матір на весілля.

Без проблем його відгуляли, також без проб­лем повернулись у рідне село. Теща з молодятами домовилась, що вони незабаром обов’язково провідають її, і невістка познайомиться з тією хатою, де народився найкращий для неї в світі чоловік. Молоді дотримали слова і приїхали до матері на гостини. Вона з радістю прийняла від сина з невісткою подарунки, серед яких було декілька баночок чорної ікри. Мати не тільки не куштувала, а навіть не знала про існування такого делікатесу. На етикетці було написано, що це за продукт, але ж ми знаємо, що наша мати зовсім не ходила до школи і не могла прочитати, що це за штука, на вигляд схожа на варення. Син і невістка, не повідомивши про вміст тих баночок, пішли з дороги на річку покупатись. Не дочекавшись їх, мати сіла перекусити й на десерт вирішила спробувати варення з невідомих ягід. Вона щедро намастила булку, відсьорбнула молока і відкусила добрий шмат булки, щедро змащений «варенням». Потім  роз­по­відала дітям, що такої гидоти їй ніколи не доводилося їсти. А сама вирішила, якщо синові та невістці доводиться задовольнятися такою їжею, значить, вони бідують, і їм потрібна матеріальна допомога. Коли молоді прийшли додому, мати вручила їм 12 рублів – усю до копійки пенсію  пенсіонера-колгоспника. А коли дізналася, що за «ягоди» привезли діти, довго сміялася. Після того щоразу, приїжджаючи у відпустку, в першу хвилину зустрічі завжди жартували: «Варення ми привезли».

Цікавим і неординарним було життя моєї тещі. Я зупинився на деяких його епізодах, де вона поступає, можна сказати, всупереч здоровому глузду. В деякій мірі такою вона й була, тільки в неї якось завжди все виходило так, що її дії мали позитивний характер. Сусіди по нашій вулиці любили її за веселу вдачу, почуття гумору і за те, що вона ділилася останнім, навіть з незнайомими людьми. Взяти хоча б такий приклад. У селі довгий час не працювала перукарня, і її чоловік опанував професію перукаря. Коли слідувати здоровому глузду, з клієнтів треба було брати плату, а в них виходило навпаки: дід постриг, а баба запровадила такий порядок, при якому жоден відвідувач не виходив з їхньої хати, щоб його не пригостили.

Такою була моя теща, земля їй пухом. Мабуть, на таких, як вона, й трималося та жило з піснями наше багатостраждальне село.

Леонід РЕШЕТНІК,

ветеран праці, с.Ворожба.

Фото ілюстроване.

Додати коментар