В Будилці всі добре знають родину Головко, бо це родина стоматологів. Тому, якщо скажу, що кожен житель села хоча б один раз звертався до них за допомогою, не помилюся.

Я теж знайома з ними ще зі школи. Пам’ятаю, як сиділа і тремтіла під кабінетом, як заєць під кущем. Скажу по-секрету, що й зараз так роблю.

Станіслав Петрович та Валентина Михайлівна тривалий час працювали в нашій Будильській амбулаторії. Жіноча половина населення во­ліла потрапити в крісло до Станіслава Петровича, чоловіки ж норовили – до Валентини Михайлівни, бо вона виняткової краси жінка. Доброго їм здоров’я, зараз вони на заслуженому відпочинку. Син, Ігор Станіславович, теж пішов шляхом батьків – фаховий стоматолог.

Слід зауважити, що під вікнами сто­мато­логічного кабінету, де працювала родина, росла груша. Це вона щоранку привітно зустрічала, а втомленими вечорами проводжала родину з роботи.

Якось Станіслав Петрович у якійсь справі завітав до амбулаторії, та своєї старої знайомої під вікнами не побачив. Грушу спиляли, і це його дуже засмутило.

Знаючи про це з тільки мені відомих джерел, хочу подарувати родині ось цей вірш.

Заквітувалa груша невеличка

Під вікнами лікарні, мабуть, дичка.

Взялася десь, з насіння проросла,

Тепер в пригоді цілого села.

Зростає між людей все вища й вища,

Терпляча взимку, коли вітер свище,

По осені плодами землю встелить,

До всіх привітна, лагідна, весела.

Квітує груша, а того й не знає,

Що вітер чорних хмар табун зганяє.

Зненацька небо з синього у чорне,

Біду, мов хвилі, на вітрилах горне!

Кому, скажіть, я стала на заваді,

Для всіх вас холодок, пташкам принада,

Весною в білім, наче наречена,

В узварі пахнуть грушки запечені.

Не чути відповідь, самі не знають люди,

Для чого деревині несли згубу.

Примарилось, чи, може, щось наснилось,

Спиляли так, ніде й не зачепилось...

Осиротіли вікна без притулку,

Гуляє протяг за стіною гулко.

Без грушки той, хто звик, сумує дуже,

Зчерствілим душам – їм усе байдуже.

З повагою Лідія Бугайова, с. Будилка.