В Будилці всі добре знають родину Головко, бо це родина стоматологів. Тому, якщо скажу, що кожен житель села хоча б один раз звертався до них за допомогою, не помилюся.
Я теж знайома з ними ще зі школи. Пам’ятаю, як сиділа і тремтіла під кабінетом, як заєць під кущем. Скажу по-секрету, що й зараз так роблю.
Станіслав Петрович та Валентина Михайлівна тривалий час працювали в нашій Будильській амбулаторії. Жіноча половина населення воліла потрапити в крісло до Станіслава Петровича, чоловіки ж норовили – до Валентини Михайлівни, бо вона виняткової краси жінка. Доброго їм здоров’я, зараз вони на заслуженому відпочинку. Син, Ігор Станіславович, теж пішов шляхом батьків – фаховий стоматолог.
Слід зауважити, що під вікнами стоматологічного кабінету, де працювала родина, росла груша. Це вона щоранку привітно зустрічала, а втомленими вечорами проводжала родину з роботи.
Якось Станіслав Петрович у якійсь справі завітав до амбулаторії, та своєї старої знайомої під вікнами не побачив. Грушу спиляли, і це його дуже засмутило.
Знаючи про це з тільки мені відомих джерел, хочу подарувати родині ось цей вірш.
Заквітувалa груша невеличка
Під вікнами лікарні, мабуть, дичка.
Взялася десь, з насіння проросла,
Тепер в пригоді цілого села.
Зростає між людей все вища й вища,
Терпляча взимку, коли вітер свище,
По осені плодами землю встелить,
До всіх привітна, лагідна, весела.
Квітує груша, а того й не знає,
Що вітер чорних хмар табун зганяє.
Зненацька небо з синього у чорне,
Біду, мов хвилі, на вітрилах горне!
Кому, скажіть, я стала на заваді,
Для всіх вас холодок, пташкам принада,
Весною в білім, наче наречена,
В узварі пахнуть грушки запечені.
Не чути відповідь, самі не знають люди,
Для чого деревині несли згубу.
Примарилось, чи, може, щось наснилось,
Спиляли так, ніде й не зачепилось...
Осиротіли вікна без притулку,
Гуляє протяг за стіною гулко.
Без грушки той, хто звик, сумує дуже,
Зчерствілим душам – їм усе байдуже.
З повагою Лідія Бугайова, с. Будилка.