Стрічка новин
Шановні жителі міста та району!: 12 червня з 14.00 до 15.00 години в приміщенні Ворожбянської сільської ради буде проводити прийом громадян т.в.о.начальника Лебединської поліції З прийдешнім святом 8 Березня, дорогі жінки!: Весна. З її приходом оживає не лише природа, а й людська душа. Життя наповнюється новим змістом. Тоді й настрій піднімається, Шановні громадяни!: Наразі на території Лебединщини триває операція «МАК». Мета її – виявлення та знищення нелегальних посівів нарковмісних рослин маку та конопель, Поліція Сумщини розшукує псевдобанкіра, який спустошив рахунок жителя Лебедина: Минулої доби мешканець міста Лебедин став жертвою шахраїв. Сума збитку складає 53 000 гривень. Поліція проводить оперативно-розшукові заходи з метою Весела рибалка: Трапляються в житті такі події, які відносяться до не зовсім звичайних, або до зовсім незвичайних, а тому закарбовуються в пам’яті Шановні мешканці міста та району!: Інформуємо, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та наказу МВС України «Про організацію добору (конкурс) Небезпека електронагрівальних приладів: На жаль, в експлуатації у по­бу­ті знаходиться безліч електро­нагрівальних прист­роїв кустарного, тобто саморобного виготовлення різної конструкції та призначення, 102: що трапилось? - з 5 по 11 квітня 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м.Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшли 123 заяви та повідомлення громадян, Відкриття ринку землі. На що чекати?: Мораторій на продаж землі в Україні діяв з березня 1992 року. Держава дала українцям землю за умови не продавати і Книги на різний смак: Величезне задоволення і втіху приносять нові книги, в яскравих обкладинках, з запахом друкарської фарби, що надходять до міських бібліотек.

Кажуть, час віддаляє будь-які події, і вони стираються в пам’яті. Але ж пам’ять на те й пам’ять, щоб пам’ятати. А якщо це щемні, сумні події, то вони особливо закарбовуються в пам’яті.

І ніхто, і ніщо не може викреслити, зітерти їх із людської свідомості. Про це й поведемо мову із нашою землячкою, а нині мешканкою міста Харкова Лілією Лисовою. Це інтерв’ю – продовження проєкту тижневика «Будьмо разом», що під рубрикою «Пам’ять» розповідає про льотчиків, які загинули за тих чи інших обставин, виконуючи службовий обов’язок, і які мають причетність до нашого Лебединського краю.

– Ліліє Миколаївно, вибачте, що торкаємося найщемніших струн Вашої душі. Згадувати сумні події, звісно ж, боляче. Але заради пам’яті про Вашого чоловіка льотчика Олександра Євгеновича Лисова це варто зробити. Отож, звідки родом Саша і яке відношення він має до нашого Лебедина? Називаємо його на ім’я, бо він назавжди залишився молодим.

– Так, молодим. Перш за все, я дякую редакції газети «Будьмо разом» за пам’ять. Ви робите добру справу. Ваші публікації про льотчиків, які загинули за різних обставин, виконуючи службові обов’язки, я прочитала. Гарні матеріали.

А тепер про мого Сашу. Він народився 7 травня 1959 року в селищі міського типу Лисково Нижегородської (колись Горьковської) області, росіянин. Вочевидь, прізвище походить від назви селища. Там багато жителів  його носили. Після місцевої середньої школи вступив до Харківського військового авіаційного училища, де здобув професію льотчика. А по його закінченню в 1980 році одержав скерування на аеродром, що знаходився поблизу села Велика Круча (Пирятинський район Полтавської області), на посаду льотчика-інструктора авіаційного полку. Коли був курсантом третього курсу, часто здійснював з іншими курсантами тренувальні польоти на аеродромі м. Лебедина. Лебединці старшого покоління, певно ж, пам’ятають, як над містом часто кружляли «срібні» птахи і сідали на прекрасному аеродромі між Лебедином і Рябушками. Мій молодший брат, якого теж звати Саша, випадково з ним познайомився, а згодом познайомив і мене з курсантом Лисовим. Ми зустрічалися три роки, бо навіть тоді, коли Саша служив у Великій Кручі, він теж прилітав до м. Лебедина. Я закінчила Лебединське медичне училище ім. професора М.І. Ситенка. Одружилися ми з Сашею в 1982 році, а в 1983-му в нас народився синочок Олексійко.

– Які риси характеру були притаманні Олександру?

– Найкращі. Чемний, уважний, щирий, відвертий. Я й покохала його за це. Дуже любив порядок у всьому. Був чітким у всіх своїх діях, наполегливим: якщо ставив перед собою мету – досягав її. Володів чудовою пам’яттю. Був уважним не лише до мене, як дружини, а й до моїх батьків Миколи Івановича і мами Тетяни Аврамівни. Вони називали його синочком, любили, як рідного. Моїх маму, яка працювала медичною сестрою в ортопедичному відділенні центральної районної лікарні, і батька, котрий служив прапорщиком у одній з військових частин, що дислокувалися поблизу міста, знали багато лебединців. Тож коли сталася трагедія із Сашею, їм багато хто співчував: приходили, телефонували.

Саша був щедрим на добро, на допомогу ближньому. Він виховувався в неповній сім’ї. Його мама теж працювала медичною сестрою, її заробітки були незначними. Тому Саша всіляко допомагав мамі, особливо коли вже літав. Він навіть свою сестричку видав заміж, оплативши всі витрати на весілля. Саша мав велику силу волі, витримку. Хоча б такий приклад. Не в кожної людини вистачить терпіння, аби, скажімо, скласти якусь річ із… сірників. А це було його хобі. Особливо любив «будувати» церквушки різної «архітектури».

Коли в нашій молодій сім’ї народився синочок, Саша був дуже щасливий. Він викроював із свого щільного графіка хоча б якийсь час, аби допомогти мені у догляді за маленьким, погуляти, побавитися з ним. І часто повторював: «Я хочу, щоб син гордився мною». Але, на жаль, Олексійко у віці двох років залишився без батька. Та сьогодні, уже коли  сам став батьком донечки Софійки, береже пам’ять про нього і гордиться ним. Саша мріяв багато чого досягти в житті, та, на жаль…

– Ліліє Миколаївно, ще раз пере­прошуємо за болюче запитання. Що ж трапилося того фатального дня?

– Ми були у відпустці у моїх батьків у Лебедині. Вона закінчувалася. Саші терміново потрібно було поїхати раніше. Ми провели його на автовокзал. А через кілька днів мене з Олексійком батько мав відвезти у Велику Кручу власним автомобілем. Я збиралася в дорогу. Знімаю випрану білизну – а тут листоноша: «Лілю, Вам погана телеграма». А в ній: «Ваш чоловік льотчик першого класу Олександр Лисов загинув при виконанні службових обов’язків». Я читаю її зміст і не вірю, не вірю. Земля попливла з-під моїх ніг. Але я не вірила і думала, що це якась помилка.

Ми з батьком негайно виїхали до Великої Кручі. Там нас зустріли, організували все для похорону. Я дуже просила показати Сашу, але мені весь час заперечували, сказавши,  що від нього нічого не залишилося. Та я не вірила тим словам і все ж добилася, щоб показали. Те, що побачила, все життя перед очима. Тривалий час я не могла спати. А з часом, коли сон все ж прийшов до мене, я щоночі бачила Сашу уві сні. Якось він наснився і каже мені: «Я тепер буду жити з іншою жінкою». Коли приїхала до міста і прийшла до нього на могилку, то побачила, що поряд похована дівчина, котра загинула в Афганістані.

А що трапилося під час того польоту? Як розповіли нам у військовій частині, того дня заступник командира ескадрильї і Саша, як командир ланки, виконували льотне завдання по збору даних. Політ тривав лише 42 секунди. Літак Л-39 тільки-но відірвався від злітної смуги і піднявся над селом Вознесенське Пирятинського району, як раптом… став падати. Місцеві жителі потому розповідали, що дуже злякалися, що літак впаде на будинки. Цю біду льотчики відвернули. Він упав на городі крайньої хати на околиці, де проживала вдова з шістьма дітьми. Шансів врятуватися і вижити у льотчиків не було. Мені тоді пригадалися слова Саші: «Так, моя професія небезпечна. Але раптом щось, я не жалітиму машину, а катапультуватимусь». Однак у критичній ситуації  справжні льотчики діяли інакше. Вони врятували жителів села і їхнє майно. На місці загибелі льотчиків вознесенці встановили обеліск на ознаку вдячності їм за те, що відвели від них біду.

– Скажіть, будь ласка, ніщо не віщувало трагедію? Чому запитуємо, адже, готуючи матеріали під рубрикою «Пам’ять», ми зіткнулися з такими моментами.

– Дійсно, були застороги. Моя душа завжди тривожилася, коли Саша йшов на завдання. А ось як проводжали його з нашого міста на службу, він тричі виходив з автобуса, роз­ці­ло­вував нас із сином, а ще сказав, наче про­щався: «Синочку, поцьомай татка. Тато скоро помре». Мене обдало холодом від цих слів: «Не вигадуй», – тільки й сказала, а моє серце стиснулося від болю. Вочевидь, Сашина душа відчувала небезпеку. Так і сталося.

Пізніше я згадала, що він розповідав. Якось у Москві до нього причепилася циганка. Він не хотів її слухати. І тоді вона кинула вслід: «Помреш у 26!». Це фатальний збіг обставин чи якесь віщування? Не знаю.

– Лебединська земля стала останнім прихистком для льотчика Лисова. Чому?

– Йому подобалося наше затишне містечко в обрамленні лісів, із його чарівним (на той час) озером Лебединим. Він із задоволенням приїжджав сюди. Його щиро шанували мої батьки, вони ставилися до нього, як до рідного сина.

– Ліліє Миколаївно, а Олексій, часом, не військовий, не льотчик?

– Синочок наш – копія свого батька. В них навіть почерки однакові. Я кожного дня бачила в ньому Сашу. Саме він, мій хлопчик, тримав мене на Землі. А ще виживати допомогли друзі чоловіка. Саме вони поклопотали про житло в Харкові, адже на Полтавщині я здала квартиру. Альоша закінчив авіаційний інститут, але в нього не військова, а мирна професія. Звичайно, він мріяв бути військовим, однак я була проти. Сьогодні він працює комерційним директором крупної фірми. Його робота пов’язана з технікою. І слава Богу.

– Чим зайнятий Ваш час, Ліліє  Миколаївно, сьогодні?

– Хоча за фахом я медична сестра, але вже тривалий час є військовослужбовцем. Так склалося в житті. Працюю в галузі зв’язку. А ще приділяю увагу власній родині і родині Альоші, особливо онучці Софійці. Продовжую спілкуватися з друзями Саші. Вони проживають у різних куточках різних країн. До речі, на весіллі у мого сина за батька був друг Саші – Павлик. Словом, живу сьогоденням і минулим, інакше не можу. Мої батьки після загибелі Саші занедужали і прожили недовго. І ось тепер покояться всі поряд: Саша, мама і тато. Я часто приїжджаю до Лебедина, де на мене чекає мій брат Олександр Миколайович Забуга з родиною. І відразу поспішаю до моїх рідних і дорогих серцю людей. Пам’ять про Сашу живе і завжди житиме. До речі, його сестра назвала своїх дітей на нашу честь: Саша і Лілія.

– Дякуємо Вам, Ліліє Миколаївно, за зустріч, за Вашу розповідь, за пам’ять.

Бесіду вели

Надія СОЛОДОВНИК, Олександр КАСЬЯН.

Від редакції. Висловлюємо вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Валентині Олексіївні Бондаренко, колишній пра­цівниці Лебединського райвійськкомату.

Додати коментар