Стрічка новин
День вишиванки: Традиційно у третій четвер травня в Україні відзначається День вишиванки. Цього року, через карантин, не будуть проводитися масові урочистості Консультант: А було це на Лебединщині, коли активно розвивалось сільське господарство, переробна промисловість, будувались ракетні бази, вдосконалювалась авіація Вони ніколи не крокували на святкових парадах: З дитинства моє покоління звикло бачити на святкових парадах ветеранів – усміхнених і радісних, з букетами квітів, з тихим дзвоном Лист солдату: Волонтерський загін «Оріон» КЗ СОР «Лебединський педагогічний фаховий коледж ім.А.С.Макаренка» під керівництвом викладача суспільних дисциплін Венгеровського Стали призерами: З 26 по 31 липня в місті Решетилівка Полтавської обла­сті були проведені навча­льно-тренувальні збо­ри з куодо­кіокушин під керівництвом Бренч-чіфа України Поліцейські викрили у шахрайстві жителя Лебединщини: Більш ніж п‘ять тисяч гривень збитку спричинив чоловік своїй сусідці, видуривши у неї спочатку мобільний телефон, а потім гроші. Перемога Руслани Рибакової: Дівчина є студенткою 321 групи Лебединського педколеджу ім. А.С.Макаренка (спеціальність “Середня освіта. Музичне мистецтво”). Вогнеборці з Кам’яного: Як говорять у народі, на вогонь і воду можна дивитися безкінечно. А от герої цієї розповіді дивляться на це явище У Лебединському художньому музеї відкрили відділ реставрації: У художньому міському музеї ім. Б.К. Руднєва у Лебедині запрацювала власна реставраційна майстерня. Відтепер більшість картин отримають нове життя Обережно: гриби!: Гриби – це дарунок лісу, але водночас вони є небезпечним продуктом харчування, який може призвести до отруєння, а іноді й

Один із останніх травневих днів видався сонячним, теплим, без дощику. Тож і вирішила завітати до Катерини Харченко з м.Лебедина,

аби поспілкуватися з господаркою і розповісти читачам тижневика «Будьмо разом» про цю добру, чуйну, сильну духом жіночку-майстриню на всі руки.

Зустрілася з Катериною Іванівною на затишному подвір’ї. Довкола – царство краси, розмаїття квітів, котрі милують погляд. Та головне – привітно зустрічають господарі, які завжди дарують гостям привітну посмішку, тепло своїх душ, веселку в очах.

Катерина народилася на Лебединщині, в селі Михайлівка. Коли зайшла мова про малу батьківщину нашої героїні, в її очах засяяла іскорка радості, і вона зазначила: «У батьківську хату лечу на крилах. По-перше, там довкола – чарівна природа, зокрема, під вікнами – бузок, що п’янить навесні своїм ароматом і милує красою, а далі, на подвір’ї, – виноград зі своїм затінком і наливними під сонцем гронами, по-друге, там мої корені, там разом із хвилями тихоплинного Псла текла й ріка моїх дитинства та юності. Я щиро вдячна мамі й татові за те, що виховали в мені найкращі людські якості. Пригадую, коли мама відійшла у Вічність, то здалося, що зламалися мої життєві крила. І тільки підтримка рідних допомогла вистояти». Коли жінка захоплено розповідала про свою малу батьківщину, слова теплоти, любові до неї ніби вихлюпувалися з криниці цих вічних почуттів.

Закінчивши школу, Катя спочатку трудилася в райпобуткомбінаті міста Лебедина. Потім за його направленням поїхала здобувати професію закрійника чоловічого, жіночого і дитячого одягу на базі Сумського облпобуткомбінату. По закінченню курсів їй присвоїли 5-ий розряд, а згодом дівчина вирішила освоїти й професію швеї, тож здобувала її в Кролевецькому професійно-технічному училищі. І вже як дипломований спеціаліст сама вела гурток крою і шиття при Лебединському районному будинку культури.

Здавалося, все йшло, як належить, розміреним ритмом. І раптом спіткала трагічна несподіванка: травма хребта. Саме тоді Катя зрозуміла, що життя непросте. Воно може бути прихильним до людини, а може й скривдити. Та наперекір прикрощам долі, вона виявилася сильною: не здалася! Вистояла! І розминулася з журбою.

Та ж сама доля подарувала їй чудового чоловіка, з яким уже 38 років крокують життям, підтримуючи одне одного, створюючи родинний затишок і добробут. Всього було на життєвому шляху: разом раділи, разом журилися. І весь час спільного життя Іван Миколайович був надійним крилом для Катерини Іванівни: підтримував, прикривав від бід і печалей, допомагав у всьому. Найбільше їхнє щастя – донька Таня, яка подарувала бабусі й дідусеві трьох онуків. І тепер Катерина Іванівна, як невтомна бджілка, турбується про свою вже чималу родину.

«Дивовижна річ – наше життя, – замислюється жінка. – Біжить, біжить, ніби швидкоплинна ріка, несучи свої води до синього моря. Ось уже й сизий туман вплутався у волосся, посрібливши його. Та я намагаюся завжди бути в гармонії з собою».

І це дійсно так. Катерина Іванівна, крім того, що чудова господиня, дружина, мама, бабуся, ще й цікавий співрозмовник, адже може поспілкуватися на різні теми нашого життя-буття. Продовжує займатися своєю улюбленою справою – кроєм, шиттям. А ще в господі ми побачили клітки з папугами. Вони віддячують за турботу своїй господині веселим співом, оздоровлюють її, кожного ранку вітаючи щебетом.

Частенько Катерина Іванівна займається творчістю: пише вірші про свій рідний край – Лебединщину, малу батьківщину, а ще родину, друзів, даруючи їм поетичні рядки з нагоди тих чи інших особистих свят, подій. «Коли почали римувати?» – запитуємо у жінки. І вона розповіла, що вперше це відбулося, коли душа страждала, дошкуляв фізичний біль, словом, здоров’я було «на нулю». Тоді рано-вранці Катя виходила на посріблені вранішньою росою Михайлівські луки, які п’янили пахощами трави і квітів. Вони не лише оздоровлювали її, лікували душу, а й надихали на творчість. В такі хвилини їй хотілося і жити, і творити, відображаючи у віршах і стан душі, і довколишню красу. Одним із натхненників для жінки була, так названа в народі, Громова криниця. Старожили розповідали, нібито дуже давно блискавка пробила в діброві джерело чистої й цілющої води. Хтось із місцевих мешканців змайстрував зруб, і люди протоптали до неї стежину. Та криниця вгамовувала спрагу й трударів поля. Й по сьогодні з неї беруть цілющу воду і тутешні жителі, і проїжджі, і перехожі.

В той час склалися віршовані рядки про родину, батьківську хату, рідну Михайлівку, де сонце купалося в довколишніх просторах, а річка Псел ховалася у верболозах. «І нині відчуваю п’янкий запах трави-лепехи, котрою встеляли долівку в хаті на зелену неділю. Мене той дух теж оздоровляв», – згадує Катерина Іванівна. До речі, в неї зібрався вже цілий стосик віршів, котрі вона присвятила найдорожчим людям, рідній землі.

Катерина Харченко – активістка громадської організації обласного клубу інвалідів «Фенікс», представництво якого нині працює в Лебедині, бере участь у фестивалях, спартакіадах, літературних конкурсах.

Не можемо не розповісти ще про одне захоплення цієї прекрасної жінки – вишивання. Її роботи демонструються на виставках різного спрямування у художньому і краєзнавчому музеях нашого міста, на Міжнародній виставці творчості інвалідів у м.Бердянську. За це вишивальниця відзначена подяками, дипломами, відзнаками.

Ось така наша сучасниця Катерина Харченко, яка живе, радіє сонцю і мирному небу, довколишній красі. І сама створює красу для нас, її земляків. Нехай доля буде завжди прихильною до Вас і Вашої родини, шановна Катерино Іванівно!

Ольга ПАЛИВОДА,

позаштатний автор тижневика «Будьмо разом».

Додати коментар