Стрічка новин
Микола ПАДАЛКА, директор Лебединського міськрайонного центру зайнятості: «Я вірю у відродження Лебединщини!»: – Миколо Борисовичу, перш за все, розкажіть, будь ласка, нашим читачам про головні етапи Вашого життєвого і професійного шляху. На колесах: До першої столиці України  мене покликала презентація альманаху «Харківський міст». Після вдалих поетичних спроб у  роки юності мені довелося зробити Проблем додалося: Трохи більше року працює на своїй керівній посаді начальник КП «Лебединська ЖЕК» Іван Соловей. Він був призначений 2 квітня 2019 Як було колись i як – зараз: Колись на міському стадіоні Лебедина взимку завжди було людно. Лебединці каталися на ковзанах, влаштовувалися змагання із зимових видів спорту. Зимові свята розпочались: Прийшовши зі школи, сестрички-старшокласниці Марина і Аня підсіли за гаджети. Бабуся Віра готувала обід, по квартирі розносилися пахощі оладок з 102: що трапилось? З 13 по 19 липня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 124 заяви та повідомлення громадян, з них 9 на момент реєстрації містили Прорвемося!: Валентина Петрівна як не остерігалася коронавірусу, бо, стверджують лікарі, люди похилого віку найбільш незахищені перед цією загадковою Ціни на ринку: Ціни в порівнянні з минулим місяцем залишаються на тому ж рівні. Лише подорожчали: цукор – на 2 гривні, олія – Відновлення доріг – питання високої пріоритетності: Стан доріг загального користування на Лебединщині завжди було риторичним питанням. Незадовільна якість доріг – це проблема не останнього року. Станом на 21 вересня 2020 року на Сумщині 3117 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 94 осіб (Суми - 55, Шостка - 1, Конотоп - 4, Ромни - 6,

Пам’яті моїх дорогих сусідів – тьоті Маші і дяді Міші, учасників бойових дій у Другій світовій війні, присвячується.

Її долю обпекла війна. Юною, по закінченню медичного училища, відразу ж вступила у те страшне пекло, котре розпалив зухвалий фашизм. Навіть ще не маючи практичних фельдшерських навичок, Маша взяла на свої тендітні плечі нелегку ношу по врятуванню життів бійців фронту.

Машине перше бойове хрещення відбулося на Закарпатті. Саме туди вона, уродженка Харківщини, одержала направлення на роботу по закінченню медучилища. Пропрацювала всього п’ять місяців у невеликому гірському селі, де її шанували, цінували і лагідно називали Марічкою, Аж раптом – війна. І за викликом військкомату Марія Проценко вирушила на фронт. Медсанбат з нелегкими боями, на жаль, відступав разом з частинами тоді Червоної Армії вглиб країни. На очах у юної медсестрички гинули бійці, криваві рани нівечили їхні тіла, і дівчина, не дивлячись на втому, на розриви гранат і бомб, надавала першу медичну допомогу пораненим, витягувала їх на своїх худеньких плечах з поля бою. Молодий організм Маші не витримав такого навантаження і, за наказом командування, її перевели до пересувного військового госпіталю. Але й тут їй не стало легше. Поранених привозили одного за одним, військові хірурги стояли за операційним столом упродовж доби, а поряд з ними – медичні сестри. Хоча Маша мала спеціальність фельдшера, однак освоїла спеціалізацію медсестри, оскільки це споріднені професії. Дівчині доводилося не лише допомагати хірургам, анестезіологам, а й робити перев’язки пораненим, доглядати за ними, а найчастіше – втішати, адже багато з них були скалічені війною не лише фізично, а й морально. І добре слово, привітна посмішка, невеликий смачний гостинчик від медсестрички Маші додавали бійцям сили, впевненості на життя, на одужання.

Одного разу Машу розбудили серед ночі. Вона тільки-но зімкнула на хвилинку очі, як раптом хтось торкнувся її плеча. Дмитро Миколайович, поважний лікар-хірург, тихенько, щоб не дуже сполохати дівча, мовив: «Машуню, прокидайся. Знову треба оперувати. Привезли тяжко пораненого в голову капітана. Стікає кров’ю. Давай, рідненька, швиденько»... Маша, вмивши обличчя холодною водою, на ходу накинула на себе білий халат і косинку і миттю опинилася в операційній. Поглянула на капітана – і сльози навернулися на очі. Обличчя командира не впізнати, ледь дихає, без свідомості. Зібравши сили в кулачки, медсестричка Маша теж схилилася над операційним столом. Червоноармійця врятували. Тієї ночі вони з Дмитром Миколайовичем зробили кілька операцій.

Ранком дівчина забігла, аби глянути, як там капітан. Із завмиранням душі підійшла до його ліжка. Він спав. Санітарка, котра чергувала тієї ночі в палаті, зазначила, що капітан, прийшовши до тями, кричав на всю палату: «Вогонь! Вогонь! Бійці, відступати нікуди! Вперед, вперед!» Лише під дією заспокійливих і знеболювальних він заснув над ранок.

Тільки тепер Маша розгледіла обличчя капітана. Прямі риси, кучерявий чуб (половини його, щоправда, не було, адже оперували голову). Щось тенькнуло в її душі.

А через кілька годин навідалася знову. Капітан уже прокинувся і тихенько стогнав. Маша обізвалася до нього й почала заспокоювати. Потім знову побігла за знеболювальним. Ввечері дівчина сиділа біля офіцера і розповідала, як його рятували. Його карі очі нарешті послали їй легеньку іскорку вдячності, а пересохлі від спраги губи ледь вимовили: «Дякую».

Потому Маша по кілька разів на день забігала до Михайла. Бійці, що вже в певній мірі оговталися від ран, стали піджартовувати над капітаном: «Виздоровієте вдвічі швидше, раз така красунечка піклується про Вас!» І дійсно, Маша додавала Михайлові сил і витримки. Якщо вона тривалий час не приходила (була зайнята в операційній), капітан все запитував: «Ви не знаєте, де Маша?»

Час і молодість підняли Михайла на ноги. Маша все піклувалася про нього: приносила сніданки чи обіди, допомагала робити перші кроки, підтримуючи, читала фронтові газети, розповідала якісь новини чи зведення з фронту.

Коли ближче роззнайомилися, і Михайло пішов на поправку, кожен розповів про себе. Як виявилося, капітан був родом із Сумщини. Допоки він лікувався у госпіталі, між молодими людьми спалахнуло щире і ніжне почуття – кохання.

Але попереду ще була війна, що, як не прикро, розлучила Машу з Михайлом. Підлікувавшись, він повернувся до своєї частини, а вона поїхала з госпіталем під Сталінград…

Листи іноді доходили і Маші від Михайла, і Михайлові – від Маші. Іноді губилися. Й тоді до кожного з них підкрадалася думка: «А чи живий?», «А чи жива?».

На цілих два роки їх роз’єднала війна. Коли наша Армія звільнила від фашизму територію України, Михайло вже у званні майора командував підрозділом. Потому його бойовий шлях проліг на територію Польщі. Там в одному із боїв він теж отримав поранення, на цей раз у ноги. Командиру було боляче не лише від ран, а й від того, що не добереться до лігва фашизму, адже його комісували.

Повернувшись до рідного міста, Михайло відправляв лист за листом до Маші. Але відповіді не одержував. «Мабуть, загубилася моя Маша у круговерті війни», – бідкався чоловік. Зміцнівши, підлікувавшись, він став працювати у міськвійськкоматі. І взявся за пошуки Маші. Написав листа її рідним на Харківщину. Звідти прийшло повідомлення, що останній лист від неї був із західних рубежів України.

І ось переможна весна 1945-го. Переможний Травень. Поєдналися сльози радості тієї величавої Перемоги і сльози втрат. Михайло став шукати Машу через військові «канали». А вона сама прибула до Михайлового міста. І звернулася в той же міський військовий комісаріат…

Що коїлося тоді там, можна тільки уявити. Всі його працівники і раділи, і навіть плакали (хоча й чоловіки) від тієї несподіваної хвилюючої зустрічі Маші й Михайла, котрі пронесли своє чисте й світле кохання через горнило лихої і страшної війни. А згодом також через десятки років мирного життя…

ВІД АВТОРА. Поселилося подружжя на одній із затишних вулиць рідного міста Михайла. Збудували дім, виростили прийомну доньку (клята війна забрала здоров’я Маші), дали їй освіту (стала, як і мама, медичною сестрою). На жаль, рівно тридцять років прожив після війни Михайло – відмовили зранені ноги, і він пішов із життя. А Маша повернулася до рідних, які вже тоді проживали на Закарпатті. В той край, де починався її трудовий шлях, звідки ступила вона у війну. Там покоїться її прах. Війна не роз’єднала цих хороших людей, а ось життя…

Шкодую, що більше не розпитала своїх добрих сусідів – тітоньку Машу і дядечка Михайла про їхній бойовий шлях, бо ж була тоді ще зовсім юною. А вони гідні були більшого, щоб про їхній внесок у Велику Перемогу співгромадяни дізналися детальніше. Та, на жаль… Це все, що зберегла з тих далеких 70-х і 80-х моя пам’ять.

Лілія ХУТОРНА.

Додати коментар