Стрічка новин
Згорів житловий будинок: Загоряння приміщення сталося на вул. Приклубній у с. Рябушки Лебединського району. Дзвінок на лінію “101” надійшов 7 липня о 23:59. Станом на 21 вересня 2020 року на Сумщині 3117 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 94 осіб (Суми - 55, Шостка - 1, Конотоп - 4, Ромни - 6, 20-21 лютого у м.Суми відбувся «Відкритий чемпіонат м.Суми з боксу».: У заліку команди ОДЮСШ Колос м.Лебедин - 6 золотих та 5 бронзових нагород. Перші місця вибороли учні Лебединської ЗОШ №6 Губернатор Грищенко відстояв на державному рівні інтереси жителів Лебединщини: Підкомітет Верховної Ради України з питань адміністративно-територіального устрою підтримав входження Лебединщини до Сумського району. Олександр Бакликов-міський голова: 30 жовтня 2020 року Лебединська міська територіальна виборча комісія Сумського району Сумської області підписала протокол про результати голосування Перемога в МIжнародному конкурсI «ProFest»: 30 травня цього року в Києві відбувся дистанційний Міжнародний конкурс-фестиваль творчості «ProFest» за інформаційної підтримки Міністерства Бути не просто батьком, а прикладом: Тато для дитини – не просто рідна людина, а зразок справжнього чоловіка, символ мужності, чоловічого початку. Батько допомагає дитині скласти Про любительську риболовлю взагалі: Опоненти рибалок-любителів, а значить, і нашого «Куточка рибалки», як добре знаємо, є здебільшого людьми дуже практичними і не розділяють рибальського Ще один випадок COVID-19 у Лебедині: Як стало відомо днями, в одного мешканця м. Лебедина, який звернувся за медичною допомогою до сімейного лікаря, результат дослідження на Карантин з 6 квітня: На час карантину в Україні заборонено перебувати у громадських місцях без маски чи респіратора, пересуватися групою більше двох, прогулюватися у парках

Розглядаю старі світлини... Скільки їх назбиралося за багато років! Деякі пожовкли від часу і неякісних реактивів. Деякі, наче  витвір мистецтва , не соромно представити на виставку.

  Та найголовніше те, що в них – віхи нашого життя! У них – історія моєї родини.

Ось – народження молодої сім’ї Меланичів. Харківський РАГС. Ми схвильовані, бо попереду нове невідоме життя. А ось наше подружжя  біля універмагу «Дитячий світ» у місті Сєверодонецьку – новому місті хіміків, де ми нарешті стали батьками. Улюблена світ­лина, на якій  первісток Олексій  у пелюшках. І досі пам’ятаю, як сп’янів від слів медсестри: «У вас народився син!». «С-и-и-н!!!!» – несподівано заволав я, стоячи під пологовим будинком –  і ніби світ став іншим! Далі фото, де маленький Льоша Меланич  катається на триколісному велосипеді, шукає гриби зі мною в лісі…

Ще одна дорога серцю світлина, де я забираю з пологового будинку молодшого сина Олександра. Це вже було в Сумах, куди дружина Тетяна приїхала народжувати ближче до мами. Я був тоді на курсах у Москві, однак устиг приїхати. Їхав і все думав: «Якою ж  буде моя друга дитина ? Хлопчик чи дівчинка?». Виявилося, що знову хлопчик.  Гарненький, спокійний, з проникливим поглядом. Ночами я частенько вставав, щоб дати йому водички, поколихати. Синок швиденько пив і засинав. З молодшим Меланичем я порозумівся з перших годин!

А ця світлина зроблена на озері Чисте, де ми відпочивали.  Я побачив, як від Санька, якому було чотири роки, розбігалася врізнобіч дітвора. Він  щось тримав у руках. Це була невелика змія чи вужак.

– Візьми! – сказав радісно, підбігши до мене.

–  Негайно викинь! – наказав я, бо з дитинства не любив  брати плазунів до рук, а синок спокійнісінько підійшов до куща й випустив полонянку.

А це теж цікава світлина.  На ній наш п’ятирічний Олексій з маленьким жабеням у баночці на території  Будинку відпочинку в місті Кремінне, де ми відпочивали. Роздивившись як слід жабеня, син відпустив його на волю. Він ще тоді, в малому віці, цікавився  флорою і фауною. Бувало, вирве якесь листя, біжить і питає:

– Що це за рослина така цікава?

Не дивно, що у школі він серйозно захоплювався біологією, став переможцем  обласної олімпіади. Та коли на випускному вечері виявилося,  що у нього єдина трійка в атестаті з біології,  батьківський комітет був неприємно вражений і звернувся до директриси за поясненнями. Вона відповіла:

–  Мені про це не було відомо.  Батьки не скаржилися на низькі оцінки. А вчитель біології пояснила, що Олексій  забагато ставив додаткових  запитань.

Прикро було це чути…

Взагалі, мої  хлопці не звикли скаржитися, а намагалися вирішувати свої проблеми самотужки, як і я у свій час. Може, тому й виросли самостійними, цілеспрямованими. Життя – як ріка. Від тебе залежить, чи втримаєшся на поверхні.

До речі, про плавання... Не можу стримати усмішку, дивлячись на фото, на якому Олександр пливе у басейні. Олексій теж не пас задніх: у шість років він уже навчився триматися на воді, але плавати далеко не наважувався. Якось у Сумах, куди ми з часом переїхали,  пішли  на Студентський пляж. Там тоді були всі умови для охочих плавати й пірнати: просторі зручні кладки, вишки для стрибків, маленькі басейни з дерева для дітей. Та коли я попрохав Олексія пропливти у басейні  від бортика до бортика, він, хитро глянувши на мене, сказав:

– Стрибнеш із вишки  – пропливу!

Я поглянув на неї – десь метрів п’ять висоти. Подумав:  нічого страшного. Та коли  виліз нагору і глянув униз,  бажання стрибати зникло. Стояв, розмірковував, когось пропускав… Але тут Олексій голосно закричав:

– Стрибай же!

Що тут було робити?  Розігнався, чомусь заплющив очі і… стрибнув. Довго занурювався у воду. Де ж те дно, бо й повітря вже не вистачає? Нарешті  виринув.  Син у захваті закричав «ура!». І коли я підійшов до нього, заліз до басейну й спокійно, по-жаб`ячи, проплив від бортика до бортика.

Взагалі, я сприяв тому, аби хлопці росли здоровими, всебічно розвиненими, записував їх до різних гуртків та секцій. Олексій навчався  в музичній школі і водночас ходив  на фігурне катання, хокей, потім на великий теніс, а пізніше на бокс. Олександр, крім плавання, відвідував секцію волейболу. Обоє  були дуже допитливими і кмітливими ще з дитячого садочка, а набуті вміння знадобилися їм і в дорослому житті.

Привертає увагу світлина, на якій  ми стоїмо біля «Запорожця», який я придбав  нарешті в сорок років... Хтось скептично скаже: «Хіба це машина?». А я категорично не погоджуся. Головне в автомобілі не зовнішня оболонка, а ходова. В цьому плані він у нас заміняв позашляховика. Скільки він нас виручав, коли їздили по гриби, на дачу, в гості!  Коли Олексій гнався за нами на велосипеді, як ми кудись виїжджали без нього, я згадував дитячі роки, коли гнався на велосипеді наввипередки з дядьком Василем, який  рушав на своєму «Запорожці» на Володарку за пивом. Мені було приємно, що саме завдяки  цьому автомобілю мої орли заприязнилися з технікою, навчилися їздити. До «Запорожця» їх тягнуло, мов магнітом. І хоч зараз в обох сучасні іномарки, а подоланим кордонам і кілометрам немає ліку, в глибині душі я сподіваюся, що вони все такі ж наполегливі й терплячі, якими були в юні роки.

Взяти хоча б Олександра. Дарма що молодший, однак із технікою він був змалку на «ти». Ще  коли ходив до  дитячого садочка, вихователька скаржилася:         

– Всі машинки, екскаватори  йому треба спочатку розібрати, а потім зібрати. А діти за ним  теж починають  розбирати іграшки, але зібрати вже не можуть. Нам доводиться збирати їх самим.

Коли в іграшці щось ламалося, Саня завжди намагався  відремонтувати сам. На той час у магазинах продавались різноманітні пластикові набори із Німеччини: і машинки, і літаки, і гелікоптери. Треба було із маленьких деталей зібрати модель і склеїти. Для сина це була найбільша втіха. Я не завжди міг склеїти модель так, як він, бо для цього треба було мати неабияке  терпіння й тоненькі чутливі пальчики… Я постійно купував нові, і у нас була їх ціла колекція. Збираючи моделі, Олександр навчився розбиратися в техніці, ремонтував домашні побутові прилади. У шкільному віці  почав возитися з «Запорожцем», регулював  замки то на дверях, то на капоті. Одного разу сусід підійшов і сказав:

– Сашку, будь ласка,  подивися замок на дверях  у моїх  «Жигулях», а то кручу-верчу, а він нічого не тримає.

Сашко швидко впорався  на подив сусіда, який розповів знайомим про талановитого хлопчину.

Час від часу сусіди по гаражу  інколи підходили й питали:

– А де це Сашко?  Треба задні двері подивитися, щось там стукає.

Син приходив, роздивлявся та усував недоліки.

Склавши іспит на права, разом і з другом Дмитром їздили на машині, частенько ремонтували її в гаражі.

Якось сусід Іван купив нового «Москвича». Постійно милувався ним, протирав ганчіркою. Але була проблема: спершу заводиться, їде, але на світлофорі глохне. І власник, і знайомі «специ» регулювали, але результат був один – машина все одно  глохла. Саме нагодився  Сашко з другом  Дмитром.  Один зі знайомих гукнув:

 – Іване, хай Меланичів хлопець подивиться. У нього тяма є. Він мені полагодив замок.

 – Та що там хлопець, коли ми не змогли відрегулювати карбюратор?

 – Та дай, може, додивиться.

Махнувши рукою, Іван нехотя погодився, про всяк випадок зазираючи з-за плеча,  що той робить.

А Сашко, спершу розпитавши,  почав знімати карбюратор.

– Що ти робиш? Він же новий, чого туди лізти?

– Тоді дивіться самі,– спокійно сказав Олександр.

– Іване, хай подивиться, – наполягав сусід, – а раптом...

Олександр розібрав карбюратор і побачив, що одна тяга не закріплена, а там хоч регулюй, хоч трісни, а воно справно працювати не буде! Закріпив тягу, зібрав. З Дмитром поставили, завели: працює,  як годинник.

 – Ну ти, хлопче,  даєш! – тільки й спромігся сказати  Іван, захоплений здібностями школяра. 

Взагалі,  «Запорожець» ставав у нагоді в найрізноманітніших випадках. Особливо винахідливим у його використанні був Олексій.

Одного разу він попрохав відвезти його з друзями до Великої Чернеччини, де вони планували на вихідних відпочити в наметовому містечку. Я радо погодився допомогти синові, але ніяк не очікував, що їх буде восьмеро(!).  Коли я під`їхав до заводу ім. Фрунзе, де вони зібралися, то побачив чималий гурт дівчат і хлопців та величезну купу рюкзаків з наметами.

– Льошо, я ж усіх не заберу, вони просто не помістяться! Мене може міліція затримати…

Але я розумів, що своєю відмовою підведу сина, який пообіцяв друзям транспорт. Вони з надією дивилися то на мене, то на нього. І я  ризикнув. Завантажили речами  повний причеп, а вісім пасажирів, як не дивно, влізли в «Запорожець» і поїхали. До речі, доїхали без пригод. На місці призначення вже розташувалася одна група. Та  коли хлопці й дівчата почали вилазити з моєї машини, то почулися здивовані вигуки: «Глянь, як у рукавичці!». А один аж присвиснув: «Скажу  - не повірять». Суботу й неділю вони відпочивали. А коли в неділю увечері приїхав за ними, галасливими, щасливими, засмаглими, почув, як вони захоплено сказали Олексієві: «У тебе батько – клас!».  А мені: «Ось вам приз – шашлик! Це для вас спеціально залишили!».

А ось  світлина, де Олексій у білому халаті, ніби лікар. Насправді вона відбиває один із важливих момен­тів становлення його як майбутнього підприємця у шалені дев’яності. Шлях той не завжди встелений трояндами, знаю з власного досвіду. Але, як то кажуть, завжди є перший раз, який  дозволяє збагнути, чи це твоє,чи ні…

– Тату, машину на суботу даси?– якось запитав Олексій. –  Ще треба два білих халати дістати.

Я дав йому згоду: все-таки хлопець  попросив дозволу, поводив себе пристойно... Дістав на його прохання  два білих халати. Щосуботи він із другом Сашком кудись їздили, але куди,  нам не розповідали. Тривало  це майже півтора місяці! У машині відчувався стійкий запах хліба. Тож ми думали, що він возить на село продавати хліб. А чому б і ні? Я ж, коли був студентом, теж працював із хлопцями на розвантаженні вагонів на станції, щоб підзаробити. Тому особливо й не хвилювалися. Машину син повертав цілою та неушкодженою, і сам був задоволеним, не просив кишенькових грошей. 

Та одного разу в суботу він не приїхав, у неділю теж.  Ми почали хвилюватися, обривали  телефон, але ні друзі, ні знайомі нічого  не знали. Лише в неділю ввечері Олексій зателефонував: «Я живий. Все в порядку. Потім розповім». І все! У понеділок з`явився неголений, схудлий, втомлений. Виявилося, що вони із товаришем організували бізнес: у магазині купували сто буханок хліба й везли продавати через кордон до Курська. Там той хліб розбирали за годину вдвоє дорожче (така там ціна була). Хлопці зорієнтувалися й вирішили заробити. Однак довго їм не судилося торгувати: наші прикордонники їх затримали. Хотіли конфіскувати машину, та втрутився дядько Сашка, який працював у правоохоронних органах. Завдяки йому хлопців з машиною відпустили, а хліб конфіскували. На цьому етапі перший бізнес завершився! Але відчуття вигідного заробітку зробило свою справу і в подальшому дало плоди. 

Зараз, дивлячись на сучасну молодь, мені здається, що мої хлопці були спокійними і безпроблемними. Не надто часто вони встрявали у бійки чи неприємності. Але так здається на перший погляд. І досі відчуваю холодок, коли згадую, як дізнався, що мій завжди слухняний і спокійний Сашко почав навідуватися до підвалу будинку, де, за його словами, навчали східним єдиноборствам, що було на той час модно й престижно. Спочатку я не дуже хвилювався. Син розповідав, що вони там із друзями самі зробили ремонт, вдосконалювали своє тіло. Однак виявилося, що це була приманка до сумнозвісної  псевдорелігійної організації «Біле братство», яка затуманювала  молодь, і це  призводило до сумних, часто трагічних наслідків. На щастя, правоохоронні органи закрили клуб, а старший брат Олексій повів молодшого на бокс.

Сам  Олексій, студент Сумського філіалу Харківського політеху, гарно навчався, був активним учасником студентської  команди КВК, ВІА «F-4». Та одного разу він теж відзначився як «боєць». Це сталося в колгоспі, куди його з групою на два тижні відправили  сапати кукурудзу. Студенти жили в приміщенні школи, яка була розташована поруч із клубом. Вечорами ходили в кіно, на танці. Як завжди, конфліктували  з місцевими,  щоб не ходили з «їхніми дівчатами». Однак серйозних  сутичок  вдавалося уникати. Коли Олексій повернувся додому, ми були вражені, побачивши крововиливи на обличчі, рани на руках. На запитання, що сталося, відповів спокійно: «Біг і впав». І тільки за рік ми таки дізналися про справжню причину травм. Виявилося, що наш син, як сучасний лицар, з’ясовував стосунки  з найсильнішим і найгрізнішим із місцевих громил – Микитою-м’ясником, якого всі боялися. Хоч у них були різні вагові категорії, Олексій, маючи навички боксерського бою, достойно давав відсіч. Однак, побачивши, що він перемагає, у бійку втрутилися інші. П’ятеро проти одного! Олексій мужньо тримався до останнього, поки не прийшов дільничний, але йому дісталося так, що довелося звертатися до лікарні. Місцеві потім із захопленням казали:

– Такий худий, а Микиту-м’ясника зупинив!

Дізнавшись правду, я гарячково подумав: «І в кого він такий?» Та раптом згадалося, як в одинадцятому класі через дівчину мене переслідував один заводіяка. Зі своїми дружками він перестрівав мене і попереджав,  щоб я більше до неї не підходив, усіляко принижував. Одного разу мій терпець урвався. Ніхто не очікував, що спокійний відмінник, який ходив до бібліотеки, писав вірші, захоплювався фотографією, запросто віддухопелить відомого хулігана. Той здійняв галас, поскаржився батькові. Був скандал, мене хотіли позбавити золотої медалі, виключити зі школи. І тоді вперше й востаннє в житті на мій захист став батько, заслужений шахтар, який грізно заявив: «Я не дозволю калічити синову долю! Краще розберіться із ситуацією!». І директор пішов назустріч, запросив обох до себе і владнав конфлікт. Згадавши цей випадок, я подумав, що  якби можна було повернути час назад, то я б до останнього стояв би плече до плеча зі своїм Олесієм, аби дати відсіч місцевому велетню. Згодом я питав у його друзів:

 – А чому ж  ви йому не допомогли?

– Та куди там!  Коли прийшла така махина, ми побоялися...

Та Олексій і тут був на висоті. Під час гри  КВК його команда висміяла бійку з «Циклопом». Всі сміялися, а Олексієві тоді, в справжній бійці, було не до сміху.

Знову розгортаю альбоми. Чималенько їх назбиралося. Великі, важкі,  з чорно-білими світлинами... Цим кілька десятиліть. А ось і невеликі, легкі, для кольорових фотографій. Це вже сучасні. На одній з них Олексій на фоні прохідної заводу ім. Фрунзе. Після інституту пішов працювати на завод майстром. Та довго не протримався, перспективи ніякої. Довго шукав себе, поки врешті-решт не очолив підприємство з виготовлення меблів «Євротон».

А ось і Олександр – студент того ж таки престижного вишу.  Він теж навчався гарно, додатково вивчав англійську мову. Захищаючи дипломний проєкт, відповідав на запитання тією мовою, якою було поставлене питання! Задавали російською – відповідав російською, задавали українською – відповідав українською, завідуючий  кафедрою іноземних мов задавав англійською, і той відповідав англійською.

Якраз тоді до університету приїхали «покупці» із фірми «Крафт», що знаходилася в Тростянці,  і Олександра, як одного з кращих, взяли на роботу, де він з часом став начальником відділу. А згодом перебрався працювати до Києва. Як представник  італійської фірми, займається рекламою, укладанням угод. Постійно буває за кордоном. Тепер ми дуже рідко бачимося. Тільки й бачу на світлинах, як мої козаки мандрують по світу: по роботі, під час відпочинку.

Ми вже посивіли, стали пенсіонерами. Сини змужніли. Вони самі вже давно батьки. Але не забувають, час від часу телефонують, вітають зі святами, запрошують у гості. Та все ніяк не вдається з різних причин зібратися великою дружною родиною. А колись же ми п’ятеро з родинами з’їжджалися до батьків. Так склалося, що сини мені подарували онучок, гарних, розумних, допитливих дівчаток, в яких впізнаю і свої риси зовнішності, й характер. Але хотілося, звісно, й онучка, щоб славне прізвище Меланичів не зникло.  Та все-таки головне, щоб усі жили в мирі, злагоді й  достатку. Хотілося, щоб мої сини так розуміли й підтримували один одного, як, свого часу, ми з братом Олексієм відчували рідну кров на відстані. Недарма в народі є прислів’я: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду!».

Віталій Меланич, м. Суми,

член Національної спілки журналістів України.

Спеціально для тижневика «Будьмо разом».

Додати коментар