Стрічка новин
Заборона на лов водних біоресурсів: Діятиме весняно-літня заборона на лов водних біоресурсів відповідно до статтей 9, 10 Закону України «Про рибне господарство, Доземний уклін вам, ветерани!: У прийдешні дні Пам’яті та Примирення, Великої Перемоги кожен із нас  долучається до вшанування великого подвигу, який увічнює героїзм, мужність та Перший «Калиновий фест» у селі Велика Рибиця: Цей фестиваль був не схожим на всі інші: творчі колективи Лебединщини та Краснопільщини, народний артист України Іво Бобул, золотий саксофон Успіх талановитих лебединців: 18 травня в Києві проходили дистанційні фестивалі-конкурси – Всеукраїнський багатожанровий фестиваль-конкурс «Країна зірок» та Міжнародний багатожанровий фестиваль «STAR WAV». Дуб графа Капніста: Відомо, що граф Капніст по відношенню до простих людей мав ліберальні погляди. На своїх землях, на хуторах він вирощував породистих Які спеціальності є найбільш затребуваними на ринку праці Сумщини?: Незважаючи на суворі карантинні обмеження, які діють в нашій області, роботодавці Сумщини продовжують звертатися до обласної служби зайнятості за допомогою Всеукраїнський тиждень у міських бібліотеках: Сьогодні модні гад­же­ти витісняють та­ке необхідне для все­бічного розвитку дитини чи­тан­ня книг. У кращому випадку юне покоління вибирає електронні видання. Володимир ЮРТОВ: «Все життя бережу в серці образ батька-льотчика»: Редакція тижневика «Будьмо разом» продовжує пошуки мате­ріалів, котрі свідчили б про подви­ги льотчиків, які покояться на Ле­бе­динській землі, про їхній Сумщина з 23 жовтня переходить у червону зону карантину: Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій на позачерговому засіданні в середу ухвалила рішення віднести Сумську область до Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате: 19 вересня в Полтаві був проведений 3-й Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате, у якому взяли участь більше ніж

– Шановна Олено Григорівно, прийміть вітання з Лебединщини! Дякуємо, що погодилися поспілкуватися із читачами тижневика «Будьмо разом».

Дякуємо за підготовку жур­на­лістських кадрів. Мабуть, пригадуєте, що до Вас на факультет іноземної філології та соціальних комунікацій кожного року вступали учасники творчої студії «Шанс», яка функціонувала в Лебедині. Усі вони успішно закінчили університет і працюють жур­налістами і в Україні, і за кордоном. Дехто з них повернувся на Лебединщину. Ваші студенти проходили практику і в газеті «Будьмо разом». І зараз проходять.

– Дякую. Мені дуже приємно чути такі слова. Так, пам’ятаю. Велика вдячність редакціям газет за сприяння в практичній підготовці студентів. Чудово, що вони стали успішними журналістами.

– Якими журналістськими сходинками пройшли Ви, перш ніж стати завідувачкою кафедри?

Ви знаєте, мабуть, так склалася доля. Інколи навіть не зовсім розумієш, чого і як, а потім, коли окремі такі моменти зіставляєш, то «пазл» складається. Ще в школі я була дописувачем, тоді в Лебедині була газета «Будівник комунізму». Мені це дуже подобалося, перш за все тим, що мала можливість бути в курсі того, що відбувається в суспільстві, впливати на певні події, спілкуватися з цікавими людьми. Навіть у такому локальному масштабі, а не тільки десь далеко. Однак мене непокоїло одне: треба буде писати щодень, а раптом немає натхнення? Цей факт суттєво вплинув на вибір професії – перемогла філологія. Тим більше, що тоді журналістів готували тільки в Києві, потрібно було далеко їхати, заважала якась невпевненість.

– З якої Ви родини? У якому краю народилися, де навчалися?

Я народилася в родині лісничого в с. Бишкінь Лебединського району. Закінчила 8 класів школи (тоді в селі була восьмирічка), продовжила навчання в шостій школі м. Лебедина, де й отримала атестат про середню освіту. У моєї мами була нездійсненна мрія – стати вчителькою але вона дуже рано залишилася сиротою. Тож я втілила її мрію. Мабуть, я ще не народилася, а вже знала, що вчителюватиму. Мені дуже подобалося спілкуватися з учнями, тому й зупинила вибір на філології. І, здавалося б, зовсім забула про журналістику, працювала в середній школі м. Суми, потім захопилася науковою діяльністю. Після захисту кандидатської дисертації мене запросили в Сумський державний університет, який щойно відкрився.

Так із вересня 1994 року я стала викладачем секції української мови на кафедрі українознавства, фактично, там була першим кандидатом філологічних наук. Університет стрімко розвивався, відкривалися нові спеціальності, створювалися нові кафедри. З огляду на ситуацію, яка відбувалася в країні, на шалений динамічний темп суспільного та політичного життя, ми розуміли, що потрібно робити кафедру випусковою.  Кафедра української та зарубіжної філології, яку я очолила в жовтні 2001 року, з’явилася в результаті поділу кафедри українознавства. Тоді постало питання відкриття нової, важливої не тільки для області, а й усієї країни, спеціальності, яка користується попитом.  Вибір зробили на журналістиці, а далі вже все закрутилося…

– Ви, певно ж, зберегли в пам’яті тих, хто навчав Вас журналістській майстерності?

Я думаю, що за своїм світобаченням я залишаюся вчителькою. Додався тільки мене­джерський талант організатора, який сприяв появі нової  кафедри. У Лебедині, певно, пам’ятають  журналіста Володимира Олександровича П’янкова. Він був льотчиком, а після війни пропрацював усе життя журналістом, у газеті «Будівник комунізму»: очолював відділ листів і масової роботи з читачами.  От із ним я ще школяркою спілкувалася. Він толерантний, залюблений у професію, справляв позитивне враження й заохочував займатися журналістикою. До речі, через багато років у нас в університеті отримала диплом магістра журналістики його правнучка – Марина Осюхіна (вона сьогодні успішно очолює Медіа-центр СумДУ). А ще, скерувала мене у професію вчитель філології шостої школи м. Лебедина Віра Лаврентіївна Кузьменко – чудовий знавець мови й літератури, прекрасна людина, здібний педагог. Вона була моїм класним керівником, філологом від Бога, від неї й перейняла любов до філології (я за освітою вчитель російської мови і літератури). І філолог, і журналіст працює зі словом!

– Якими якостями має володіти майбутній журналіст?

Кожна епоха диктує свої вимоги. Однак за усіх часів на першому плані такі якості, як відповідальність, органі­зованість, талант, покликання і, зрозуміло, чітка громадянська позиція. Сьогодні, безсумнівно, ще й володіння сучасними медійними техно­логіями. Приємно відзна­чити, що кафедра журналістики та філології СумДУ має сучасно оснащені теле-, радіостудії та редакцію газети.

– Ознайомте наших читачів, зокрема й юних, яких спеці­алістів готує університет на факультеті. Можливо, випускники 2021 року виявлять бажання вступати саме туди?

Я, звичайно, щиро запрошую! І хочу сказати, що студенти самі вже переконалися, що ми маємо одну з найкращих в Україні технічних баз. За бажанням, наш абітурієнт (і в майбутньому студент) оволодіє усіма професійними технічними засобами. Я глибоко переконана,  що журналістика як спеціальність дає можливість обіймати багато посад, дає людині величезні перспективи реалізуватися, незважаючи на її вдачу, характер, здібності, харизму, особливі таланти. Тобто кожен може знайти себе в журналістиці. Враховуючи особливості сучасної комунікації, кожна установа, підприємство, організація, фірма має співробітника, який виконує ті чи інші журналістські функції. Водночас, телебачення, радіо, газети, журнали і їхні електронні формати, сайти чекають на креативних журналістів.

2020 рік показав, що в умовах такого глобального виклику, як пандемія, ми плавно перемістилися в онлайн-простір. Без нього ми просто не уявляємо свого життя. І коли людина здатна підтримувати комунікацію, коли людина здатна знаходити в буденному щось незвичайне, то вона за допомогою того ж комп’ютера може про це розповісти всьому світу.

– Ви щороку благословляєте своїх випускників. Чи ціка­витеся їхнім професійним зростанням?

Мені особливо подобається спілкуватися з випускниками. Приємно, що вони заходять до нас в університет, приємно, що нам телефонують навіть батьки тих студентів, які у нас навчалися. Пишаємося випускниками, які успішно працюють як в Україні, так і за її межами. Уляна Дрючкова – власний кореспондент каналу «Україна» в Ізраїлі; Дмитро Шпірко – один із провідних журналістів каналу «Футбол 1»; Ксенія Середа – кореспондент ранкових новин каналу «Україна»; Анастасія Середа – співробітниця каналу «ZIK»; Альона Щербакова – головний редактор «СТС»; Антоніна Борзенко – кореспондент «АТV»; Юлія Коваль – викладач кафедри журналістики та філології; Богдан Шелудяк та Анастасія Котляр стали професійними акторами. Набирає популярності мультимедійний ресурс «Битюк-Медіа», створений Інною Битюк, яка нещодавно була співробітницею прес-служби адміністрації Президента. Понад 70 відсотків персоналу UA: Суми  – наші випускники. І це далеко не повний перелік.

Я вважаю, що саме випускниками славляться університети. Їхня успішність – підтвердження якості навчання. Спілкування з випускниками дає можливість удосконалювати навчальні плани, організовувати практичну  діяльність студентів.  Відтак, університет постійно тримає зв’язок із випускниками: відслідковує їх становлення, зацікавлення, просування в професії. Тому дуже хотілося б, щоб ті, хто закінчує університет, були з нами на зв’язку теж.

– Олено Григорівно, Ви маєте наукові праці, учений ступінь, нагороди, відзнаки за журналістську діяльність?

Ну, відзнак маю небагато. А от ступінь, звання… Я – доктор філологічних наук, професор. Навіть не знаю, гарно це чи погано, але система освіти в Україні вибудована так, що  процедура ліцензування спеціальностей та їх акредитація залежать від рівня професорсько-викладацького складу, наявності наукових ступенів і вчених звань. Щоб студенти могли отримати диплом, завідувач кафедри має бути обов’язково доктором наук. Таким чином, ти відчуваєш велику відповідальність.

Відкриття спеціальності – це важкий шлях. Але відкривати все одно було легше, бо це здебільшого залежало від статусу та рейтингу навчального закладу. Успішна акредитація – це вже наполеглива робота кафедри, якість підготовки студентів.  На сьогодні в нас працюють усі викладачі з науковими ступенями та вченими званнями. І навіть щоб відкрити магістратуру, необхідно на кафедрі мати докторів наук.

– Скільки років Ви в універ­ситеті? Хто Вам допомагав відкривати нову спеціальність?

– Я в університеті з 1994 року. Коли ми почали працювати в напрямку відкриття спеціальності, то тут, звичайно, мені дуже допомагали журналісти Володимир Садівничий, Василь Чубур, Ірина Панасенко, Алла Федорина, Іван Бойченко,Лідія Рижкова і Микола Таранюк. Зрозуміло, що одна я нічого не зробила б. Але під моїм керівництвом ми робили цю кафедру з нуля. Я цим пишаюся. У 1994 році, працюючи в школі, 3 березня захистила дисертацію, а вже 6 липня був підписаний контракт з університетом. Я пройшла шлях від викладача до професора, завідувачки кафедри.

– Які предмети викладаєте в університеті?

– Починала викладати ділову українську мову, історію зару­біжної літератури, сучасну українську літературу. А коли від­крилася спеціальність, дода­лася історія журналістики. Сьо­годні я викладаю основи нау­кових досліджень, основи жур­на­лісти­кознавчих досліджень, у магістрів – практикум, в аспі­рантів – сучасні дискурси журналістикознавства.

– У Вашій родині є жур­на­лісти?

– Моя донька Людмила Дудченко – також викладач кафедри журналістики. Вона закінчила наш університет за спеціальністю «Переклад», потім – магістратуру за спеціальністю «Медіакомунікації». Пройшла стажування в Румунії й Німеччині в рамках грантового проєкту «Крос-медіа та якісна журналістика», захистила кандидатську дисертацію.

– Не шкодуєте, що справою життя обрали журналістику?

– Ой, Ви знаєте, звісно, ні. Я справді навіть не уявляла, що вона мене так захопить. І життя свого не уявляю без неї. Бо, уявіть собі, найсвідоміші активні роки були віддані саме журналістській освіті. І як би там не було, я насправді пишаюся, коли  вмикаю наші сумські канали. На ОДТРК (тепер UA: Суми) близько 80 відсотків  працівників – це наші випускники. Відікон – наші обличчя, Академ ТВ – наші обличчя, СТС – там взагалі майже всі наші! Згадується, яким було наше телебачення до початку 2000-х – і сповнююся радістю, бо саме відкриття цієї спеціальності на Сумщині настільки посилило інформаційне поле всієї області.

– І все ж таки журналістика для Вас професія чи покликання?

– Я думаю, що тільки тоді буде результат, коли професія перетворюється на покликання. Коли думаєш, згадуєш, аналізуєш, живеш цим… Тим більше,  коли відчуваєш підтримку і вдома, і на роботі. А у СумДУ підхід такий: якщо керівництво бачить, що ми працюємо і є результат, то обов’язково допомагає. Коли всі переймаються однією справою – це і є команда.

І наші традиційні

7 бліц-запитань

– Ваш улюблений поет?

– Ліна Костенко.

– Якому жанру журналістики віддаєте найбільшу перевагу?

– Зважаючи на те, яку інформацію потрібно донести.  До цього підходжу як науковець. Люблю усі жанри, головне – вдало використати.

– Яке ваше хобі?

– Люблю читати, посидіти в архівах. Часом можу відпроситися в університеті й поїхати просто попрацювати в бібліотеках Харкова чи Києва. На жаль, давно перестала читати, як-то кажуть, для душі. А коли душа живе тією журналістикою, то вона й заполонила мене всю. Про все хочеться дізнатися. А ще мені подобається садівництво. Люблю «повозитися» з квітами в себе на батьківщині.

– Кажуть: понеділок – день важкий. Це забобони чи правда, на Ваш погляд?

– Ні, я люблю понеділок. Це день, який чітко визначає мені графік роботи на тиждень. Я зав­жди планую. Узагалі, у мене немає важких днів. Бо із задоволенням ідеш на вихідні, і з таким же задоволенням із вихідних – у будні. Фактично живу роботою. Я не вмію «відключатися» від роботи.

– Кого і що обожнюєте в жит­ті?

– Ніна Матвієнко колись сказала: «Я  – божевільна мама». Так от, і я точно така: сім’я – чоловік, діти, онуки. Вони мене підтримують, і я їх підтримую. Тому повинна кожного дня хоча б поговорити з ними по телефону. І абсолютно стаю спокійною тільки тоді, коли ми всі разом збираємося. Тоді переконуюся, що все добре.

– Ви - людина віруюча?

- Насправді, не знаю, як це зараз називається, але я вірю. Вірю, що в житті не можна робити гріховного, нарікати чи поганого бажати. Якщо до мене звертаються, і я розумію, що можу допомогти чи підтримати, то не відмовляю. Не можу. Бо якщо навіть і спробую, потім мучуся, мені стає дуже негарно...

Вас хвилює дистанційне навчання?

– Вважаю, що така форма може існувати, але вона не може замінити повноцінного навчання. Якщо дистанційне, то тільки в поєднанні із аудиторним, оскільки незамінною є жива комунікація «викладач-студент».

– Ваші побажання читачам тижневика «Будьмо разом» і взагалі жителям Лебединщини.

– У такий час, мабуть, вірити в себе і свої сили. Мріяти, діяти й нічого не боятися!

Розмову віч-на-віч із Оленою Ткаченко організувала і провела Тетяна Чекотило, студентка факультету іноземної філології й соціальних комунікацій Сумського держуніверситету.

Додати коментар