Стрічка новин
Багнюка – у центрі Лебедина: Ця весняна грязюка не в Межирічі біля місцевого ставка, чи де-інде в іншому населеному пункті. Ця багнюка – у центрі 102: що трапилось? з 30 березня по 5 квітня 2020 року: 30 березня зі служби 102 надійшло повідомлення від 31–річного мешканця одного із населених пунктів Лебединщини про те, що з власної Сумська область: за минулу добу вогнеборці двічі ліквідовували загоряння господарчих споруд: 25 квітня о 13:19, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння господарчої споруди по вул. Садова в м. Психолог: Любі жіночки! Погляньте на вулицях на представників сильної статі. Уважно! Майже у кожного п’ятого черево випинається, як надувний м’яч. А Увага: Ожеледиця!: Для уникнення ризику надзвичайних подій Лебединський районний сектор Управління ДСНС України у Сумській області звертається до громадян з проханням Конкурс продовжується!: Мене ковід не лякає, В ліс осінній поспішаю, АМК РЕМ-БУД оновлює дорогу на Лебединщині: Наразі працівники компанії «АМК РЕМ-БУД» здійснюють поточний дрібний ремонт автомобільної дороги загального користування місцевого значення на території Лебединщини, З минулого межиріцьких хуторів (продовження): Протягом майже 200 років існування рекрутчини і постійних загарбницьких воєн Російської імперії тисячі наших земляків загинули в різних куточках Європи Яна стала переможцем: Студентка Лебединського педа­го­гічного коледжу спеціальності «Музичне мистецтво» Яна Сіробаба стала лауреатом І ступеня Міжнародного конкурсу У яких випадках договір оренди житла посвідчується нотаріусом?: Як розповіла очіль­­ниця Північ­но-Схід­ного між­регіо­­н­а­льного уп­­рав­ління Мі­­ніс­терства юсти­ції (м. Суми) Ірина Свистун, під час оформ­лення договору оренди жит­ла у сторін

Протягом майже 200 років існування рекрутчини і постійних загарбницьких воєн Російської імперії тисячі наших земляків загинули в різних куточках Європи і Азії,

а велика кількість їх померла від поранень, хвороб і знущань з боку російських офіцерів. Так, 7 січня 1865р. до Межиріцького волосного правління надійшло повідомлення про смерть у вересні 1864р. рядового Кавказького лінійного батальйону Демида Миколайовича Ткаченка, колишнього селянина Павленківського хутірського товариства, який з 1854 р. відбував військову повинність. В листопаді 1864 р. помер рекрут Астраханського губернського батальйону Павло Іванович Підопригора. В лютому 1865 р. – унтер-офіцер Ребенського піхотного полку Григорій Шкурка, уродженець Межиріча.

Здирницькі державні податки і численні повинності хуторян мали для них вкрай негативні наслідки. Вирощене тяжкою працею на невеликих земельних наділах не за­безпечувало задоволення навіть першочергових селянських потреб. Для покриття витрат по господарству сім’ї з 5 осіб необхідно було мати не менше 7 десятин орної землі і 3 десятини сінокосу. Середні витрати сім’ї у нашому краї в 50-х роках ХІХ століття складали 103-105 крб., а прибутки з 1 дес. землі – 17-18 крб. Якщо врахувати, що в цей час хуторяни мали приблизно 2,5 дес. землі на ревізійську душу, то її прибутковість забезпечувала витрати лише на 60%. Внаслідок цього добробут переважної частини населення був вкрай незадовільним, харчі та одяг погані, м’ясні страви селяни вживали тільки на великі свята. Про бідність хуторян свідчить і такий факт: в 1849 р. з 538 господарств Павленківського товариства 528 хліборобів брали в позичку зерно з запасного магазину. Подібне повторювалося і в наступні роки.

В 1853 р. У Межиріцькій волості нараховувалось 1946 дерев’яних селянських будинків, з яких лише 9 мали цегляні фундаменти.

Щоб якось прогодувати свої сім’ї і сплатити податки, багато межирічан і хуторян вирушали на заробітки в Таврійську і Катерино­славську губернії, на Дон і Кубань. В 1846 р. волосне правління видало заробітчанам 246 річних і піврічних паспортів, в 1853 р. – 270 і 309 річних та 637 сезонних (на 1 – 3 місяці) білетів. З кожним роком видача відпускних документів збільшувалася.

Наших земляків, які затримувалися на заробітках, розшукували і повертали додому. Так, 15 вересня 1842 р. хутірський старшина Приходько отримав розпорядження повернути Микиту Скляренка з Ростовського повіту, а волосного голову Євдокима Попутнього інформували, що за прострочку паспорта з донських станиць видворили Гната Пархоменка. В травні 1843 р. селянин з хутора Лози Савка Лоза без паспорта заробляв гроші в інших краях, за що його віддали до суду сільської розправи.

8.10.1866 р. пристав 2-го стану писав Межиріцькому волосному правлінню, що Іван Богомол з х. Шутькового з 1859 р. перебував на заробітках в м. Катеринодар: «Предписываю оному волостному правлению препровождаемого при сем крестьянина х. Шутькового Ивана Богомолова водворить в место жительства и донести мне».

Царський уряд не піклувався про покращення добробуту, освіти і охорони здоров’я. Переважна більшість населення Межиріцької волості була неписьменною, серед них і значна частина сільських старшин, які замість власних підписів на документах ставили печатку з таким уточненням: «… в том удостоверяю сентября 19 дня 1853 года хуторской сельский старшина Авксентий Павленко по безграмотству приложил печать».

Якщо за козацької доби в І пол. ХVІІІ ст., в Межирічі було 7 початкових шкіл, то з повним поглинанням Слобожанщини і Гетьманщини Російською імперією тут не було жодного навчального закладу. Тільки в 1843 р. згідно урядової постанови дозволялося відкривати для державних селян приходські училища, фінансування яких здійснювалося виключно за рахунок сільських товариств. В 1849 р. в Межиріцькому училищі навчалося лише 24 учні, в 1855 р. – 50 хлопчиків і 4 дівчаток. Учитель, диякон Микола Туранський отримував 100 крб. сріблом за рік і 43 крб. за здачу в оренду власного будинку, де розміщувалося  училище.

В 1869 р. в Межиріцькій волості серед селян, які досягли 25-річного віку, лише 56 уміли читати й писати. Незважаючи на великі зусилля Лебединського повітового земства   по розвитку початкової освіти  в ІІ пол. ХІХ ст., переважна більшість населення залишалася неписьменною. Так, у 1881 р. з 4254 осіб чоловічої статі волості було лише 400 письмених, а з 4748 жінок і дівчат – 100.

На всю Межиріцьку громаду і навколишні хутори до 70-х років ХІХ ст. не було жодного закладу охорони здоров’я. В 1854 р. тут працювали лише три віспопрививальники, яким волосне правління виплатило за рік 52 крб. 50 коп. сріблом. В 1866 р. фельдшер Антіп Ларіонов отримував 30 крб. річної зарплати, а віспопрививальники Панас Товкань і Сільверст Підопригора – по 15 крб.

За кошти громади в Межирічі утримувався приймальний пункт, де знаходився аптечний шкаф з 45 глиняними посудинами для зберігання лікарських трав.

Тільки з кінця ХІХ–поч. ХХ ст. у нашому краї розпочалося покращення медичного обслуговування сільського населення.

З ліквідацією кріпосного права в 1861 р. і деякими змінами в житті державних селян їх становище в другій половині ХІХ ст. не поліпшилося. Згідно закону від 24 листопада 1866 р. про поземельний устрій всі земельні угіддя хуторян, які раніше вважалися власністю держави і закріплювалися за сільськими  товариствами в безстрокове громадське чи подвірне користування, за що селяни мусили вносити щорічний оброк, розмір якого збільшився на 15%. Цей закон також передбачав одержання кожним сільським товариством акту поземельного устрою, який називався «власницьким записом». Складання і видача їх розпочалася у нашому краї в 1873 р.

Як і раніше, в пореформений період хуторяни продовжували виконувати непосильні податкові зобов’язання. В 1869 р. Павленківському сільському товариству, до якого на цей час входили 53 навколишніх хуторів, Харківська губернська казенна палата довела для обов’язкового виконання такі податки (в карбованцях з 1 ревізької душі):

  1. подушний – 1,81;
  2. державні земські повинності – 1,19;
  3. громадський збір – 0,41;
  4. оброк за наділ землі – 3,31;
  5. з 1 дес. землі на земські повітові і гу­берн­ські потреби відповідно 0,71 і 0,1.

Значна частина селян не могли їх вчасно сплачувати. За це вони заборгували 360 крб. 54 2/4 коп. подушного податку, 549 крб. 39 коп. земських повинностей і 437 крб. 10 1/4ј коп. громадських внесків.

Обов’язковими для виконання залишалися різноманітні натуральні повинності. Особливо надокучало селянам квартирування і забезпечення російських військових підрозділів. 2 грудня 1871 р. з Харківського губернського присутствія до Лебединської повітової земської управи надійшло таке розпорядження: «Вследствие отношения командующего 39 пехотной дивизии от 13.12.1871 г. прошу земскую управу во время следования через Лебединский уезд временно отпускных и иных чинов 154 Дербентского, 155 Кубанского и 156 Елисаветпольского пехотных полков оказывать всякое законное пособие, отводить денные и ночные квартиры с улучшенною пищею и давать по требованию обывательские подводы за указанные прогоны или контр-марки; причем заготовление квартир и подвод  распорядитесь заблаговременно».

26 січня 1872 р. з управління Орловського губернського військового начальника до Лебедина надійшла чергова вимога: «Из г. Орла отправляется партия рекрутского набора сего года в числе 100 чел. при конвойных нижних чинов и унтер-офицере Орловского губернского батальона  Федора Иванова, следующих на службу в 3-ю резервную артиллерийскую бригаду, расположенную в г. Зенькове. Просим обеспечить квартиры и подводы, довольствие людей».

Серед межирічан і хуторян завжди існувало глухе незадоволення грабіжницькою політикою царського уряду.

Особливе обурення викликало вручення їм 1 лютого 1872 р. власницького акту, згідно якого землі Межиріцького сільського  і Павленківського хутірського товариств проголошувалися казенними і обкладалися грошовим оброком.  Селяни вважали дії влади такими,  що порушували їхні права на землю, якою, як приватною, заїмочною, понад 200 років володіли  їхні предки.

Своєрідним протестом межирічан і хуторян стало подання ними 12 травня 1881 р. позовної заяви до Сумського окружного суду про визнання їхньої землі приватною і скасування грошового оброку. В суді присяжні повірені селян М.Б. Кудрявцев і В.В. Гуров надали беззаперечні документальні матеріали, на основі яких 5 жовтня 1882 р. суд прийняв таку постанову: «Признать за обществом государственных крестьян Харьковской губернии Лебединского уезда, слободы  Межирича с хуторами Павленковыми право собственности 13000 5/10 десятин земли, находящиеся в пределах генерально обмежованной дачи слободы (бывшего города) Межирич, состоящей во владении этого общества по старозаимочному праву и внесенной в их владельную запись; исключить землю эту из платежа государственной оброчной подати».

Подібні судові процеси відбулися в цей час і в інших повітах Харківської губернії, на які царський уряд прореагував прийняттям 12 липня 1886 р. закону, який замінив земельний оброк ще більшими викупними платежами, які селяни повинні були виплачувати протягом 44 років (до 1 січня 1931 р.). Тільки після цього вони могли стати власниками землі, якою їхні предки володіли як приватною ще з початку заселення нашого краю. Під тиском селянських масових виступів у ході революції 1905-1907 рр. цар Микола ІІ скасував грабіжницькі викупні платежі державних селян.

Життя хуторян в останній чверті ХІХ ст. – поч. ХХ ст.. погіршувалося внаслідок малоземелля, посилення податкового тиску і обмеження їх прав і свобод. Так, закон від 12 липня 1889 р. запровадив у нашому краї посади земських начальників, які особисто здійснювали адміністративну і судову владу над селянами. У 1890 р. вийшов закон, згідно якого кількість гласних від селян у Лебединське повітове земство зменшувалася майже наполовину. За законом 1894 р. селян позбавляли права брати тимчасові паспорти і йти на заробітки, оскільки для цього потрібна була згода сільського сходу, рішення якого контролював земський начальник.

Лише 12 березня 1903 р. царський уряд скасував кругову поруку хліборобів при сплаті різноманітних податків. У цей період у житті хуторян відбулася знакова подія – 1 січня 1882 р. була утворена Павленківська волость, до складу якої увійшли 53 хутори з 4393 жителями. В 1885 р. волосним старшиною став Ф. Дяченко, а сільським старостою – Сидір Павленко.

У важких умовах тогочасного буття серед хуторян було небагато таких, які завдяки повсякденній праці членів своїх родин, наполегливості і кмітливості розпочинали підприємницьку діяльність – власними вітряними млинами переробляли зерно, гречку і просо. В 1869 р. у хутірському товаристві налічувалося близько 70 вітряків. У Павленковому їх мали Павло Кононович Павленко, Гнат Дорофійович Костюк, Микола Іванович Павленко, Степан Васильович Павленко, Мартинцях – Марко Мокійович Лисянський, Мелентій Васильович Лисянський, в хуторах Падалки, Бойки, Косенки, Скляри і Парфили – Павло Олексійович Падалка, Семен Федорович Бойко, Іван Дмитрович Косенко, Іван Степанович Скляр, Степан Васильович Парфило. В цей час найбільше вітряків було в хуторах Шутьковому – 8, Деркачах – 6, Семиному – 6,  Сухоставцях – 2, Кищиках – 2. Сидір Петрович Підопригора збудував млин у Коцарях, а Андрій Пилипович Буката – в Букатах. В 1890 р. невтомні хуторяни мали 78 вітряків.

В кінці ХІХ – початку ХХ ст. селяни Лебединського повіту, як і раніше, потерпали від малоземелля та інших негараздів. На цей час невелика кількість поміщиків володіла майже 150 тис.дес. землі, а 164147 хліборобів, які проживали у 26097 дворах, користувалися лише 139065 дес. угідь.

60-ті роки ХХ ст. х. Галушки. Завідуючий зерноскладом, інвалід війни Прокіп Кононович Зубко з трудівницями колгоспу ім. 15-річчя ЛКСМУ.

Початок 60-х років ХХ ст. Невтомні трудівниці колгоспу ім. 15-річчя ЛКСМУ з хуторів Падалки, Майдаки і Скляри. В центрі – ланкова Катерина Кузьмівна Майдак (нині проживає у Лебедині, їй 90 років).

1948 р. х. Косенки, кузня колгоспу ім. Ворошилова.Зліва-направо:

2-й– Павло Васильович Скляр (молотобоєць),

3-й – Фадей Петрович Майдак (коваль),

4-й – Василь Григорович Майдак (молотобоєць),

7-й – Сергій Іванович Рудик.

 

Віктор Лисянський, краєзнавець.

Далі буде.

Додати коментар