Стрічка новин
Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате: 19 вересня в Полтаві був проведений 3-й Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате, у якому взяли участь більше ніж Головний «еколог» громади: Коли сформували громаду, виникло питання розподілу обов’язків. Кого ж призначити головним екологом? Запропонували рибаку і мисливцю Івану Боброву: «Ти, Іване, Шахрайки «перевірили» 82-річного дідуся на коронавірус: Зловмисниці зайшли у будинок 82-річного дідуся, мотивуючи свій візит необхідністю нібито виміряти йому температуру. Спочатку розповідали про поширення …І знову під ялинку: Ви любите подарунки? «Ще б пак!» – вигукнете. Особливо у Новорічні та Різдвяні дні, під ялиночку. Звісно, цьому найбільше радіють Зміст її життя: На порозі кабінетів ультразвукової діагностики (і районної лікарні, і приватного) пацієнтів зустрічає привітна, з веселковою посмішкою, миловидна, тендітна лікарка. Нардеп відвідав Лебединщину: 22 червня Лебединщину з робочим візитом відвідав депутат Верховної Ради України Микола Задорожній. Спочатку він провів особистий прийом громадян. Інформація про стан оперативної обстановки на території Лебединської міської ради з 12 по 17 квітня 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м. Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшли 122 заяви та повідомлення Українська Конституція або яблуко розбрату і шлях до єдності: В українській мові слово «держава» двозначне. У пункті 1-у 10-ї статті Основного Закону «Державною мовою в Україні є українська мова» Одкровення українського далекобійника: Ми неодноразово друкували розповіді наших земляків про життя в різних країнах Європи. З введенням безвізового режиму та спрощення Обережно шахраї!: Лебединський відділ Роменської місцевої прокуратури вже неодноразово повідомляв про боротьбу поліції та прокуратури із шахраями, які вчиняють злочини

…Як і домовлялися раніше, сусід Григорій підвіз Марію Іванівну до залізничного вокзалу обласного центру. Через декілька хвилин підійшов потяг.

Літня пасажирка подала роздрукованого квитка провідниці,та звірилась у терміналі, що їй потрібно,посміхнулась і запросила до вагону. Григорій заніс  валізи до купе.

– Щасливої дороги! Та дивіться ж,танцюйте на весіллі онука так, щоб ноги були цілі і серце не зупинилось.

Не встиг Григорій вийти з вагону, як потяг рушив.У купе Марія Іванівна залишилась одна.

«Чи сама до Львова їхатиму? – подумала мандрівниця – і зняла маску з обличчя. – Незвично її носити. Хай їй абищо. Але лікарі кажуть, що ця маска зменшує ризик заразитись. Де той ковід узявся на наші голови,тепер такі клопоти».

Сіла до столика. Стала роздивлятись, як за вікном пробігають великі і малі споруди. Невдовзі місто закінчилось, і розгорнулись пшеничні та кукурудзяні поля. Поїхала…

х Х х

…Наступного ранку у Львові маму зустрічали донька із чоловіком. Обіймались і цілувались, незважаючи на перестороги від всюдисущого вірусу, радісно і з піднесенням.

Не встигли опустити руки від обіймів, як Марія Іванівна запитала:

– Як ваше здоров’я, як там Андрійко, як його обраниця? Хто свати? Де буде весілля? З її вуст сипались запитання, як насіння  з великої торбини.

Дорогою до господи дітей мама отримала від доньки та зятя відповіді на всі запитання, що її цікавили в даний час.

Поїздка по чепурному ранковому стародавньому місту в черговий раз викликала у Марії Іванівни купу позитивних емоцій. А ще більше піднесення у старенької було, коли роздавала гостинці та цікавилась тим, яким буде  завтрашній весільний день.

На ранок всі поїхали до господи онука, яку він нещодавно збудував. Через декілька кілометрів за містом у невеликому поселенні зять зупинив автомобіль. Відкриваючи двері для Марії Іванівни, вказав на будинок, що потопав у зелені. Поглянувши на будівлю, вона була вражена архітектурним задумом онука. Та це не головне. Головне на сьогодні було весілля…

 х Х х

Одруження тридцятип’ятирічного онука та решта днів, що провела мама Марія у родинному колі, пройшли, як у найсолодшому сні. Не зчулась, як настав час їхати на свою Слобожанщину. До потяга її проводжала процесія родичів. Онук купив у одному купе вагону першого класу обидва місця, щоб убезпечити бабцю від носія вірусу.

Потяг тихо рушив від старовинної брами Львівської залізниці – одного із найкрасивіших вокзалів Європи, і поїхала пані Марія в аурі щасливих роздумів до рідного дому.

Заздалегідь було домовлено, що Марія Іванівна виїде зі Львова так, щоб у Києві зустрітися з сусідами, які приїдуть до університету для здачі оригіналів документів до вищого навчального закладу, куди вступив на навчання Павло.

…До столиці України потяг прибував рівно о дванадцятій дня. Залізничний вокзал

                приймав поїзди без особливого напруження. Давався в знаки карантин. Дві валізи з гостинцями призначалися для сусідів, бо це ж вони сприяли тому, щоб пані Марія мала змогу спокійно бути в гостях, не хвилюватись за свою садибу, яку залишила  під їхню опіку.

Потяг зупинився, вийшла на перон і відразу ж побачила  Григорія та його сина, які стояли неподалік.

Хоча сусіди й були у медичних масках, не втерпіли, обнялись. Марія Іванівна щиро привітала сусідського Павла зі вступом до найпрестижнішого навчального закладу в Україні і висловила впевненість, що саме тут він розпочне свій шлях з прославлення свого роду значними успіхами в житті.

Пройшли величавий вестибюль вокзалу і потихеньку попетляли між людським потоком до стоянки автомобіля, перекидаючись  короткими репліками між собою. Коли всілися в машину, Григорій запитав, чи все добре у старенької, влився в щільний потік транспорту та й покермував київськими пагорбами. Невдовзі перетнули Дніпро,виїхали на лівий його берег і покотили додому. Павло розповідав Марії Іванівні про особливості вступу до університету в цьому році, про гуртожиток, у якому мешкатиме п’ять років, та перші враження від столиці України. Зупинились у старому Пирятині, з’їли по бутерброду, випили хто чай, хто каву, й поїхали  далі.

До рідного села під’їжджали пізнього вечера. Вулиця  зустріла  тишею і спокоєм. Подекуди у вікнах світилося. Село вже спало.  Розставались теж тихо. Кожен пішов до своєї хвіртки. Марію Іванівну власний двір зустрів осінніми пахощами та легким писком і постукуванням лапами й хвостом вірного собаки .

– Каштан, як ти тут? Як тебе годували? – запитала господарка подвір’я, знаючи, що відповіді не буде. На це рудий відповів легким особливим звуком і лащився біля ніг господині.

«Я вдома»,– тихенько промовила сама собі Марія Іванівна і стала відкривати будинок. Втомилась. Хоча вже пізно, але ж потрібно зателефонувати доньці та повідомити,що добралась благополучно.

х Х х

На другий день увечері Марія Іванівна запросила  сусідів: сім’ю Григорія та Галини, а також давню подружку, теж вчительку-пенсіонерку Людмилу, яка чатувала обійстя господарки, поки та гостювала у доньки та її родини.

Сіли за стіл, накритий смачними стравами.

– Маріє Іванівно, – мовив Григорій, – повечеряти ми завжди встигнемо. Не тягніть, розповідайте про весілля онука. Як там у них проходило це діло? Бо нам з Галею таке потрібно знати наперід. Павло наш вже парубок.

Марія Іванівна поклала виделку, відсунула трохи стільця від столу, примруживши очі, наче щось згадує, розпочала:

– Весілля онук організував без допомоги батьків, сказав, що він достатньо забезпечена людина, і, мовляв, ваша, батьки,  роль на святі – це виконувати лише свої обов’язки, притаманні цій події.  Дійство було організоване в межах його нової садиби. Серед широкої і зеленої левади, яка оточує невелику водойму, на металевих підпорках встановлено чималого розміру майданчик, що обрамлений стінками. Все це виконано із товстого прозорого матеріалу. Через ту прозорість  видно, як риба плаває у водоймі. До того майданчика над водою теж прозора кладка. По ній гості, а їх було передбачено всього сорок осіб, пройшли за молодими до подіуму. Перед п’ятьма оркестрантами, за невеликим столиком, стояла обрядова особа у дуже красивому одязі. Після величавих оркестрових фанфар офіційна пані провела скромну церемонію з реєстрації шлюбу. Тепер можна цю державну послугу проводити поза офіційною установою, от Андрій з Улянкою цим і скористались.

Тут же, на майданчику над водою, дуже вишукано й урочисто було накрито багатий стравами весільний стіл. Гостей обслуговували троє офіціантів. Застілля проходило під орудою спеціального ведучого дуже файно, весело, і запам’яталось мені красивими тостами-побажаннями, веселощами і загальним піднесенням.

– А де ж ви танцювали ? У воді? – не втрималась Людмила Марківна з гумором запитавши подругу.

– Та ні, – продовжила сусідка. – Танці й розваги були в окремій зоні. Поруч. За два метри від водойми. На леваді. Там є у Андрійка ще один круглий майданчик, вимощений рівними рядами червоною кам’яною плиткою, що оторочується  красивими дубовими лавками.  Між ними стояли невеликі столики, на яких були канапки і різноманітні напої. Там були танці і все інше.

– Веселились до ранку, – продовжувала Марія Іванівна. – А все це завершилось під іскристе вогнище великої ватри,яку запалювати доручили мені,як найповажнішій гості за віком на  весіллі. Це був символ того,щоб у молодих  протягом спільного  життя було тепло  у серцях і взаємовідносинах.

– Судячи із Вашої розповіді про обійстя онука та весілля,мабуть, тепер добре заробляють програмісти? – звернувся до оповідачки сусід Григорій.

– Які у Андрійка заробітки, я не знаю. Але, судячи з того, що я бачила за сім днів, працює він багато та й йому ж уже за тридцять, – відповіла Марія Іванівна.

Того вечора ще довго тривала розмова про весілля, сватів, молодих та їхніх товаришів. Пані Марія не проминула повідати і про те, як на другий день після весілля, всі родичі чаювали з її агрусовим варенням. Розповіла сусідам, як вона гостювала тиждень у рідні, де побувала у столиці Галичини, як онук перед від’їздом, звозив  її до лабораторії на спеціальне коронавірусне тестування, мовляв, щоб пересвідчитись, що у  мене немає того клятого вірусу, і я додому від’їжджаю здоровою.

Далі Марія Іванівна напоїла гостей чаєм з різноманітними смаколиками,яких їй дала на гостинець Андрійкова дружина Улянка,бо вона ж у нього власниця невеликої шоколадної майстерні.

– Я була в тій майстерні, поблизу Личаківської вулиці. Скажу вам, дорогі сусіди, там такі аромати, що, не куштувавши виробів,  можна насититись. Пригощайтесь. Скуштуйте. Відчуйте, яке розмаїття кондитерської творчості. Я сама бачила, як цю смакоту виготовляли спеціально для мене…

…Сусідів пані Марія того вечора проводжала пізно. Була щаслива, бо, розповідаючи їм про поїздку до рідні, сама наче знову повернулася до дітей та онуків. Згадала, як вони наполягали на тому, щоб переїхала до них на постійне проживання, як вона категорично відмовилась це робити та заявила родичам:

– Як же я покину  могилу свого Василя? Хто ж провідуватиме і прибиратиме біля неї, хто принесе йому волошки з ромашками, яким він радів, коли я його вітала  на день народження?

Марія Іванівна випромінювала щастя, бо була переконана: хто шукає причини бути нещасливим, він, безсумнівно, їх знайде. Вона була щаслива, бо вміла черпати натхнення на життя кожного дня із добрих думок про вчительську працю, яку свого часу виконувала залюбки, своє життя з чоловіком, з яким прожили майже півстоліття. Нині вона жила за двох, бо Василь був для неї всім: другом, чоловіком, господарем, помічником і розважальником. Сама ж Марія Іванівна ще не хотіла думати про «небесні бузкові сутінки». Вона шукала в усьому оптимістичний фінал, керувалась здебільшого позитивними емоціями.

…Було вже далеко за північ. Місяць заглядав з-за хмар до вікна  спальні, освітлюючи кімнату, і не давав заснути. Сон не приходив. Взяла книгу і стала читати.

Коли засіріло на вулиці, Марія Іванівна одяглась і  вийшла надвір.

– Якщо не спиться, піду на рибалку, – пробубоніла собі під ніс, закриваючи дім.

За мить перед нею з піднятим хвостом продефілював кіт Одісей з мишею у зубах.

– О, з’явився трудяга. Я тебе на рибалку хотіла запросити, а ти вже здобич маєш. Молодець. Реально трудишся. Бо тепер окремі працюють в режимі онлайн, з допомогою телефону вершать справи. Нам же з тобою  той онлайн не підходить,– завершила мовний ряд пані Марія для кота і пішла за вудками та підсакою, що стояли біля ганку, завжди готові для рибалки. Біля гноївки, відкопала у баночку декілька червоних черв’ячків. Відкрила  хвіртку, від якої простягалася доріжка, і попрямувала городом до берега ставу. Попереду  біг Одісей.

…Сонце піднялось вище сосен над Вовчим Яром, очерет виспівував свою нехитру шурхотливу мелодію. Три вудки почергово  чатували очі  рибалки. Коли спіймався дев’ятий коропець, Марія Іванівна посміхнулася, вимовила французьке неблагозвучне на українській мові «пердюмонокль», що означає «нечуване здивування», глянула на годинник у телефоні і подумала,що на сьогодні досить. І так повезло: замість сну – свіжа риба. Піду… Поділюсь уловом з сусідкою Галею, нехай хлопцям засмажить на сніданок.

Піднялась городньою стежкою до садиби, покликала через обніжок сусідку, яка метушилася своїм двором, віддала сім коропів, залишивши собі двох. Зайшла до хліва, взала сапачку і пішла, щоб прополоти чорнобривці та айстри.

«Потім вже посмажу й собі ранковий  улов», – вирішила  колишня вчителька.

День набирав звичного ритму… 

Володимир Ткаченко,м.Суми.

 

Додати коментар