Стрічка новин
Кольори дитинства: Не секрет, що діти бачать навколишній світ у яскравих кольорах. То­му учні початкових кла­сів Лебединської ЗОШ І-ІІ ступенів №4 були Віч-на-віч із нашим  земляком, Почесним громадянином Лебедина Владиславом Бухарєвим – про головне: Генерал-полковник спецслужб України. Народний депутат України VIII скликання. Почесний громадянин міста Лебедина, де народився. Один із засновників Всеукраїнського фестивалю Kvartal Безпечний великдень: Наближається одне з найбільших релі­гій­них свят – Світле Христове Воскре­сіння (Великдень). За традицією в цей день проходять урочисті релігійні заходи, Провели рейд: Працівники Лебединського районного сектора Уп­рав­ління ДСНС України в Сумській області, спільно з пра­цівниками Лебединського держлісгоспу, Безпартійний дід: Було це в період становлення автобусного руху між районами та селами. До цього в села добиралися хто як міг: підводами, Лебедин: вогнеборці ліквідували загоряння господарчої споруди: 15 березня о 17:25, до Служби порятунку 101, надійшло повідомлення про загоряння господарчої споруди по вул. Кобижча в м. Лебедин. Лебединське відділення поліції очолив новий керівник : Сьогодні на відеоселекторній нараді Руслан Пиняга представив тимчасово виконуючого обов‘язки начальника Лебединського відділення поліції - Богачова Світлини: Розглядаю старі світлини... Скільки їх назбиралося за багато років! Деякі пожовкли від часу і неякісних реактивів. Деякі, наче  витвір мистецтва Таємниці запасників нашої історії: Якось нещодавно розговорилися ми (зрозуміло, що в телефонному режимі у зв’язку з карантинними заходами) про Героїв Радянського Союзу – уродженців Лебедин у боротьбі з поширенням коронавірусної інфекції : Лебедин у боротьбі з поширенням коронавірусної інфекції 12.03 – 04.04.2020 року

«Сину, сину – ангел мій. Я тобі щасливу зичу долю. Добре серце матимеш в житті, ну а я пишатимусь тобою». Ці рядки з проникливої пісні, яку виконує не менш

проникливо співачка Надія Шестак, розхвильовують відразу, коли її слухаю. І відразу ж – сльози на очі. А в пам’яті пролітають роки життя і становлення мого сина. До його виховання, навчання, утвердження в соціумі ми з чоловіком доклали немало зусиль. І не шкодуємо, що в цей час були недоспані ночі, хвилювання, якісь незначні прикрощі, великі турботи, напружена праця. Ми робили все, аби вивести свою дитину в люди. На сьогодні маємо результат. Наш син здобув вищу освіту, знайшов себе у житті, звісно ж, скеровували його на шлях істини ми, батьки. І пишаємося «своїм «хлопчиком», якому вже під сорок. Тепер він турбується про нас.

Так і має бути у стосунках між батьками й дітьми. Однак… Тільки з кола моїх знайо­мих – безліч вражаючих прикладів варварського ставлення і синів, і дочок до своїх батька-матері.

…Зінаїда Степанівна разом з чо­ло­ві­ком Максимом Вікторо­вичем однаково ростили і виховували двох синів. Однаково ставилися до них, дали їм вищу освіту.  І раділи, коли обидва привели в дім невісток. Здавалося, чого ще чекати? Звісно, онуків. Та потім щось сталося зі старшим. Став неврівноваженим, грубим, до чарки потягнувся. Дружина покинула, з престижної роботи його виставили. Батьки благали свого дорослого сина з двома вищими освітами «взяти себе в руки», повернутися до здорового глузду. Але… Ще дужче почав зловживати спиртним, «Бігав» із одного місця роботи на інше (мама допомагала влаштовуватись), а згодом дійшло до того, що ніде його не брали. Вдома вчиняв п’яні оргії, почав брати за петельки спершу батька, а потім і маму. Життя в родині стало нестерпним. Єдиною втіхою для подружжя був приїзд із столиці молодшого сина з родиною. А з часом ступила на поріг біда: відійшов у засвіти батько. Тож залишилася Зінаїда Степанівна наодинці із своїми болями й тривогами. Думала, що після смерті батька син покається: працюватиме, допомагатиме по господарству, буде їй підтримкою, надією. Але той продовжує ображати її лайливими словами, пиячити, а іноді й кулака підіймає на неї, жінку, котра його народила, виростила, дала освіту, вивела в люди. Та клята оковита вигнала його із суспільства, зробила нікчемою у ставленні й до матері, й до оточуючих…

…Ще один приклад. Останнім часом моя знайома тіто­нь­ка Галя стала скаржитися на сина, котрий, проживаючи разом з нею (глава родини помер, донька – за кордоном), все більше віддаляється від матері, грубить їй, звинувачує у всіх гріхах, буцімто вона винна, що й досі неодружений (золотий ювілей уже переступив), не допомагає їй, навіть не має бажання порозмовляти з ненькою, розрадити чи допомогти, коли біль дошкуляє. Дійшло до того, що навіть підготовлені нею страви йому не до смаку, тож сам готує. А довгими зимовими вечорами зачиняється в своїй кімнаті і – ні пари з вуст. А мати самотньо сидить у  своїй кімнаті, обливається слізьми і згадує, згадує минуле, аналізуючи, де допустилася помилок у вихованні сина.

…Життя Таїсії Григорівни схоже на життя білочки, яку посадили в колесо-вертушку і ніколи не випускають. Крутиться-вертиться в ньому й жодної хвилинки не має спокою. Їй вже вісімдесят. Що вона хорошого бачила на своєму шляху, що приємного відчувала? Однозначно можна сказати: ні­чого. Природа нагородила Таїсію Григорівну найкращими якостями: добра, чуйна, ввічлива, інтелігентна… Про таких кажуть: «людина – золото», «людина – сонце». І вона дійсно впродовж усіх своїх років дарувала тепло свого серця, щедрість душі рідним, обігрівала їх, наче сонце. За Василя вийшла заміж без любові: так склалося. Він старався догоджати своїй матері, однак аж ніяк не дружині. Навіть зарплату віддавав неньці. Тася тягнула на собі всю сім’ю, в якій народилося двоє синів. Старший Сергій покинув дім рано, подався в Росію, де облаштувався назавжди. А коли вони з дружиною Оленою виростили сина, влаштували його в житті, то майнули на Кіпр. Як же мама, на руках якої були хворий батько і бабуся, йому байдуже. І очей в рідне місто не показував.

Молодший син Григорівни, Костя, двічі од­ру­жувався. І все, на його погляд, невдало. Сина Дмитра від першої дружини не визнав, тож кинув їх. Друга дружина – теж «не така». Тепер вона з донькою кинула Костю. А материнське серце Таїсії Григорівни вболівало за онуків, а з часом і за правнуків – хлопчиків онука Діми та його дружини Жені. Бо, за «традицією», дід Костя і батько Дмитро пиячили, захоплювалися жінками, тож і до онучат, і до дітей їм байдуже. Як і до матері та бабусі Таїсії Григорівни. А в неї ж боліла душа за правнучат. Тож звернулася до соціальних служб. Згодом малих усиновило подружжя зі столиці, позаяк батьків Діму і Женю позбавили батьківських прав. Потім Діма ще раз одружився, народився хлопчик. Та знову пияцтво, нерадиве ставлення до виховання дитини. І тут прабабуся Тая підставляє своє тендітне плече… А хто ж підставить їй? Сини? Онуки? Правнуки? Ні, жодної підтримки ні від кого. На сьогодні старенька бабуся шукає прихистку, розради у чужих людей.

І таких історій доволі. Виходить, що в дея­ких синів (та й дочок) зміліла ду­ша, зітліли синівські (дочірні)  почут­тя любові, поваги до найрідніших лю­дей – батьків і матерів, геть зникла від­по­відальність за їхню забезпечену ста­рість.

Задумаймося над цією проблемою, адже в житті ще існує правило бумеранга...

Віра ДМИТРЕНКО,

ветеран педагогічної справи.

Додати коментар