Нещодавня трагедія з літаком АН-26 під Чугує­вом болем відізва­лася в серці, смуток огорнув душу. В ній загинули 19 юних курсантів Хар­ків­ського університету

Повітряних сил імені Кожедуба і 7 його офі­це­рів, інструк­торів-вик­ла­дачів. Молоді життя полинули у Вічність. Спогади, пов’язані з цим, по­вер­нули у далекий 1971-й рік. Що ж тоді ста­лося?

Він був схожий на маму

З пам’яті відразу вихлюпнулася подія з далекого квітневого дня 1971-го, коли ми, десятикласники міської середньої школи №6, разом з численними лебединцями проводжали в останню путь нашого недавнього випускника. Тоді теж було боляче і сумно на душі, адже раптово обірвалося молоде життя. Ось щойно він разом з нами ходив коридорами школи, мріяв про майбутню професію льотчика, тому й навчався на відмінно, разом з однокласниками займався спортом, був активістом усіх добрих справ…

Мрія здійснилася: став курсантом льотного військового училища. І раптом під час чергового тренувального польоту сталося непоправне: відлетів у Вічність назавжди…

До чого все це згадую і проводжу таку паралель? Щоб лебединці пам’ятали  про своїх земляків, які передчасно відійшли у Засвіти. А поведу мову про одного з них – Юрія Молодику.  Він, впевнена, прославив би наше місто, адже його, єдиного із випускників тодішнього Чернігівського вищого військового авіаційного училища 1971 року, планували зарахувати до загону космонавтів. Але, на жаль…

Повертаючись у минуле, ми вирішили звернутися до рідної сестри Юрія – Ольги Сукач (Молодики), яка нині мешкає в нашому місті, в батьківській хаті, аби вона поділилася спогадами про брата. Хоча й нелегко було Ользі Валентинівні згадувати те гірке минуле, та все ж ось що вона розповіла.

Юра – мій старший брат. Народили­ся ми у звичайній лебединській сім’ї. Батьки наші були простими людьми. Мама, Ганна Трохимівна, все життя протрудилася са­ні­тар­кою спочатку в дитячому будинку, що в той час розташовувався на вулиці Партизанській, по­тім – у пологово­му відділенні цент­ра­ль­ної ра­йонної лі­карні. Батько, Ва­лентин Яко­­вич, працював у м’яс­ному магазині Лебединторгу. В свій час Друга світова війна перекреслила їхні юнацькі мрії одержати вищу ос­ві­ту і професію. Тож вони докла­дали всіх зусиль, щоб ми, їхні діти, стали ос­віч­е­ни­ми людьми. Та й виховували нас гідними громадяна­ми з найкращими якостями.  Я згодом здобула освіту фельдшера, а Юра навчався в Чернігівському вищому військовому льотному училищі. Це була його мрія з дитинства.

Він був дуже схожий не лише зовні, а й у своєму характері, своїх діях на нашу дорогу маму. Наполегливість в освоєнні знань – то теж від неї. Після війни мама з трикласною освітою самотужки вивчала історію, географію, перечитала впродовж своїх років майже всю класику української та російської літератури. Юра ж був схильний більше до математики, фізики, креслення. А ще він серйозно займався спортом, зокрема лижами, легкою атлетикою, готуючи се­бе до вступу у військове училище. Він був пунк­туальним, від­­повідальним, лю­­­бив чистоту, по­­ря­док у всьому. З ве­ликою повагою ставився до ма­ми й батька, турбувався і про них, і про ме­не, молодшу сест­ричку. Ви­різ­няли йо­го се­ред інших од­­­но­клас­ників, ро­вес­ників муд­­рість,роз­суд­ли­вість,врів­но­ва­женість.Мої под­ружки завж­ди зазд­рили ме­ні: «Який у те­бе брат!». І, певно, кожна мрія­ла мати поряд себе такого друга життя, такого чоловіка. А він об­рав за наречену десятикласницю Тамару Шкурко. Молоді люди будували своє майбутнє. Їхні стосунки були красивими і чистими. Дівчина теж була ерудованою, гарною на вигляд, з таким же розсудливим і врівноваженим характером. Прекрасно володіла грою на піаніно. До речі, своє життя присвятила музиці. Наші сім’ї зналися. Коли Юра загинув, Тамара з рідними гірко переживала це наше спільне горе. Вона з нами згодом їздила на місце катастрофи – в село під Уманню, часто відвідувала могилу Юри, приїжджаючи із Сум, де проживала і працювала викладачем у музичному училищі. На жаль, на сьогодні її земний шлях теж уже за­кін­чився....

Ще хочеться повернути­ся в дитинство і юність. Наш будинок знаходився на око­лиці міста поряд з лісом (в ньому я зараз і проживаю з чоловіком, повернулися піс­ля його військової служби на пів­ночі колишнього Союзу). Отож, ми з братом виросли серед чарівної природи. Нас вабили річка Вільшанка, що протікає поруч, а ще різні ягоди (малина, суниці, яких тепер, на жаль, мало), гриби, квіти. Юра організовував «лісову» компанію із друзів, і ми вирушали за лісовим добром.

Нашій радості не бу­ло меж, коли брат вступив до льотного училища. Ми з батьками не могли намилуватися ним, коли він прибув додому вперше у військовій формі. Високий, стрункий, під­­­тягнутий, то ж здавалося, що він – «Бог авіації».

Я часто згадую свого брата, відвідую цвинтар, де він покоїться. Ми й переїхали до Ле­бедина, бо так за­по­відала моя мама. «На кого ж я залишу мо­гилку сина? Хто дог­­­­ля­датиме?» – все бід­­­ка­лася. То ми з чо­ловіком і прийняли рі­­­­шення вертатися в рід­­ні краї, на мою малу бать­ківщину.

Перед тим, як трапилася трагедія,  Юра приїжджав додо­му. Він наче щось від­чував. Обійшов усіх своїх друзів, а, від’їжд­жаю­чи, їм зазначив: «Якби ви знали, як мені не хочеться повертатися в Чернігів». А потому, коли вже Юри не стало, ми проаналізували, що нам віщувало біду. Недарма ж у народі кажуть: передвісники тієї чи іншої ситуації існують. Коли ми з Юрою були дошкільнятами, в домі трапилося таке. На стіні у нас висіла ікона: на міцному гвіздку, на міцній суровій нитці. І раптом о 12-ій годині ночі вона впала і розбилася на друзки. «Щось недобре спіткатиме нас. Біда прийде в дім», – забідкалися батьки. Але життя йшло далі звичайним ритмом, все ладилося. Ми й забули про той випадок. Та він зринув у пам’яті, коли принесли о 12-ій ночі телеграму про загибель Юри. Іще один приклад віщування біди. Юра подарував Тамарі красиву кімнатну квітку «Наречена». Вона вражала своєю білизною, чарівністю. Напередодні загибелі брата та квітка раптово зів’яла, хоча дівчина дбайливо її доглядала.

Того ранкового дня п’ятниці, 23 квітня 1971 року, Юра, який уже неодноразово підіймався в небо, вже мав чималу кількість налітаних годин, певні навички, бо ж навчався відмінно, летів з інструктором старшим лейтенантом авіації Колею Голяном. І знову неприємна ситуація. Коли поснідали в їдальні, якось необережно зачепили стакан. Він розбився. Офіціантка суворо зажадала сплатити за нього 2 копійки (!?). Коля, знервувавши, кинув на стіл 10 копійок, наче розрахувавшись назавжди. Чи мав Юра летіти? Зовсім ні. Бо ж у небо повинен був підійматися його однокурсник Міша, однак він захворів. «Юрко, полетіли! – зазначив Коля. – Зайві навички не зайві».

І вони піднялися в небо. Під Уманню, біля села Дмитрушки, в сопло літака МІГ-17 (на такому ж загинув і Юрій Гагарін – перший космонавт)  потрапили птахи. Як потому нам пояснило командування ескадрильї, хлопці ніяк не змогли б у такій ситуації вивести літак із штопора. Він упав і занурився в землю. На допомогу військовим, котрі приїхали на місце трагедії, прибули й місцеві жителі. Всі ретельно обстежували довколишню місцевість. Жевріла надія, що льотчиків десь відкинуло в бік, або вони катапультувалися. Але, на жаль…

В Умані збиралися поховати і Колю (він був зятем високого місцевого чиновника, це місто – батьківщина його юної дружини, а ще він мав маленьку донечку), і Юру, бо не сподівалися, що лебединські рідні приїдуть його забирати. Але ми поїхали. Домовини обох льотчиків везли через усе місто, в похоронах, здавалося, брали участь усі його жителі. Коли віддали землі Колю, ми забрали домовину з Юрою і повезли на Лебедин. З нами поїхала й група курсантів, зокрема друг Юри – Ваня Шидловський. До речі, через кілька років ми дізналися й про трагічну долю Вані. Старший лейтенант Шидловський теж загинув, впавши зі своїм літаком у Каспійське море.

Важко, ой як важко переносили ми втрату нашого дорогого Юри. Особливо мама. Брата ховали у цинковій труні, її не дозволили нам відкривати. Мама була у глибокому забутті. Але коли опускали труну, на весь цвинтар із її грудей вирвалося: «Віддайте хоч кашкета. Це єдине, що лишилося від сина…».

На надгробній плиті ми звеліли тим, хто виготовляв пам’ятник Юрі, написати такі про­никливі рядки із вір­­ша Фелікса Чуєва, при­свя­чені пам’яті Юрія Гага­ріна, а тепер і нашому Юрію:

«Всё естественно, по мнению летящих.

Авиация нещадна, как война.

Только солнечно-красивых, настоящих

забирает, ненасытная, она».

Через певний час до нас приїжджав і Міша, курсант, який мав летіти того фатального дня. Дуже плакав на могилі Юри, але разом із тим втішав й маму, й батька, й мене.

…Пролетіли десятки років, майже півсто­ліття. Вже немає в живих і моїх батьків. А ось про Юру залишилася пам’ять. Свого сина, за проханням мами, я теж назвала Юрою. Він дуже схожий на свого дядька: і вродою, і характером. Теж військовий, уже полковник. Таке ж звання має й моя невістка Юлія. Старша онучка, Сашенька, закінчила військовий коледж, вступила до військового університету. Отже, справа Юрія Молодики продовжується. А пам’ять про нього вічна. Ми зберігатимемо її із покоління в покоління.

Дорогі лебединці! Якщо ви будете на Троїць­кому цвинтарі, зайдіть від центрального входу наліво, зупиніться неподалік від перехрестя шосейної і грунтової доріг. Там покоїться мій брат Юрій Валентинович Молодика, вічний курсант військового льотного училища, а ваш земляк. Вклоніться його пам’яті. Він, я впевнена, прославив би наше місто. Можливо, був би космонавтом або великим військовим начальником у авіації. Однак… Не судилося. А цьогоріч, 2 листопада, ми би відзначили його 70-річчя від дня народження. Однак теж не судилося.

Випускний четвертий курс. Юрій незадовго до трагедії (1971-ий рік).

Юрій – випускник школи №6.

Брат і сестра Молодики.

Курсант-першокурсник, 1968 рік. Зустріч з друзями по лижному спорту.

Внизу: Іван Степанович Радченко – тренер із лижного спорту та Юрій Молодика – вже четвертокурсник льотного училища, березень 1971 року.

Перед тренувальним польотом.

Уклін пам’яті. У скорботі батько, мама, сестра, тьотя.

Матеріал готувала Надія СОЛОДОВНИК.