Її з нетерпінням чекають одинокі старенькі бабусі й дідусі. Вона для них, наче сонечко ясне, промінчик радості у самотності. Прийде, аби розрадити, принесе продукти, наварить борщику, прополе грядочку, розкаже цікаву історію… Словом, і допоможе своїм підопічним, і розвіє холод самотності в їхніх душах.

Розповідь про соціальну робіт­ни­цю територіального цент­ру соціального обслуговування управління праці та со­ціального захисту населення Лебединського міськвиконкому Валентину Сову читайте далі.

…З дитинства Валя, яка народилася у красивому і чарівному селі Хоминці на Роменщині, мріяла про майбутню професію виховательки в дитячому садочку. Дивно, скажете: мала, а мріяла. Та зразком для неї були її власні вихователі та батьки. Вдома в них утворився такий собі «міні-дитсадок». Мама Галина Іванівна і батько Василь Іванович за всіма правилами народної педагогіки виховували своїх трьох донечок Катю, Таню і Валюшу. Справ у звичайного сільського подружжя було доволі. Та й робота обліковця тваринницької ферми й механізатора-комбайнера вимагали і часу, і зусиль, однак подружжя Донців вкладали у своїх дівчаток любов і ласку, прагнули, аби ті зростали завзятими  до всякого діла, охочими до науки, доброзичливими до оточуючих, співчутливими до людської біди.

Дівчатка з цієї родини були зразком для багатьох однолітків. Валі ж подобалося «вчителювати» над ними. Бо діти допитливі, безпосередні, цікаві, гомінкі. Ось тоді в дитячій уяві дівчинки й закладалися мрії на майбутнє.

А з часом, коли вже була школяркою, мрія підсилювалася. На відмінно закінчивши місцеву восьмирічку, п’ятнадцятирічна Валя вирушила в далеку дорогу, аби мрія збулася. Знайомі розповіли, що є в місті Лебедині педагогічне училище, викладачі якого допоможуть у цьому. Та от біда: місто дівчинці не дуже сподобалося, коли вперше приїхала до нього, бо було в котлованах: в 70-80-х воно якраз розбудовувалося. Привабив дівчинку тільки великий розарій з різнокольоровими трояндами на підприємстві навпроти педучилища. Та що б там не було в душі Валі, однак вона успішно склала екзамени і стала студенткою педагогічного.

Не зчулася, як і пролетіли роки навчання, бо викладачі цікаво й захоплююче вели студентів до їхньої мрії. Здійснилася вона й у Валі. А за цей час і місто сподобалося, бо в ньому з’явилися нові багатоповерхівки, вкрилися асфальтом вулиці, які прикрасилися клумбами з квітами, вишуканими зеленими насадженнями. А ще Валя знайшла тут своє кохання  – Сергія й таким чином стала пов­но­правною жителькою Лебедина. Тут народилися у подружжя донька Аліна й син Олег.

Все добре складалося в родині. Тільки Валина мрія втілилася лише в дипломі. У дитячому садочку «Барвінок», що відносився до відомства тодішнього приміського госпо­дарства, пропрацювала зовсім небагато часу, поєднуючи посади підмінного вихователя і няні. А на початку 90-х садочок закрили, тож довелося Валентині Василівні шукати роботу. На жаль, всі місця вихователів у дитячих садочках міста були зайняті. І випадковість повернула долю молодої жінки на іншу стежину.

В 1995 році при відділі соціального забезпечення відкрився територіаль­ний центр: держава таким чином дбала про догляд самотніх людей. Працівники центру мали їх обслуговувати, турбуючись про затишну старість. Тодішній керівник центру Микола Васильович Ліщук (вічна йому пам’ять) люб’язно прийняв Вален­тину Василівну у свій колектив, і стала вона «вихователем» самотніх і обездолених людей.

Працюючі в центрі повинні мати в своїх душах нотки стурбованості, співчуття, доброти, аби допомагати тим, хто в силу тих чи інших обставин опинився в складних життєвих ситуаціях. Валентина Василівна – справді душевна людина. За двадцять сім років свого життя, які вона віддала роботі в терцентрі, допомогла багатьом престарілим лебединцям – дідусям і бабусям, підтримуючи їхнє життя у складних обставинах. Її підопічні проживали в різних куточках нашого міста, тож жінка поспішала до них чи то пішки, чи громадським транспортом. Траплялося, що й не за графіком обслуговування, бо боліла душа, що в бабусі взимку не вистачить дров на два дні, що їх занесла, коли відвідувала. “Лягла спати, в мене в кімнатах тепло, а як же моя Поліна Іванівна? Раптом замерзне. Не спалося. А ранком побігла до неї, щоб довідатися, яка вона, і знову піднести дровець, – розповідає Валентина Василівна.  – Приходжу, а бабуся рада, тільки здивована, чому я цього дня прибула, а не наступного”.

Сьогодні у домаш­ньому архіві Валентини Василівни зберігається чимало фото, на яких вона зі своїми підопічними. В кожного з них своя історія, а жінка може в деталях їх розповісти. З болем згадує тих, кого вже провела в останню дорогу. Через той біль хотіла, було, залишити роботу, однак не змогла. Вона ж потрібна людям.

І сьогодні Валентина Василівна щодень вирушає в дорогу. Справ у неї через вінця. Комусь занесе продукти чи ліки, іншим – прибере в оселях, ще комусь прополе грядочки на городі чи заплатить за комуналку, зварить якусь страву. Ой, та хіба перерахувати все те, що доводиться щодень робити. А як не встигає, підключає чоловіка Сергія Васильовича, і той власною автомашиною швиденько підвезе свою Валю за відповідною адресою та ще й підможе самотній людині по господарству. 

“Життя йшло своїм шляхом, а ми йшли за життям, – ділиться думками Валентина Василівна, – воно змінювалося і ми зміню­ва­лися. Але незмінним у спілкуванні з моїми підопічними залишилося вміння віддавати їм теплоту і щедрість своєї душі”.

І вона це робить щоденно. Знає, що на неї чекають, її виглядають, щоб з її приходом у оселі задзвенів приємний голос, який розрадить, повідомить новини, розкаже щось світле для душі або й побідкається з приводу тяжкого для нашої країни сьогодення.

Життя дійсно летить уперед. Відходять, на жаль, у засвіти старенькі підопічні Валентини Василівни, тоді їй доручають «новеньких». Та вона швидко звикає й до них, вивчаючи їхні характери, уподобання, запити. І щодень поспішає до них. Бо така в неї робота – кропітка, розмаїта і турботлива. Про яку й не мріялося, але так сталося. Тепер теплоту й турботу віддає стареньким одиноким людям. У народі кажуть: «Старе, наче мале». Отож, недарма доля скерувала стежину Валентини Василівни у напрямку здійснення мрії, але вже в іншому вимірі.

Надія НЕСТЕРЕНКО, м.Лебедин.

Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук