Стрічка новин
102: що трапилось? З 24 по 30 січня 2022 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції № 3 (м. Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшла 101 заява та Літа, заплетені у працю: Навесні, коли дерева квітнуть буйним цвітом, у дружній, люблячій сім’ї віруючих людей Володимира та Раїси Ніколенків із Лебедина 30 квітня 102: що трапилось? з 3 по 9 січня 2022 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції № 3 (м. Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшло 114 заяв та Відкритий чемпіонат ОДЮСШ СОО ВФСТ Колос з боксу серед юнаків 2007-2008р.н, 2009-2010р.н.: 4 січня 2021р. у м.Суми на базі Академії боксу заслуженого тренера України Віннікова В.А. відбувся Відкритий чемпіонат ОДЮСШ СОО ВФСТ Що по собі лишають росіяни, покидаючи Сумщину: Ось що залишили після себе російські військові в Краснопільському районі: наркотики, вкрадені речі у місцевих, продукти харчування. Сумська міська рада інформує: Шановні Сумчани та мешканці області!!!‼️Зверніть увагуПісля обстрілів рашистами ЗСУ та тероборона знаходить ось такі кумулятивні частини касетних снарядів. Світлини: Розглядаю старі світлини... Скільки їх назбиралося за багато років! Деякі пожовкли від часу і неякісних реактивів. Деякі, наче  витвір мистецтва У Лебедині молодик вбив 79-річну жінку і відтягнув труп на покинуту земельну ділянку: Подія сталася учора, близько 19 години, у місті Лебедин. До поліції надійшло повідомлення від чоловіка про виявлення тіла своєї сусідки Пам’яті колеги: Втрачаючи рідних людей, друзів, як важко завжди усвідомлювати, що це – назавжди. І ці болючі звістки часом такі несподівані! Шановні жителі 162-го виборчого округу!: 21 листопада ми відзна­чаємо День Гідності та Свободи України на знак вшанування пат­ріотизму та муж­ності грома­дян, які стали на захист

 

Пам’яті відомого господарника, колишньо­го керівника Підопригорівського сільгосп­під­при­ємства і просто хорошої людини Олександра Максимовича ВЛІЗЬКА присвячується.

Все життя Іларіон Кузьмич Радченко (селяни, що постарші, звали його просто – Ларивон), пропрацював у колгоспі на різних роботах. Вихідних у нього не було, трудився навіть на великі свята. А коли йому виповнилось 60 років, керівництво колгоспу урочисто привітало ветерана та вручило пенсійний квиток, у якому було зазначено 48 крб. щомісячної пенсії.

У цей час у бригаді, де працював ветеран, була побудована ферма для вирощування телят і нетелей. Він подав заяву, щоб його перевели сторожем на ферму і в бригаду, на що керівництво дало «добро».

Воно ж як сторожі кажуть: «Робота така – поспиш і трішки грошей заробиш». Але не такої вдачі був Ларивон. Він узяв штик, що дід приніс ще з Першої світової війни, прилаштував його до держака із ліщини і з цією «грізною зброєю» приступив до сторожування.

На зорі, коли починало розвиднятися (в цей період найдужче хочеться спати), він виходив на високе просторе місце, заганяв штик у землю, спирався на нього і мислив великими категоріями: про космос, про Землю, про те, як по-варварськи ми з нею поводимося.

Його далекоглядні розмірковування перервало торохтіння автомобіля. Так працював ГАЗ-69 голови колгоспу. Здається, наче хтось накидав залізяччя в порожню залізну бочку і зіштовхнув її ногою з крутої гори. Ларивон поспішив до воріт, став фронтом до автомобіля і привітав голову колгоспу штиком, взявши його на «караул». «Бачу, Іларіоне Кузьмичу, що службу несеш добросовісно, – сказав, привітавшись, голова колгоспу. – Якби всі сторожі так ставились до колгоспного добра, було б дуже добре. А то он у третій бригаді сторож Марусяк завжди під «градусом»: розтопить грубку і спить до ранку. А коли його розбудять, завжди доказує, що не спав, тільки зайшов після обходу території. Я його і наказував, і якось хомут сонному на шию надів, ніщо не допомагало, – розвів руками голова колгоспу. – А перевиховали його підлітки років 13-14-ти. Знаючи любов сторожа до оковитої, вони втрьох, як стемніло, вирішили налякати його. За хатою стояла стара віялка із серії «Перекуєм мечі на орала!» Її колись як привезли, поставивши за хатою, та так про неї й забули. Два хлопці взялися за ручку і почали виводити її на повні оберти, а третій заглядав у вікно. Віялка так ревла і вила, що могла б налякати не тільки сторожа, а й підняти на ноги пів села. Сторож підхопився, забігав по кімнаті, потім декілька разів перехрестився, упавши на коліна, і почав заглядати в грубку. Нічого там не виявивши, взяв ліхтар і вибіг на подвір’я. Там було тихо і спокійно. А хлопці спостерігали. Тільки Марусяк зайде в приміщення і почне дрімати, як вони знову починали розкручувати віялку. І так декілька разів.

«Це вже я допився», – подумав Марусяк. Раз у голові відбуваються такі завивання, потрібно закінчувати з горілкою. Так і зробив. Тепер чесно виконує свої обов’язки».

«Іларіоне Кузьмичу», – продовжив довірливо говорити голова колгоспу, – це ж я їду в район, мабуть, на цілий день. У нас там обширна програма до збирання урожаю. Неможливо, щоб тут усе було без нагляду. Тому ти залишаєшся за мене». І вже більш суворіше додав: «Дивись, щоб тут був порядок, ввечері перевірю», – закрив дверцята автомобіля й поїхав.

О Боже! Ларивон ще ні разу в житті не відчував такої повноти влади. З чого ж починати? І він уже з погляду високопосадовця обійшов і обдивився бригаду і ферму. На фермі – порядок. Там Антоніна така завідувачка завзята, що нікому спуску не дає: все прибрано, підбілено, корми закладені.

А ось у бригаді повне безладдя: все порозкидане, ще й кропивою заросло. «Що ж робити? – замислився Ларивон. – Якщо все виконувати самому, то тут за місяць не управишся. Потрібно нажахати бригадира, щоб виділив людей». Бригадир завжди приходив рано і коригував наряд. От і зараз прийшов першим і ввічливо привітався: «Добрий ранок!» «Для кого добрий, а для кого – й ні», – відповів Ларивон. «А чому б він міг бути недобрим?» – поцікавився бригадир.

«Та тільки що проїздом у район був голова колгоспу, заглянув на ферму і залишився задоволений. А в тебе в бригаді куди не глянь, скрізь безладдя. Він так кричав і лаявся, що я його ще таким ніколи не бачив. Аби кружку води линув на нього, мабуть би, закипіла. Хотів уже тебе викликати, а потім подивився на годинника і передумав, бо дуже поспішав. Велів на словах тобі передати, що сьогодні в район приїжджають наші друзі-болгари. Тому тобі потрібно привести бригаду в ідеальний стан: побілити бригадний дім, вимити підлогу, накрити стіл на шість персон і вивісити новий державний прапор. Щоб у моє розпорядження виділив трьох колгоспників і двох практикантів з ферми. А сам поїхав у контору, виписав м’яса, борошна, овочів, щоб приготувати вечерю нашим гостям. Та не забудь закупити сухого болгарського вина не менше 10 пляшок, щоб бачили, як ми їх поважаємо».

Любив Ларивон у святкові дні пропустити гранчак-другий цього цілющого напою. Це тобі не горілка, що б’є «по шарам», а вино діє благородно. Поступово відчуваєш життєдайну силу: як ідеш, то й підбігти хочеться. А навколишній світ поступово змінюється: і сонечко світить ласкавіше, і пташки співають голосніше, і молодиці посміхаються.

І робота закипіла. Іларіон Кузьмич вправно розпорядився ввіреними йому людьми і сам старався з усієї сили. Так поспішали, що й на обід не ходили.

Десь о 17-ій годині заторохкотів «газик» голови колгоспу. Той виліз із машини і очам своїм не повірив. Бригада була в ідеальному стані: бригадний дім побілений, на будинку закріплений новий державний прапор, двір підметений, бур’яни обкошені, вози стояли в одну лінію, кінні плуги очищені, сівалки і зерноподрібнюючі машини приведені в порядок.

У цей час бригадир у вишиваній сорочці підбіг до голови колгоспу і запитав: «А де болгари?». Той зрозумів, що це винахідливість Ларивона, й відповів: «Було заплановано приїхати в нашу бригаду, а тут якраз у Михайлівці обласний семінар по виготовленню вітамінно-трав’яного борошна з люцерни першого укосу. Тому болгари вибачились, пообіцяли приїхати в наше господарство пізніше, а сьогодні рушили в Михайлівку, щоб на власні очі побачити кормовиробництво на високому рівні».

«Так у нас же стіл накритий», – розвів руками бригадир. «Не пропадать же добру, – відмітив голова. – Я, наприклад, сьогодні ще й не снідав». Випили за українсько-болгарську дружбу, добряче закусили.

Прощаючись, голова колгоспу підізвав Іларіона Кузьмича: «Ти тут добре працював за мене, поки я був у районі. Скажи, чим тобі віддячити?» «Нічого мені не потрібно, у мене все є», – відповів сторож. – Я тільки попрошу, як будете надовго їхати у район, так мене за себе не залишайте, бо дуже важко».

Олексій ДУЧЕНКО,

позаштатний автор тижневика «Будьмо разом».



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар