Стрічка новин
У Лебедині рятували жінку, яка нещодавно перенесла інсульт: 13 березня о 15:49 до Служби порятунку «101» надійшло повідомлення про необхідність надання допомоги в м. Лебедин на вул. Тараса Поліція викрила жительку Лебедина у скоєнні крадіжки: Правоохоронцям знадобилося буквально півгодини, аби не лише встановити особу злодійки, а й розшукати її за місцем проживання. Прилетів журавель...: Горіло у Лебедині: 13 січня о 09 годині 19 хвилин на пункт зв’язку 18-ї ДПРЧ Управління ДСНС України в Сумській області надійшло телефонне Олена Іщенко: «Я щаслива, що працюю у цій сфері»: Знайомтесь: старша медична сестра багатопрофільного хірургічного відділення КНП «Лебединська лікарня ім.К.О.Зільберника» Олена Іщенко. На­пе­редодні професійного свята ми поспілкувалися з нею, 102: що трапилось? З 13 по 19 липня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 124 заяви та повідомлення громадян, з них 9 на момент реєстрації містили Шановні журналісти!: Щиро вітаємо Вас з професійним святом! Бажаємо Вам невичерпної енергії, втілення у життя Ваших планів, творчих задумів та починань, Потрібні керівники нового типу: В газеті «Будьмо разом» № 36 від 3.09.2020р. прочитав інтерв’ю «Віч-на-віч із Миколою Падалкою», директором Лебединського міськрайонного  центру зайнятості. У місті на День Незалежності України відкрили меморіал “МІГ-29”: В Лебедині пройшов урочистий мітинг присвячений одразу двом світлим подіям. Однією з них є відзначення дня, Сучасна школа - демократична школа: Торік у закладі загальної середньої освіти №5 Тростянецької міської ради педагоги були окрилені новим проєктом, що отримав      наз­ву «Демократична школа».

 

Слово про автора. Тетяна Чекотило народилася в місті Тростянці. Батьки Людмила Володимирівна та Олександр Володимирович змалечку возили донечку у мальовниче село Клишки, що неподалік Шостки, до бабусі Галі та дідуся Володі. Там вона зростала, адже батьки дівчинки були занадто зайняті на своїх роботах.

Та й не тільки в цьому причина. Просто дівчинка дуже любила своїх дідуся й бабусю, в Клишках надбала чимало друзів. А ще малу чарувала природа – неозорі золотаві лани пшениці, жита з волошками в ньому, море синього-синього льону, річка Осота. А які привітні й працьовиті люди мешкали в цьому селі! Отож, все це закарбувалося в її душі і серці, тож через роки, отримавши середню освіту в Тростянецькій спеціалізованій школі №5, а потому, здобувши диплом бакалавра на факультеті іноземної філології й соціальних комунікацій Сумського держуніверситету, в її початкових журналістських надбаннях з’явиться цей спогад про дитинство, про любе її серцю село Клишки, доріжку до якого вона ніколи не забувала, при першій же можливій нагоді вирушала до нього чи то з Тростянця, чи то з Сум. Сьогодні там проживає її старша сестричка з родиною. Юлія Олександрівна продовжує тримати родинний зв’язок із землею дідів і прадідів, а ще навчає місцеву дітвору розумному, доброму, вічному. А ось Таня, теж маючи творчі задатки від батька-філолога, пішла в журналістику. Всі роки навчання вона проходила практику в тижневику «Будьмо разом». Читачі, певно, пам’ятають її інтерв’ю, кореспонденції, вірші. У планах дівчини – вступити до магістратури. Сподіваємося, що так і буде. Побажаймо їй удачі, нових творчих надбань, з окремими з яких вона теж познайомить читачів газети. А сьогодні знайомтеся з Таниною мандрівкою у дитинство.           

Спогадами повниться душа, коли знову приїжджаєш до села Клишки, що на Шосткинщині. Це – північний край Сумщини. Ніхто з моїх давніх друзів і досі не може правильно вимовити назву села, де я провела дитячі роки. Звідси родом мама та вся родина Бензиків. Це той самий краєчок дитинства, знайомство зі світом, безтурботний смак теплого коров’ячого молока, шоколадного масла і булки з медом.

Клишки починають свою історію ще у далекому XVI столітті. Згідно з останнім переписом населення, село має дві з лишком тисячі мешканців. А здається, що можеш на руках перелічити кожну хату, вулицю та стежку.

Будь-яка пора року тут особлива. Влітку не можеш відірватися від ставків, що виходять з річки Осоти, а взимку стаєш бранцем лапатого снігу і білих пагорбів.

Мої батьки часто згадують 80-90-ті роки минулого століття, коли проживали в цій місцевості. Роботи завжди вистачало, і про біду ніхто не знав. До районного центру ходили пішки у будь-яку погоду. Господарство – головний прибуток клишківців. Родючий чорнозем завжди давав чим годувати і родину, і худобу. Вдосталь було всього, то й возили на базар до Шостки.

Ця місцина рідна мені. Тут уперше відбулося пізнання лісу, де з бабусею збирали гриби. Похід за лисичками, маслюками чи боровичками завжди супроводжувався дивиною, яку й досі не можу розгадати. Бабуся зупиняла мене посеред лісу і говорила: «Тут зайчик передав гостинчика за твою слухняність», – і в плетеній корзинці, накритій рушничком, з’являлося біле морозиво у вафельному стаканчику. І я дивувалася: ну звідки береться ця смакота посеред живої природи у її арсеналі? Та ще й вигляд у того пакуночка був абсолютно новим, наче сам директор виробництва був цим зайчиком, який передавав до рук бабусі ласощі. Добре хоч на деревах ті пакуночки не росли, бо моя яскрава уява вирішила б, що у цьому селі усе сповнене дива. Особливо піщані мурашники не давали мені спокою. До метра у висоту, до метра у ширину. Нічого страшнішого за них тоді не знала. Будучи п’ятирічною дитиною, вважала їх за найбільшу перешкоду у моєму житті.

Дім бабусі Галини Дмитрівни й дідуся Володимира Трохимовича знаходився на вул. Артема, що  на «Пожарівці». До так званого центру близько п’яти кілометрів. Велосипедом по бруківці здається, що шлях до школи, дитсадка, пошти, лікарні чи магазину вдвічі більший. Зараз таких проблем ніхто не відчуває, адже там красується новенький асфальт.

Вулиці вже мають інші імена, на ліхтарях стоять сонячні батареї, ставки здаються під оренду, історія села гине. Давно прозвали деякі райони Клишок чудернацькими іменами, і «Пожарівка» тому є доказом. Та вже ніхто із сучасного покоління жителів не може пояснити, чому так. «Ошман»,

«Калінін», «Солотвине», «Московське» – ці наз­ви зараз тільки нагадують окремі хутори, вулиці та села, які уже давно вважають за частину Клишок. Будинки тут великі, дерев’яні, зазвичай, пофарбовані в блакитно-зелені кольори. З’явилися уже і модернізовані, адаптовані під сучасні вимоги суспільства. Піщані дороги такі м’які та невимушені. На пагорбах, як невеличкий скарб, й досі видніються дикі груші. Сюди колись щоранку приїжджав «молоковоз», до якого чи не з кожного двору сходилися господарі з повними бідонами молока, процідженого через виварену марлеву тканину, Усі світанки й заходи сонця супроводжувалися співом півня, голосом корів, качок, індиків, а також радіо, що висіло на стіні «середньої хати» біля лежанки.

Щотижня поштарка приносила газету «Сільські вісті», в якій я з нетерпінням чекала дитячу сторінку. Возила вона й пенсію, печиво та цукерки, тому неодмінно виглядала її з ласощами на лавці. Як тільки-но виднівся велосипед із  сумкою на багажнику, то летіла сповістити всіх. Неподалік від нашої вулиці щовівторка зупинялася машина з продуктами. Тут мені полюбився запах і смак       свіжого хліба, шоколадних цукерок і кукурудзяних пластівців. Цей набір завжди ідеально гармоніював із теплим молоком, яке, замість вітамінів, випивала у хліву біля улюбленої корови Марти.

Зараз дротове радіо відключили, хати пустішають, газет виписують менше, а корів мало хто тримає. З’явилися «дачники», яких навряд чи можна побачити поруч із будинком на лавці. Вони обгороджують свою територію величезними парканами, яких тут ніколи раніше не бачили.

Пасовище було цілою пригодою. О шостій ранку, збираючи всю череду тварин, знайомишся з кожною домівкою і хазяїнами. Несешся з торбою за рогатими, пильнуєш їх, часом дістаєш із плетеної сумки трохи води та «скатертину-самобранку» і наминаєш хліба з салом під палючим сонцем.

Природа тут чиста і цнотлива. Ближче до села місцевість помережена невеличкими стежками, оздоблена копицями сіна та чистим зеленим «полотном». Корови тут найбільше люблять приходити до води, щоб освіжитися, напитися і трохи погратися, нагадуючи дітей.

Віддаляючись від села, зустрічаєш оброблені поля, де кожного року з’являються різноманітні культури, незвичайні аграрні впровадження та сліди працьовитих рук. Особливою казкою для мене було побачити оченята  блакитного льону, що зливалися, здавалося, у велике море краси. З них сплітала собі вінок, який пахнув спокоєм, турботою, ласкою, відкриттям світу природи. У затінку я мала з нього невеличку «лежанку», де іноді могла заснути, доки не прийде покликати бабуся. Тут можна було зустріти й поодинокі кущі аґрусу, який особливо полюбився мені на пасовищі. Дякую тим турботливим людям, котрі посадили його.

А поле таке неосяжне! Дорогою додому збираєш і вивчаєш різноманітні квіти, запам’ятовуєш запах і колір, думаючи, як зберегти ці спогади у своїй голові на все життя. Чимало видів бабуся знала через користь для здоров’я, то і я намагалася перейняти весь цілющий досвід. Волошки, звіробій, конюшина, ромашка, тирлич, іван-чай, купальниця, мак та різноманітні кульбабки серед полів і луків тоді ще не вкладалися в моїй голові. Ніколи не забуду запах льнянки звичайної, яка нагадувала запах дині. Її можна було знайти тільки там, у моєму дитинстві… У містах не зустрінеш цю квітку навіть далеко від цивілізації. Повертаючись сюди вкотре, помітила, що після смерті бабусі й дідуся вона зацвіла біля нашого двору, це вважаю за своєрідний знак.

А як же весело було проводити своє дитинство на вулиці біля двору! Там завжди вистачало пригод, від яких не раз траплялося отримувати по одному місцю кропивою. Жодних телефонів чи інших ґаджетів, лише босі діти серед незвичайних ідей. Тут всюди пісок, який був нашим помічником у ігрових та пригодницьких починаннях. Незважаючи на літню спеку, траплялися й дощі. Тоді ми, мокрі, бігали по калюжах, плавали та майстрували судна, робили замки і зміцнювали паркани. І жодного разу ніхто з моїх однолітків не хворів, бо загартованість завжди переважала здоровий глузд.

Навчилась я тоді і Бога шанувати. На свята з бабусею неодмінно відвідували церкву, яка мала велику цінність у селі. Тут їх дві, проте офіційно існує лиш Православна Покровська церква. Інша ж теж православна, звуть її «дерев’яною» та, на жаль, не лишилося  на сьогодні при ній святого отця. Ми мали причастя, ставили свічки «за здоров’я» та «за упокій», тут і молилися. Зараз мало хто молиться, проте ікони є у кутку кожної хати.

Раніше село розвивалося за рахунок колгоспів «Перемога», «Жовтень», імені Шевченка. Дідусь завжди був гордий працювати там. Зараз же рідко зустрінеш людину, яка може розповісти про ті роки важкої праці, коли жінки самовіддано трудилися до темноти, при цьому встигаючи виховувати дітей і порати власне господарство. Сьогодні Клишки стрімко розвиваються за рахунок впровадження новітніх технологій, активного фермерства і сільського господарства. Однак демографічна проблема все ж руйнує життя місцевості. Школа тут жива, чого не скажеш про інші села. Шкільний автобус звозить до неї і всіх школярів, і вихованців дитячого  садочка, бо їдальня одна на два заклади. Для дітей побудовано дитячі та спортивні майданчики, де їх завжди купчиться чимало.

«Стара» школа, де можна було раніше ночувати за типом «школи-інтернату», зачинена і руйнується на очах.

 Жителі борються за незалежний розвиток під тиском Воронізької селищної ради, хоч і власна сільська рада не могла впоратися з часом і «переїхала» до відремонтованого сільського клубу. Природа також занепадає та намагається «існувати» на зламі століть. Власна лікарня забезпечена лікарями і медперсоналом, є навіть сільська аптека. Роботи в селі й досі вистачає, люди активно відстоюють свої права та порядки. Магазини добре забезпечені продовольчими товарами. Автобуси до районного центру курсують без перебоїв, депутати допомагають надалі розвиватися сільській інфраструктурі для спокійного життя.

Я знову їду туди за покликом душі, за  спога­да­ми про вічне, бо родичів тут лишилося чимало. Мені цікаво дізнаватися щось нове, чого не могла зрозуміти у дитинстві. Дідусь і бабуся вже за межею життя, будинок продали, а з ним усе залишилося лише у моїй пам’яті: унікальний берег у кінці городу, зрубані клени біля двору, складені дрова у дровнику, запах вугілля, соломи, льнянки і теплий пісок, по якому ходила босоніж…

Сусідів наших теж давно нема. Ніхто вже не навчить мудрості, не лускатиме гарбузове насіння на лавці й не чекатиме з пасовища худобу. І зранку не прокинешся під звуки молоковоза. Уже не гавкатимуть собаки з-за паркану, дідусь не заведе мотоцикла, що звався «Мураха», та не поїде трактором  на  поле за турнепсом. Й не почую голосу бабусі, яка кликала їсти оладки й деруни зі сметаною, що тільки з печі, і не пройду вже дідусевим садом, аби назбирати яблук Марті. Та й не почитаю газет, вишукуючи «Соняшник» чи «Наш куточок для синів і дочок» на останніх сторінках, і не помилуюся лапато-зимуватими чи спекотно-літніми днями. Немає й того календаря, що висів на стіні поряд з килимом, датований 2006 роком, і не збиратимемо усією сім’єю урожай восени.

Лише смуток залишився, гіркі спогади у снах, де всі живі й здорові. Стежки не бачать наших ніг, тут тільки тиша… Але ж лишилася пам’ять у численних фотографіях із шухлядки, де вся історія роду у світлинах.

Комусь здається, що нічого не змінилося. Все ті ж поля, луки, ліси, вулиці. Життя продовжується, покоління змінюються одне за одним. Нові цінності, характери буття. Усе в сьогоднішньому дні, на жаль, тут мало цікавляться минулим, не поринають у глибоку історію краю. А варто лиш згадати, загубитися та потонути в півночі Сумській, у рідних мені Клишках… Дай, Боже, їм мирного життя!

Тетяна ЧЕКОТИЛО,

випускниця факультету

іноземної філології та соціальних комунікацій

Сумського державного університету.

Спеціально для тижневика «Будьмо разом».

х Х х

Від редакції. Ознайомившись із цим матеріалом, певно, чимало наших читачів зробило уявну мандрівку у своє рідне село, де народилися й зростали. І зазначило, що воно чимось схоже на Клишки. Було. Але не тепер. Бо ж з різних причин занепало. А ось Клишки тримаються з усіх сил. На сьогодні в ньому мешкає близько трьох тисяч жителів. Воно відноситься до одного з найбільших сіл України з високим економічним та культурним роз­витком. Тут діють Клишківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів, де навчається 210 учнів, бібліотеки (шкільна й сільська), відділення зв’язку, двоповерхова лікарня, дитячий садочок, що працює від школи, Покрівська церква, будинок культури.

Чекаємо і від вас, шановні читачі, розповідей про малу батьківщину. Надрукуємо!



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар