Стрічка новин
ДОРОГІ ВЕТЕРАНИ МОЄЇ РІДНОЇ СУМЩИНИ!: Ідуть роки, але  час непідвладний над пам’яттю народу – пам’яттю про пережите і вистраждане в роки  Другої світової війни! У Родинна біографія Тонкошкурів продовжується: …Стою біля розваленої будівлі,  що нагадує колишнє місце культурних подій, тобто клуб, на своїй маленькій батьківщині на центральному перехресті  вулиць, Доля в кожного своя: -Як у тебе донька швидко виросла! Готуйся зятя до хати приймати, у вас місця на всіх вистачить, – якось довелося У Лебедині під час ліквідації пожежі в житловому будинку виявлено тіло людини: 20 жовтня о 13:56 до Служби порятунку 101 надійшло повідомлення про пожежу в будинку по вул. Разіна, в м. Лебедин. Спеціальні об’єктові навчання і тренування з питань цивільного захисту:   Враховуючи повсякденне зростання рівня терористичних загроз, пожежної та техногенної небезпеки, керівники підприємств повинні приділяти увагу питанням підготовки працівників до дій ...Був у Лебедині маслозавод: Так був. А тепер від цього підприємства на вулиці Сумській з вини тодішнього керівництва району залишилися лише руїни. Але ж Притягнуто до відповідальності 4 громадян за залишене у лісі сміття: За поточний період 2020 року лісовою охороною Лебединського лісгоспу було притягнуто до відповідальності 4 громадян м. Лебедин та районну за СБУ викрила незаконну схему вирубки лісу: Служба безпеки України викрила на корупції посадовців одного з комунальних агролісгоспів Сумщини. Вони підозрюються у масштабній незаконній вирубці дерев лісового МВС України разом з експертами Google розпочали проєкт з оцифрування наслідків російського вторгнення: МВС України разом з експертами Google розпочали проєкт з оцифрування наслідків російського вторгнення в зруйнованих містах України! Про це свідчить Вогнеборці ліквідовували загоряння в житловому будинку: 12 квітня о 00:45, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння житлового будинку по вул. Даценківська в с.

Інтернет-міст із нашим земляком, Заслуженим журналістом України, письменником, поетом Михайлом ЮХТОЮ.

Народився у Пристайловому. Дитинство пройшло на берегах річки Псел серед мальовничої природи, яка й надихнула на творчість. Перші оповідання,  новели, етюди та вірші надрукувала Лебединська районна газета.

Освіта вища. Закінчив факультет журналістики  Львівського  національного університету  імені Івана Франка.

Автор багатьох публікацій, розповідей, репортажів, нарисів, спогадів, роздумів, прозових, поетичних збірок, книг.

Михайло Юхта досліджує проблеми  радянської  історії, діяльність дисидентського руху в непрості шістдесяті роки минулого століття, нагадує, якою дорогою ціною здобувалися воля і  незалежність України.

Ім’я Михайла Юхти добре відоме і багатьом жителям Лебединщини, котрі знають його як земляка, співробітника Українського радіо. Ним пройдено великий журналістський шлях.

Нам вдалося поспілкуватись із земляком. Тим більше, що й привід для цього є: Михайлові Дмитровичу виповнилось 75 років з дня народження. Із них 50 – віддав журналістиці.        

–  Михайле Дмитровичу, Ви народились  у Пристайловому Лебединського (тепер Сумського)  району. Що для Вас значить мала батьківщина після стількох років проживання за сотні кілометрів від рідного села? Адже доля склалася так, що покликала Вас аж до Луцька?

– Далеко я від Вас. Майже  на крайній Західній точці України.  Але в думках завжди з рідним краєм – Лебединщиною. Бо це – мій наймиліший острівець душі. Усі помисли  пов’язані  з ним. І він завжди зі мною, де б я не був, куди б не закинула  мене доля.  У снах і споминах – рідна земля над Пслом. Це земля моїх батьків, дідів, прадідів. З великою любов’ю  і душевним трепетом згадую ті мальовничі,  дорогі серцю краєвиди з луками , лісами та річкою мого дитинства. Тут я народився, тут промайнули шкільні роки. Немов усе  голубило мене, було добрим  і світлим… Звідси, з отчого краю, для мене почалася Україна – від чебрецевого пагорба над Пслом, від зарослого в лісі окопа, від стежини,що в зелених плаях, з батьківського порога. Бо це моя доля…  Вона в чомусь схожа на долі післявоєнних дітей вигодуваних в голодні1946-1947 роки. Так складається в житті, що  часом ми опиняємося далеко від  місця народження. І стають рідними міста, де працюємо, знаходимо своє щастя. І все входить у наше життя рядком біографій. Але, де б ми  не були,  не забуваємо тих  близьких серцю місць, де виросли.  Вони особливі для  нас і дорогі. Отож, нелегко доводилось залишати  село, коли їхав здійснювати свою заповітну мрію – здобувати журналістську освіту.  Пригадую, з яким смутком я прощався з селом… Мені у той час  видавалось   мало не зрадою рідного  Надпселля, яке покидав,  їдучи до Львова. Довго сумував за  ним… Бо був так далеко від батьківського порога.  Багатьма світами водило мене життя. Знаю мальовничі стежини Карпат, ходив стежками Біловезької пущі, але завжди мріяв про зустріч із стежиною в рідному краї, отією, з пісні, що «одним одна біля воріт»…

– Як відомо, Ваш батько, Дмитро Гордійович Юхта, був сільським ковалем. До цього пройшов горнила Другої  світової війни, аж до Берліна. Мама, Єфросинія Уліянівна, – була швачкою. Їх і  до сьогодні старожили згадують добрим словом не лише за популярні професії, а як шанованих людей. Що у Вас залишилося в пам’яті  про батьків?

– Часто  згадую батьків. Мудрі їх слова. Я ніде не зустрічав такої  посмішки, як у моїх тата і мами. Завжди у  пам’яті  ще з дитинства та мить, як тато стомлений, заклопотаний після роботи йшов із кузні, а я малим, побачивши його, біг назустріч в обійми до нього. А він  усміхнеться і спитає: « Ну, як ти тут, синочок?». Скучивши за татом, притулюсь до  його долонь… Вони такі сухі, вузлуваті, але завжди теплі й лагідні.  Часто згадую татові розповіді про фронтові дороги, оті  тисячні кілометри, які він протоптав у солдатських кирзяках, пів Європи пройшов, сходив кров’ю і потом на вогненних рубежах, з автоматом у руках дійшов аж до Берліна. Переживши усі жахіття війни, побачив, звідки виповзав гітлерівський нацизм. А ще мені запам’ятались зимові вечори у батьківській хаті:  світилася гасова лампа, мати шила, батько читав Тарасів «Кобзар», а я, ще дошкільня, сидів і слухав. У моїй пам’яті завжди той  незабутній вогник батьківської хати, де вперше почув думи Великого Кобзаря, материнську  пісню, дідусеву казку. Цей  вогник дав мені душевну чистоту  й радість на все життя.

Згадую перший гонорар у Лебединській районній газеті, якого я витратив на подарунок мамі, першу  заробітну плату також віддав їй, щоб вона щось собі купила. Усі мої дарунки мама сприймала з такою посмішкою, що за неї я міг би віддати все, що мав, навіть увесь світ прихилив би до неї, дякуючи за життя. Часом думаю, як мало я був  біля батьків. Але доля мене вела за далекі горизонти.

– Ваше дитинство пройшло біля Псла серед мальовничої природи. Як правило, таке  не забувається.  А Ви можете згадати хоча б один цікавий  епізод із свого дитинства?

–  Псел –  ріка мого дитинства.  Усе було пов’язане з  нею.  Такої  ніжної, лагідної води, як у Пслі, напевно, немає  ніде. У ній ми вчилися плавати, з  неї  ми виростали так швидко, що матері дивувались.  Інколи казали:  «Наші синочки ростуть, як з води».

 Пригадую, як ранньою весною, коли танули сніги, Псел ставав повноводним, бурхливим, виходив з берегів. Увесь  луг, аж до лісу, був залитий водою. А ми, сільські дітлахи, вибігали на берег і спостерігали, як річка за течією несла кригу, прислухались до річкової мелодії весни. Я любив дивитися, як неслась за водою крига, налазячи одна на одну, й сердито ревіла. А сонечко підганяло її  теплим промінням, від якого вона кудись втікала. Були серед нас такі смільчаки, які, побачивши велику крижину, стрибали  на неї  з мосту і катались. Це була дивовижна картина, як Псел  звільнявся від криги, шумів, сердився й ніс розтрощені крижані кайдани аж до Дніпра. А в небі тягнувся до села  журавлиний клин, було чути на все довкілля бентежний їх клекіт. З високості долинали  крики журавлів. Зморені далекі мандрівники поверталися до своїх гнізд у моє рідне село, на  Лебединщину. Немов верталися вони до  нового життя.  Думав я тоді, це була і моя весна. Її  на крилах принесли журавлі. Восени 1953-го  пішов з «Букварем» до школи. Згадуючи це все, думаєш: ніби це було вчора. А  літа пронеслись з журавлями...

 – Із своїх однокласників, учи­телів з Пристайлівської восьми­річної ( тепер середньої) і Будильської середньої шкіл, кого пам’ятаєте?

– Не тільки пам’ятаю одно­класників, а й з багатьма спіл­куюся по мобільному зв’язку та в  Інтернеті. Нас розкидала доля по усій Україні та за її межами. Так,  Марія Костенко з Будилки після закінчення Київського інституту іноземних мов отримала постійну приписку в Івано-Франківській області. А ось  мої однокласники Ігор Остапенко і  Тамара Кир’яненко, поєднавши свої долі,  вибрали   Кишинів,  Галина Захарченко залишилася в Пристайловому. Звичайно, усіх  назвати  просто неможливо…

Щодо вчителів, то мені на них  щастило. Це й  світлої пам’яті  Володимир Михайлович Борисенко (Пристайлове), Тетяна Андріївна Дементієнко (Будилка), яку я радував своїми учнівськими творами й першими віршами. Вона вела літературний гурток. І це для мене стало  тим підгрунтям,  на якому з’явилися перші паростки творчості та впевненості, що, виявляється, можна чогось досягти, якщо дуже  хотіти і старатися.

Багато порад  отримав від вчителя Євгена Дмитровича Васильченка (Будилка), з яким разом відвідували заняття літературного об’єднання в Лебедині. Я недавно вітав його з поважним ювілеєм. Постійно підтримую з ним зв’язки, цікавлюсь його творчістю. Отримав від нього збірку байок.

Мої вчителі  залишили в моїй пам’яті добрий слід. А головне – навчили любити слово, вірити в себе, у власні сили, розуміти правду і відчувати себе українцем.

–  Ви із дитинства мали здібності до творчості. І перша проба пера відбулася якраз  на сторінках  місцевої газети «Життя Лебединщини» (тоді у радянські часи – «Будівник комунізму»). Хто був Вашим першим наставником?

– Доля  подарувала мені  багатьох добрих наставників.  У перших пробах пера особливо завдячую Лебединській районній газеті, її літературному об’єднанню, Володимиру Олександровичу П’янкову. Із ним я усі роки листувався, спілкувався телефоном , ділився своїми творчими здобутками.  А як він радів, коли я при зустрічі з ним подарував йому першу свою книгу. Одного разу він мені писав:  «Михайле,  чую в Сумах у  квартирі твій журналістський голос  з Києва по Українському радіо, і охоплює мене радість, що ти, мій учень, досяг свого, продовжуєш започатковану мною добру справу,  вийшов аж на  Всеукраїнську широку журналістську дорогу. Хіба  це  не радість  для мене, ветерана-журналіста?».

Часом  беру до рук його листи, і напливають спогади… Не віриться, що серед нас вже  немає Володимира Олександровича. Згадую завжди свого першого наставника.

Він вчив не лише працювати над словом, поетичним і прозовим твором, а й давав цінні поради, підтримував, по-батьківськи піклувався… Був таким щирим, правдивим і доброзичливим… Отже, схиляю голову перед  пам’яттю про свого вчителя і можу сказати, що знайшов себе у його слові. Воно й сьогодні звучить з моїх вуст, як молитва.

– Життя продовжувалося. І ось Ви вже студент Львівського державного університету імені Івана Франка. А чому, наприклад, не Сумського чи Харківського, щоб ближче бути до рідні?

–  Мої життєві стежки привели до Львова у Франковий універси­тет на факультет журналістики.  Чому так далеко від рідного краю? На той час журналістів готували лише в двох університетах – Києві та Львові.

Згодом проходив практику на Волинському обласному радіо.  А після закінчення цього вишу отримав скерування на працю до Луцька, як дипломований журналіст.

– Після закінчення факультету журналістики Ви  проходили військову службу. Не забували професію? Не шкодували, що  вибрали саме її?

– Того  року, закінчивши університет  у Львові, восени   призвали на військову службу, де був  кореспондентом у військових газетах. Спочатку в дивізійній «Голос воїна» ( Мукачеве), потім в окружній «Голос Родины» (Львів).               Демобілізувавшись, повернувся до Луцька на Волинське радіо. Журналістика   омріяна мною  ще зі шкільної  парти. А тому для мене вона не тільки професія, а й поклик моєї душі. Я щасливий тим, що став журналістом. Ця професія – моя доля, обрана на все  життя.

– Ви багато літ на ниві жур­налістики.  Як склалися  Ваше життя  і професійна діяльність на досить великій відстані від Сумщини?

 – Волинському радіо я віддав двадцять років, де пройшов усі професійні щаблі: від кореспондента, завідуючого кореспондентською  мережею, редактора, старшого редактора до завідуючого інформаційною службою  Волинської обласної телерадіокомпанії.  Згодом сім років був власним кореспондентом  республіканської газети  «Радянська Україна». 

А із 1991 року, коли Україна стала  незалежною, – власний кореспондент Держтелерадіо України та Національної радіокомпанії України. Цій справі віддав ще  двадцять років.

Трішки про особисте. Маю квартиру в центрі Луцька. Дружина Мирослава закінчила Рів­ненський державний гумані­тарний університет  за фахом бібліограф. Працює завідувачкою інфор­маційно-бібліографічним від­ділом Волинської обласної бібліотеки для дітей. Лауреат Всеукраїнських конкурсів з народознавства. Авторка  багатьох видань та книг.

– Михайле Дмитровичу, працюючи  журналістом, із якими цікавими людьми Вам пощастило зустрітися?

– Мені журналістика дала змогу спілкуватися з багатьма. І кожна зустріч з цікавою людиною – це для мене свято. Доводилося зустрічатися з Президентами України, визначними політиками, міністрами, науковцями, видатними письменниками, акторами, співаками. Серед найнезабутніших інтерв’ю  та бесід – з Юрієм Левітаном. Штепселем і Тарапунькою, Святославом Ріхтером...  Неможливо всіх перелічити.  Але  найголовніші мої зустрічі з трудівниками сіл і міст.

Згадую  найперших: розмова  із подругою Лесі Українки, жителькою Колодяжного Варварою Дмитрук, бесіда із черкащанкою Євгенією Гончаревич-Голуб – праправнучкою Тараса  Григоровича Шевченка, яка вчителювала на Волині. Є що згадати. Мені щастить на зустрічі. Вони додають  неабиякої творчої радості.

– Кажуть, що Ви навіть приятелювали із відомим співаком, народним артистом колишнього Радянського Союзу Муслімом Магомаєвим?

– Познайомився з Муслімом Магомаєвим, коли він приїздив з концертом до Луцька. Вирішив взяти у нього інтерв’ю та здивувати волинською екзотикою– консервами із лосятини. Їх тільки почали тоді виготовляти лісівники Цумані. Смакували  разом із народною артисткою колишнього Союзу РСР Тамарою Синявською. Пили по чарці за знайомство. Вже й забулося те інтерв’ю й вечір з московськими знаменитими гостями, коли через кілька літ народному артистові  заманулося того делікатесу…  Муслім тоді в Москві святкував творчий ювілей і зателефонував  мені до Луцька: «Миша, это я, Муслим… Не могу забыть мясо лося. Если сможешь,  достань…».

Наступного дня я відправив до Москви  волинський делікатес. З Муслімом часто спілкувався.Так само щиро та безкорисливо познайомився із Назарієм Яремчуком. Після інтерв’ю Українському радіо співак подарував мені диск з піснями, обмінялися телефонами. Через деякий час вже у Львові,  будучи на концерті  Назарія, я вийшов на сцену, вручив квіти. Яремчук упізнав  мене і погодився зустрітися в готелі. При зустрічі пили не тільки чай, говорили майже до півночі. А згодом Назарій зателефонував мені до Луцька. Він якраз хворів і попросив знайти на Волині ягоди чорноплідної горобини  для лікування. Як було  не допомогти артисту? Автобусом я передав цінний пакет  у Чернівці.

Не знаю чому, але знаменитості завжди знаходили зі  мною спільну мову і час від часу нагадували про  себе.

А все, пригадую, починалося з одного пам’ятного дня…Будучи студентом Львівського університету, де вивчав ази журналістики, побачив у по­мешканні господині, в якої винаймав кімнатку… відомого та популярного Тарапуньку. У мене аж мову відняло, коли почув: «Здоровенькі були!», – звично відповів  Юхим Тимошенко. Він помітив моє здивування і відразу пояснив: «Ти квартируєш у моєї тещі. А я приїхав з її донькою Юлією Пашковською до неї в гості».

Чай пили разом. Обмінялися телефонами   Вітали один одного на свята.

Із багатьма мене поєднувала щира багаторічна дружба. Так  було  і з відомим поетом-піснярем Миколою Луківим. Як тільки приїжджаю  до Києва, то  перш за  все мусив завітати  до Миколи, погомоніти з давнім приятелем, головним редактором журналу «Дніпро». Одного разу до нього зайшла його сусідка, теж відома українська поетеса  Ліна Костенко. Згодом зустрічався  з ними  на озері Свитязь. Ось так. Доводилося  знайомитись  і спілкуватися з першим украї-ським космонавтом Леонідом  Каденюком,  народними артистами України Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Валерієм Мареничем (моїм  сусідом, наші будинки поруч). Приятельське знайомство та спілкування  було з Расулом Гамзатовим, з яким  познайомився в Хельсинкі під час журналістської поїздки  в Фінляндію. Збе­рігаю спогад, як у моєму  Прис­тайловому Київська кіностудія «Укртелефільм» знімала стрічку за твором Івана Багряного «Тигролови». Якраз у той час з далеких доріг під час відпустки я завітав у село. Мене охопили якісь надзвичайні почуття, коли там побачив  і  зустрівся з Ольгою Сумською, Олегом Савкіним, Анатолієм Мокренком, Миколою Шутьком. А якою дивовижною була  мить, коли знаменита Ольга Сумська верхом на  коні мчала лугом над Пслом, де колись «бігало» моє дитинство.  Ці кадри є у фільмі.  Про все це згадую в книзі спогадів.

–  П’ятдесят років працюючи радіожурналістом, Вас  уже впізнають по голосу. Мабуть, маєте численні відзнаки і нагороди за працю?

– За цих п’ять десятиріч праці у журналістиці,  Всеукраїнському ефірі та пресі висвітлював життя Волинського краю, актуальні питання розбудови державності та національного відродження, проблеми регіональної історії, дисидентського руху в Україні. Прагнув осмислити історичне минуле, внутрішній світ людини, філософію життя.

Удостоєний багатьох нагород за особистий внесок у розвиток журналістики. Найголовніша із них – відзнака на державному рівні. Указом Президента України мені присвоєно звання  «Заслужений журналіст України». А  Національна спілка журналістів України нагородила Золотою медаллю та Почесним Знаком української журналістики.  Я маю іменний годинник від Президента України, є володарем Почесного звання «Відмінник телебачення та радіо України». Мене названо номінантом енциклопедичного словника  «Українська журналістика в іменах». Нагороджений  багатьма Почесними грамотами, Дипломами, По­дя­­­ками Держтелерадіо України, Національної радіокомпанії України, Національної Спілки журналістів України, Волинської облдержадміністрації, Волинської обласної ради, Луцької міської ради. А Люблінське  воєводство Республіки Польща відзначило мене Почесною польською нагородою за активне висвітлення міжнародного співробітництва двох сусідніх країн.   Це далеко не повний  перелік усіх тих нагород, якими визнана моя праця в журналістиці.

– Але життя, на жаль, летить швидко. Нещодавно Вам виповнилося 75 літ. З чим ми Вас щиро вітаємо!

– Дякую.

–Ви на заслуженому від­починку… А чим займаєтесь?

– Журналісти ніколи не мають отого, так званого заслуженого відпочинку. Відданість обраній професії диктує своє. Якщо ти журналіст, то, незважаючи  на роки, повинен ним і залишатися в прямому значенні цього слова.  Отже, продовжую співпрацювати з колегами Українського радіо, спільно творити радіолітопис України. А ще передаю свій багаторічний досвід  студентам  факультету журналістики Волинського національного університету імені Лесі  Українки, де викладаю «Основи радіожурналістики».

Я з великою радістю йду на кожну зустріч з молоддю, яка обрала журналістику. А власні кореспонденти Всеукраїських газет, радіо і телебачення у  Волинській області обрали мене головою журналістської організації.

До свого  поважного ювілею я видав  книгу «Долю обрав сам», у якій ідеться про героїчне життя лідера дисидентського руху  60-х років на Волині, політв’язня радянських тюрем і таборів Дмитра Іващенка, його побратимів, які,  не шкодуючи власного життя у   непрості часи  радянського режиму виборювали незалежнсть, нашу з вами кращу долю. Цю книгу присвячую усім українцям, які цікавляться історією України і яким небайдужа її доля.

У моєму творчому доробку вже написані і підготовлені до друку ще три книги. Це автобіографічна повість «Ота стежина в ріднім краї», в якій ділюся тим, що  не забувається з плином років. Згадую оту стежину, на якій зробив перші життєві  кроки на землі батьків, дідів, прадідів, село над Пслом, де народився та звідки  пішов у журналістику.  Щемливі, ліричні роздуми про дитинство, шкільні, студентські роки, життя – все це пропущене через  серце.

А в книзі «Скрижа­лі пам’яті» зібрав спогади земляків про багатостраждальну долю рідного Пристайлового, яке не оминули трагічні роки голодомору 1932-1933 років, де вимерла половина села. Написана книга містить вселюдський осуд радянській системі. Думаю, вона стане даниною пам’яті  моїх земляків та усіх, хто «ковтнув» сталінський геноцид, буде нев’янучою квіткою  на могилах жертв голодоморів та анафемою антинародного режиму, який з Божої волі канув у небуття. Цю книгу  планую видати  до 90-ї  річниці голодомору. І в третій книзі  «Журналістика – моя доля»   ділюся спогадами та роздумами. А мені є що пригадати зі своїх журналістських років. Все це в моїх нотатках. Простежую увесь журналістський шлях, переглядаю записи в блокнотах, згадую найважливіші події, з якими десятками літ знайомив усю Україну…

До свого поважного ювілею прийшов із деякими творчими  набутками, які подячно  кладу в українську скарбницю.

 І наші традиційні

сім бліц-запитань:

–Який колір Вам найбільше до вподоби?

– Блакитний.

–  Ви водите автомобіль?

– Так. А як журналісту бути без нього?

– До Вас прийшли друзі. Якою  стравою, приготовленою власноруч Ви б їх пригостили?

– Люблю готувати беф-строганов.

– Якби Вам запропонували злітати в космос (це зараз стає модним), які три речі  взяли б із собою?

– Фотовідеокамеру, ручку і блокнот.

– Ви любите гумор? Розкажіть Ваш коронний анекдот.

– А хто гумор не любить? Отож, про несподівану пільгу.  Розмовляють двоє пенсіонерів Луцька, котрі чекають на прийом до лікаря:

– Ці лікарі пишуть, як курка лапою. В рецептах нічого  не  можна розібрати!

– От і добре! Я зі своїм рецептом рік їздив безкоштовно  в автобусах, пів року ходив у театр, а тепер ще й отримав надбавку до пенсії…

 – Гарний анекдот з Волині про двох пенсіонерів. Ви рибалка-любитель?

– Так.

– Яку найбільшу рибу спіймали і коли?

– Шестикілограмового сома на озері Свитязь минулого літа, коли  на вихідні їздив  відпочивати з  колегами. А на Пслі,  це було давно, коли приїжджав у відпустку в рідне  село, на спінінг потрапила  двокілограмова щука.Там на березі із друзями зварили юшку. Це був незабутній  пікнік…

–Що Вам  найбільше до вподоби:  весна, літо, осінь чи зима?

– Осінь. Цієї пори  75 років тому я пізнав цей світ.

– Михайле Дмитровичу, ще раз вітаємо Вас з ювілеєм!  Нехай Всевишній і надалі дарує Вам таких же  творчих, щедрих ужинків на многая, многая  і благая літа! Успіхів та нових книг! З роси та води, земляче!

– Дякую. Користуючись нагодою, я хочу побажати лебе­динській громаді віри в краще  майбутнє.

Інтернет-міст

організував і провів

Василь ДАЦЬКО.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар