Вже майже місяць дошкуляла нестерпна липнева спека. Ранками ще відчувалося життя в місті, а вже до полудня воно завмирало і відновлювалося поволі після заходу сонця. Термометри в затінку вперто показували +40, +42 за Цельсієм.
Скориставшись ранковою прохолодою, відвідала кладовище. Навівши порядок на могилках чоловіка та його рідні, поспішила на маршрутку.
Зайнявши відокремлене місце біля вікна, поринула в сумні спогади, що навіяла кладовищенська картина. Пасажири, а їх було троє, крім мене, байдуже дивилися у вікна, за якими причаїлась природа від спекотного літа.
Та ось маршрутка зупинилася біля стоматологічної поліклініки. Жіночка середніх років допомогла піднятися по східцях чепурненькій бабусі, котра трималася за щоку, посадила її на передньому сидінні, розрахувалася з водієм. У цей час до дверей підбігла молодичка і попросила водія почекати хвилину на бабусю, яка шкутильгала до зупинки з двома палицями.
Старенька порівнялася з дверима маршрутки, і молода жінка буквально втягла її в машину та посадила навпроти тієї бабці, що трималася за щоку.
– Спасибі, синку, що почекав, і вам, добрі люди, – віддихавшись, подякувала.
Розрахувавшись за проїзд, вона витерла хустинкою спітніле обличчя, примружилась і співчутливо запитала «першу»:
– Вирвали?
– Вирвали два пеньки, бо жити не давали, – приязно відповіла та.
У маршрутці, що ледь сунула від спеки, було тихо, тож діалог, що відбувався між старенькими, добре чули всі.
– Я не помиляюсь? Це ти, Катеринко? – раптом зворушено і голосно запитала «друга».
– Я – Катерина, а Ви хто? – в свою чергу запитала «перша».
– А подивись, подруженько, уважно. Зовсім не признаєш землячку і однокласницю? Я хоч і бачу лише одним оком, а признала тебе, – зауважила «друга».
Катерина якусь митъ уважно вдивлялася в обличчя, густо помережане зморшками, і нарешті невпевнено сказала:
– Як по очах, то на Маринку схожі, але ж Ви старші за мене.
– Ну, слава Богу, признала! А що старою дуже виглядаю, то життя мене такою зробило. Та й не молоді ми з тобою. Незабаром по вісімдесят стукне, – відповіла Марина і запитала: – А це твоя донька?
– Ні, не дав нам Бог діток. Це – Надя, вона з центру по обслуговуванню самотніх ветеранів та інвалідів. Привозила мене до стоматолога. А тебе хто привіз?
– Та сама я приїхала, – сумно відповіла Марина.
– А що в тебе з ногами, що з двома палками дибаєш? – запитала Катерина.
Марина простягла перед собою руки з покрученими та пухлими пальцями і скрушно сказала:
– Оце таке й з ногами. Моє ходіння – муки пекельні. Та якось треба доживати.
–То ти з ногами приїздила до лікарні? – знову запитала Катерина.
– Та ні. Мало того, що ноги доконують, та ще й осліпла на ліве око. Приїздила до окуліста. А лікар сказала, що треба оперуватися. Виписала крапель, веліла праве око закапувати, щоб послужило довше. Від операції я відмовилася, бо ні за ким мені її робити та й нема за що, – невесело відповіла подруга.
– То в тебе теж діток немає? – запитала Марину Катерина.
– Та є в мене діти, тільки вони... чужі, – приглушеним голосом відповіла Марина.
– Ти що, всиновила їх, чи як? – знову поцікавилась Катерина.
– Та ні. Народила двох синів своєму Миколі. Виростила. Свекри допомагали доглядати, адже тоді декретних відпусток, як тепер, не давали. Місяць дитині виповнився – виходь на роботу. В мене на той час уже й матері не було, а батько ж з війни не повернувся. Та в чоловіковій сім’ї мене не кривдили. B усьому допомагали. Микола мій ветфельдшером працював, а я й телятницею, і дояркою була, й молоко здавати возила. Лиш cipiє вранці, а ми вже на роботі. І так до пізнього вечора. Вночі, було, не знаю, де рученьки покласти. Вони, бідні, за ніч і відпочити не встигали. Миколі теж діставалося. У колгоспі і корів розводили, і свиней, і овець, і птицю. Йому треба було все оберігати від хвороб. А ще заходився будинок зводити для старшого сина, коли той із армії повернувся. Бо ж батьківська хата тісненькою була. А він господар хоч куди, а вже роботящий! Тож і не витримало серце. Від серцевого нападу помер. Не встигли й до лікарні довезти. Царство йому Небесне. Думав ще й молодшому синові житло звести, і батьківську хату розширити, та не встиг, - Марина замовкла, витираючи непрохану сльозу.
Коли маршрутка зупинялася і рушала далі, ніхто з пасажирів не помічав, бо слухали діалог.
– Де ж сини тепер? Чому не піклуються про тебе? – стурбовано запитала Катерина, якій стало шкода колишню веселушку і танцюристку Марину.
– Старший у нашому селі живе, вже онуків має. Не до мене йому. Доки батько живий був, то частенько навідувався до нас, і діти за гостинцями прибігали. А виросли, то непотрібна я їм стала, та й син два-три рази на рік заходить, а то все сусідами вітання передає. Молодший у приймах у сусідньому селі живе. За роботою світу не бачить. Лише на Великдень і провідує мене. Дружинина рідня стала ріднішою для нього. Якби донька була, то й тягла б чоловіка до своєї матері. Отож, я й кажу, що сини – то чужі діти. Та що це ми все про мене. Розкажи про себе, Катрусю. Я ж про тебе нічого не знаю. Як вивіз мене Микола з нашого села понад піввіку тому, то я там кілька разів тільки й була: на кладовище приїздила. А родичів у мене там не лишилося.
Катерина розповіла, що їй теж пощастило з чоловіком. Хороший був. Три роки тому помер. Вони побралися з Павлом після закінчення культпросвітнього технікуму. Вона привезла його в своє село, бо в нього обох батьків війна забрала. Він починав зaвклубом, а на пенсію вийшов з посади сільського голови. Катерина все життя працювала в сільській бібліотеці, звідти і на пенсію оформилася. Павло любив її і жалів, журився, що діток не було. Після його смерті вона перейшла на його пенсію, хоч і половину дають. Та це все ж більше, ніж її бібліотекарська. А ще користується його пільгами. Все добре. От тільки до самотності не звикне. Зате держава їй призначила сестру милосердя, яка постійно опікується нею. Раптом Катерина спитала:
– А чому тобі не призначили людину з центру по догляду за самотніми престарілими людьми?
– У мене ж діти числяться, причому вони ще не пенсіонери. А державі я була потрібна, коли працювала на неї. Спасибі Богу, сусіди в мене хороші. Допомагають і паливо завезти, і город упорати, а то й їсти заносять, як занедужаю, – зажурено відповіла самотня мати.
– А я все життя плачу, що немає дітей у мене. То ще невідомо, які б вони були. Мабуть, мені не гірше без них, ніж тобі, Маринко, зі своїми, як ти кажеш «чужими дітьми», – зробила висновок Катерина.
– Ну, не всі ж такі діти, як у мене. Є турботливі, добрі, чемні. Заздрю таким батькам і матерям. Мені ж нічого від них не потрібно, тільки уваги та віри, що в останню мою годину не покинуть мене, закриють мої очі. Та що поробиш. Мабуть, ми з Миколою не так виховували своїх хлопців. Думаю, забагато їм давали, а тепер давати нічого. Не будемо журитися, подруго. Хтось із добрих людей буде з нами наостанок, – гірко всміхаючись, завершила Марина.
Раптом обидві спохватилися, побачивши за вікнами маршрутки незнайомі місця.
– А де це ми їдемо? Мені ж на автовокзал треба та ще й в аптеку за краплями.
– Ой, лишенько! – сплеснула в долоні Катерина. – Ми ж проїхали
центр, де ти мала встати.
– Зупиніть маршрутку, будь ласка, - звернулася до водія. – Моїй подрузі треба в центр повернутися.
Старенькі обнялися, поцілувалися. Мабуть, це остання зустріч.
– Не метушіться тепер. Ось буде зустрічна маршрутка, зупиню і пересадимо її. Заговорилися, що про все на світі забули, – доброзичливо мовив водій, бо теж чув усю цю болючу розмову і переймався долею старої самотньої матері, адже й сам уже немолодий.
Я не знала, що Марині треба вставати в центрі, думала, що їде на залізничну станцію, а свою зупинку пропустила, бо хотіла дослухати цю історію до кінця.
Коли здійснювали пересадку, пересіла і я. Хотіла ще з нею поспілкуватися.
Запитала стареньку:
– О котрій Ваш автобус?
– О 12:20, – відповіла та.
– Часу ще досить. А Ви не заблукаєте в центрі? Втрапите на автовокзал? Чи, може, провести Вас? – запитала.
– Втраплю. Колись із покійним чоловіком частенько на базар їздили в Лебедин.
Перед своєю зупинкою побажала бабусі Марині щасливої дороги, терпіння і віри в людей, що її оточують. Усю дорогу додому думала про цих двох колишніх подруг і такі різні їхні долі.
Кілька днів перебувала під враженнями від зустрічі, свідком якої стала випадково. Мене вже давно переслідує питання: чому так трапляється, що сини забувають про свій синівський обов’язок перед самотніми немічними батьками? Хоча й серед дочок такі трапляються. Невже вони не розуміють, що їхнє ставлення до своїх батьків – щоденний «урок виховання» для власних дітей. І він, я впевнена, виконає роль бумеранга. Недаремно ж кажуть: «Що посієш...».
Мені дуже боляче за всіх самотніх матерів і батьків, які, відходячи за межу Вічності, до останнього подиху чекають сина чи доньку, а їхні очі закривають добрі сусіди, друзі або соціальні працівники. Схаменіться, діти, згадайте про тих, хто подарував вам життя і віддав своє серце, здоров’я і сили, щоб ви продовжили рід. Зігрійте їх увагою та теплом, і Бог відплатить вам тим же.