Стрічка новин
Небезпека електронагрівальних приладів: На жаль, в експлуатації у по­бу­ті знаходиться безліч електро­нагрівальних прист­роїв кустарного, тобто саморобного виготовлення різної конструкції та призначення, Є зміни в Правилах дорожнього руху: Кабмін 11 листопада вніс зміни в Правила дорожнього руху. Зокрема, тепер велосипедистам дозволяється рух по смузі для громадського транспорту. Влаштували стихійну ковзанку: Зима прийшла не лише за календарем. Нічні морози дозволили замерзнути нашій Вільшанці. Жителі прилеглих вулиць, і не тільки, скористалися нагодою На території області знову активізувалися телефонні шахраї: Черговою жертвою зловмисників стала 33-річна жителька Лебедина. Зловмисники використали схему «дзвінок з банку» та заволоділи грошима на суму 12 600 …Коли щастя входить в дім: У селищі міського типу Угроїди, що на Краснопільщині Сумського району, добре знають багатодітну родину Бондарєвих, в якій виховується 10 прийомних До рідного міста – з любов’ю: Лебедин відзначив 367-й День народження і День Незалежності України. На жителів міста та громади чекали різноманітні конкурси та розваги, майстер-класи Майстер лісу з Лебединського лісгоспу здобув перемогу на чемпіонаті України із змішаних єдиноборств: 15 травня вперше на центральній арені країни відбувся чемпіонат України із змішаних єдиноборств. Випробував у змаганнях свої сили майстер лісу Михайло ЮХТА: «Моє рідне село зустрічає осінь»: Михайло Дмитрович родом із Пристайлового (до речі, на початку жовтня йому виповнилося 75 років). Відомий радіо­журналіст, пись­­менник, поет, гро­мадський діяч, З боку РФ, поблизу кордону з Сумською областю, розташовується велика кількість ворожих військ - загроза серйозна!:  Місцева влада готується до "гарячого прийому", якщо вони спробують перетнути лінію кордону та наважаться на повторне вторгнення. Лебединщина проти приєднання до Охтирського району: 3 червня Сумська обласна державна адміністрація погодила проєкт постанови Міністерства розвитку громад і територій України «Про утворення та ліквідацію районів».

Шановні читачі тижневика «Будьмо разом», користувачі сайту «Лебедин press»!


Після тимчасового вимушеного припинення випуску газети «Будьмо разом» у зв»язку з воєнними діями, ми знову розпочали її діяльність. При цьому, ми зберігаємо основне спрямування видання – газета для сімейного читання
До того ж, ми розширюємо кордони інформування, щоб стати ближчими до кожного читача. Тож тепер нас можна знайти не лише на сайті, а й у Telegram каналі та facebook.
Тому, якщо хочете про все дізнаватися першими, підписуйтесь на наші сторінки у соцмережах:

https://www.facebook.com/lebedinpress
https://t.me/lebedinpress
Дякуємо, що залишаєтесь з нами!

Координатор сайту Євгеній Чижик.
Із повагою Василь Дацько,

головний редактор тижневика «Будьмо разом» та інтернет-видання «Лебедин press», Заслужений журналіст України.

Вже майже місяць дошкуляла нестерпна липнева спека. Ранками ще відчувалося життя в місті, а вже до полудня воно завмирало і відновлювалося поволі після заходу сонця. Термометри в затінку вперто показували +40, +42 за Цельсієм.

Скориставшись ранковою прохолодою, відвідала кладовище. Навівши порядок на могилках чоловіка та його рідні, поспішила на маршрутку.

Зайнявши відокремлене місце біля вікна, поринула в сумні спогади, що навіяла кладовищенська картина. Пасажири, а їх було троє, крім мене, байдуже дивилися у вікна, за якими причаїлась природа від спекотного літа.

Та ось маршрутка зупинилася біля стома­тологічної поліклініки. Жіночка середніх років допомогла піднятися по східцях чепурненькій бабусі, котра трималася за щоку, посадила її на передньому сидінні, розрахувалася з водієм. У цей час до дверей підбігла молодичка і попросила водія почекати хвилину на бабусю, яка шкутильгала до зупинки з двома палицями.

Старенька порівнялася з дверима маршрутки, і молода жінка буквально втягла її в машину та посадила навпроти тієї бабці, що трималася за щоку.

– Спасибі, синку, що почекав, і вам, добрі люди, – віддихавшись, подякувала.

Розрахувавшись за проїзд, вона витерла хустинкою спітніле обличчя, примружилась і співчутливо запитала «першу»:

– Вирвали?

– Вирвали два пеньки, бо жити не давали, – приязно відповіла та.

У маршрутці, що ледь сунула від спеки, було тихо, тож діалог, що відбувався між старенькими, добре чули всі.

– Я не помиляюсь? Це ти, Катеринко? – раптом зворушено і голосно запитала «друга».

– Я – Катерина, а Ви хто? – в свою чергу запитала «перша».

– А подивись, подруженько, уважно. Зовсім не признаєш землячку і однокласницю? Я хоч і бачу лише одним оком, а признала тебе, – зауважила «друга».

Катерина якусь митъ уважно вдивлялася в обличчя, густо помережане зморшками, і нарешті невпевнено сказала:

– Як по очах, то на Маринку схожі, але ж Ви старші за мене.

– Ну, слава Богу, признала! А що старою дуже виглядаю, то життя мене такою зробило. Та й не молоді ми з тобою. Незабаром по вісімдесят стукне, – відповіла Марина і запитала: – А це твоя донька?

– Ні, не дав нам Бог діток. Це – Надя, вона з центру по обслуговуванню самотніх ветеранів та інвалідів. Привозила мене до стоматолога. А тебе хто привіз?

– Та сама я приїхала, – сумно відповіла Марина.

– А що в тебе з ногами, що з двома палками дибаєш? – запитала Катерина.

Марина простягла перед собою руки з покрученими та пухлими пальцями і скрушно сказала:

– Оце таке й з ногами. Моє ходіння – муки пекельні. Та якось треба доживати.

–То ти з ногами приїздила до лікарні? – знову запитала Катерина.

– Та ні. Мало того, що ноги доконують, та ще й осліпла на ліве око. Приїздила до окуліста. А лікар сказала, що треба оперуватися. Виписала крапель, веліла праве око закапувати, щоб послужило довше. Від операції я відмовилася, бо ні за ким мені її робити та й нема за що, – невесело відповіла подруга.

– То в тебе теж діток немає? – запитала Марину Катерина.

– Та є в мене діти, тільки вони... чужі, – приглушеним голосом відповіла Марина.

– Ти що, всиновила їх, чи як? – знову поцікавилась Катерина.

– Та ні. Народила двох синів своєму Миколі. Виростила. Свекри допомагали доглядати, адже тоді декретних відпусток, як тепер, не давали. Місяць дитині виповнився – виходь на роботу. В мене на той час уже й матері не було, а батько ж з війни не повернувся. Та в чоловіковій сім’ї мене не кривдили. B усьому допомагали. Микола мій ветфельдшером працював, а я й телятницею, і дояркою була, й молоко здавати возила. Лиш cipiє вранці, а ми вже на роботі. І так до пізнього вечора. Вночі, було, не знаю, де рученьки покласти. Вони, бідні, за ніч і відпочити не встигали. Миколі теж діставалося. У колгоспі і корів розводили, і свиней, і овець, і птицю. Йому треба було все оберігати від хвороб. А ще заходився будинок зводити для старшого сина, коли той із армії повернувся. Бо ж батьківська хата тісненькою була. А він господар хоч куди, а вже роботящий! Тож і не витримало серце. Від серцевого нападу помер. Не встигли й до лікарні довезти. Царство йому Небесне. Думав ще й молодшому синові житло звести, і батьківську хату розширити, та не встиг, - Марина замовкла, витираючи непрохану сльозу.

Коли маршрутка зупинялася і рушала далі, ніхто з пасажирів не помічав, бо слухали діалог.

– Де ж сини тепер? Чому не піклуються про тебе? – стурбовано запитала Катерина, якій стало шкода колишню веселушку і танцюристку Марину.

– Старший у нашому селі живе, вже онуків має. Не до мене йому. Доки батько живий був, то частенько навідувався до нас, і діти за гостинцями прибігали. А виросли, то непотрібна я їм стала, та й син два-три рази на рік заходить, а то все сусідами вітання передає. Молодший у приймах у сусідньому селі живе. За роботою світу не бачить. Лише на Великдень і провідує мене. Дружинина рідня стала ріднішою для нього. Якби донька була, то й тягла б чоловіка до своєї матері. Отож, я й кажу, що сини – то чужі діти. Та що це ми все про мене. Розкажи про себе, Катрусю. Я ж про тебе нічого не знаю. Як вивіз мене Микола з нашого села понад піввіку тому, то я там кілька разів тільки й була: на кладовище приїздила. А родичів у мене там не лишилося.

Катерина розповіла, що їй теж пощастило з чоловіком. Хороший був. Три роки тому помер. Вони побралися з Павлом після закінчення культпросвітнього технікуму. Вона привезла його в своє село, бо в нього обох батьків війна забрала. Він починав зaвклубом, а на пенсію вийшов з посади сільського голови. Катерина все життя працювала в сільській бібліотеці, звідти і на пенсію оформилася. Павло любив її і жалів, журився, що діток не було. Після його смерті вона перейшла на його пенсію, хоч і половину дають. Та це все ж більше, ніж її бібліотекарська. А ще користується його пільгами. Все добре. От тільки до самотності не звикне. Зате держава їй призначила сестру милосердя, яка постійно опікується нею. Раптом Катерина спитала:

– А чому тобі не призначили людину з центру по догляду за самотніми престарілими людьми?

– У мене ж діти числяться, причому вони ще не пенсіонери. А державі я була потрібна, коли працювала на неї. Спасибі Богу, сусіди в мене хороші. Допомагають і паливо завезти, і город упорати, а то й їсти заносять, як занедужаю, – зажурено відповіла самотня мати.

– А я все життя плачу, що немає дітей у мене. То ще невідомо, які б вони були. Мабуть, мені не гірше без них, ніж тобі, Маринко, зі своїми, як ти кажеш «чужими дітьми», – зробила висновок Катерина.

– Ну, не всі ж такі діти, як у мене. Є турботливі, добрі, чемні. Заздрю таким батькам і матерям. Мені ж нічого від них не потрібно, тільки уваги та віри, що в останню мою годину не покинуть мене, закриють мої очі. Та що поробиш. Мабуть, ми з Миколою не так виховували своїх хлопців. Думаю, забагато їм давали, а тепер давати нічого. Не будемо журитися, подруго. Хтось із добрих людей буде з нами наостанок, – гірко всміхаючись, завершила Марина.

Раптом обидві спохватилися, побачивши за вікнами маршрутки незнайомі місця.

– А де це ми їдемо? Мені ж на автовокзал треба та ще й в аптеку за краплями.

– Ой, лишенько! – сплеснула в долоні Катерина. – Ми ж проїхали

центр, де ти мала встати.

– Зупиніть маршрутку, будь ласка, - звернулася до водія. – Моїй подрузі треба в центр повернутися.

Старенькі обнялися, поцілувалися. Мабуть, це остання зустріч.

– Не метушіться тепер. Ось буде зустрічна маршрутка, зупиню і пересадимо її. Заговорилися, що про все на світі забули, – доброзичливо мовив водій, бо теж чув усю цю болючу розмову і переймався долею старої самотньої матері, адже й сам уже немолодий.

Я не знала, що Марині треба вставати в центрі, думала, що їде на залізничну станцію, а свою зупинку пропустила, бо хотіла дослухати цю історію до кінця.

Коли здійснювали пересадку, пересіла і я. Хотіла ще з нею поспілкуватися.

Запитала стареньку:

– О котрій Ваш автобус?

– О 12:20, – відповіла та.

– Часу ще досить. А Ви не заблукаєте в центрі? Втрапите на автовокзал? Чи, може, провести Вас? – запитала.

– Втраплю. Колись із покійним чоловіком частенько на базар їздили в Лебедин.

Перед своєю зупинкою побажала бабусі Марині щасливої дороги, терпіння і віри в людей, що її оточують. Усю дорогу додому думала про цих двох колишніх подруг і такі різні їхні долі.

Кілька днів перебувала під враженнями від зуст­річі, свідком якої стала випадково. Мене вже давно переслідує питання: чому так трапляється, що сини забувають про свій синівський обов’язок перед самотніми немічними батьками? Хоча й серед дочок такі трапляються. Невже вони не розуміють, що їхнє ставлення до своїх батьків – щоденний «урок виховання» для власних дітей. І він, я впевнена, виконає роль бумеранга. Недаремно ж кажуть: «Що посієш...».

Мені дуже боляче за всіх самотніх матерів і батьків, які, відходячи за межу Вічності, до останнього подиху чекають сина чи доньку, а їхні очі закривають добрі сусіди, друзі або соціальні працівники. Схаменіться, діти, згадайте про тих, хто подарував вам життя і віддав своє серце, здоров’я і сили, щоб ви продовжили рід. Зігрійте їх увагою та теплом, і Бог відплатить вам тим же.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар