Стрічка новин
Династія стоматологів: В Будилці всі добре знають родину Головко, бо це родина стоматологів. Тому, якщо скажу, що кожен житель села хоча б Це четверта оповідка про сільську вчительку-пенсіонерку, оптимістку, яка живе поряд з добрими сусідами: …Як і домовлялися раніше, сусід Григорій підвіз Марію Іванівну до залізничного вокзалу обласного центру. Через декілька хвилин підійшов потяг. На територію Сумщини залетів російський вертоліт: Журналіст Андрій Цаплієнко повідомив про надзвичайну подію в Сумській області – о 14:05 16 березня у повітряний простір України залетів 102: що трапилось? з 21 по 27 вересня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 127 заяв та повідомлень громадян, з них 8 на момент реєстрації містили LOVE UKRAINE: «Любіть Україну» – читаємо й пригадуємо відомий вірш Володимира Сосюри. «Love Ukraine» – читаємо й пригадуємо урочисту й водночас дуже Спіймали браконьєрів: З початку травня порушники на Сумщині завдали збитків на суму майже 46 тис. грн. У період з 1 по 20 Ліквідувавши загоряння сараю вогнеборці врятували від знищенні 2 господарчі споруди та житловий будинок: 22 листопада о 04:45, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння господарчої споруди по вул. Миру в м. За шахрайство – законне покарання: Лебединським відділом Ромен­ської місцевої прокуратури підтримано публічне обвинувачення у суді стосовно мешканця с.Куданівка Лебединського району Б. Лебединці борються з незаконним розповсюдженням наркотичних речовин: Небайдужі жителі міста зафарбували стіни будівель, зупинок та муралів, де був розповсюджений Telegram канал із продажем наркотичних засобів. 102: що трапилось? з 1 по 7 листопада 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м.Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшло 144 заяви та повідомлення громадян,

Перегортаючи домашній фотоархів, зупинилася на фотопланшеті, де зазнятий весь наш 10-В 1971 року випуску. Ой, та це ж півстоліття минуло з того часу, півстоліття по закінченню нашої улюбленої школи №6! І так захотілося перебрати по намистинці долю кожного однокласника, кожної однокласниці. На знімках всі вони юні, 17-річні хлопці й дівчата. Попереду було ціле життя!

А тепер ось до тих сімнадцяти додалося ще півстоліття. Час у цей відрізок промайнув надто швидко. Тому виникла думка зібрати докупи ті життєві намистинки в один разок, аби вийшов він гарний і привабливий.

Звісно, спочатку про наших учителів, котрі спрямували стежини кожного учня на широку життєву дорогу. Директор школи Михайло Федорович Зінич – чудовий керівник, прекрасний педагог, Заслужений учитель України. Він так  уміло знаходив підхід до кожного учня, що той не послухати його не міг, просто не міг собі цього дозволити. Маючи щиру й добру душу, Михайло Федорович був вимогливим, тож за це поважали його й педагоги, й учні. А ось завуча Леоніда Григоровича Мовчана боялися – мав не лише суворий вигляд, а й суворий характер. У нас було два класних керівники (так сталося). Спочатку в дев’ятому, коли ми прийшли із восьмирічної школи №2 м.Лебедина і Червленівської восьмирічної, нас взяла під своє крило Любов Григорівна Євдокименко, вчителька математики (на жаль, на фото її нема). Ми відразу звикли до неї. Ще б пак! Душевна, добра, щира, а ще молода і дуже гарна та приваблива жінка. А як учитель – вимоглива, співпереживала за кожного з нас і вчила життєвим премудростям. Хоча клас був збірним, вона відразу згуртувала його. Та якось, по закінченню уроку, зайшов до нас директор. І почав здалеку: розпитував, як нам школа – подобається чи ні, чи ніхто не ображає. «У нас все добре!» – твердили ми. «Тоді, будь ласка, вислухайте мене. Я забираю від вас Любов Григорівну. Переводжу її в інший клас в якості керівника. Так потрібно в інтересах школи! Думаю, ви пробачите мене, як директора, за таке рішення». Словом, порадився з нами. Ми неохоче погодилися: дівчатка зронили сльозу, а хлопці засумували. Проте, ми щодень бачилися, бо «наша Любочка» викладала в нас математику і вела математичний факультатив, який відвідували майже всі учні, хоча декому математика була ні до чого, бо не планували з нею пов’язувати майбутню професію. А ось учителька була до душі всім. Потім вона декілька років займала посаду заступника директора школи з навчально-виховної роботи.

Керувати нами прийшла Віра Лаврентіївна Кузьменко, вчителька російської мови та літератури. «Добрячка», як згодом з’ясувалося. Любила нас і оберігала, як мама. І вже по закінченню школи ми весь час вважали і Любов Григорівну, і Віру Лаврентіївну своїми класними мамами.

Ми любили всіх учителів, які викладали в нас різні предмети: Галину Арсеніївну Сахно (Ткаченко) – за образність української мови, вмілу передачу особливостей тих чи інших літературних героїв; Любов Костянтинівну Галицьку – за цікаві досліди з хімії; Валерія Костянтиновича Трофімова – за вміння переконати нас, що, на наш погляд, не зовсім цікавий предмет «фізика», насправді потрібен і дійсно цікавий; Павла Яковича Яценка, такого собі мрійника, який «виводив» нас у Всесвіт, у зоряне небо, викладаючи астрономію. І дівчата, й хлопці захоплювалися військовою справою, бо підполковник Василь Архипович Холошенко виховував у нас «військову» дисципліну, зібраність, відповідальність і дав основи військової справи. Нам дуже подобалося, переодягнувшись у «військову» форму, шикуватися на спортивному майданчику, здавати рапорти, а потім розбирати і збирати автомат Калашникова та знайомитися з принципом роботи переносної радіостанції й іншими основами військової справи. Захоплюючими були екскурсії в історію світу й нашої держави разом з Олександрою Федорівною Кириченко та ознайомлення з країнами світу на уроках географії Клавдії Романівни Радченко, з красою і розмаїттям природи на уроках біології Євгенії Михайлівни Логвиненко (теж чомусь відсутні їхні фото). А ось Антоніна Петрівна П’ян­кова вчила дівчат у майбутньому бути вправ­ними господинями – готувати, ши­ти, в’язати, а ще бути порядними.

Окремої розповіді заслуговують наші вчителі фізичної культури – Іван Степанович Радченко (у хлопців) та Павло Петрович Логвиненко (у дівчат). Чимало їхніх учнів, випускників школи №6, стали кандидатами в майстри і майстрами спорту в різних видах, а найбільше досягнення – Олімпійськими чемпіонами.

У той час нам здавалося (а воно так і було), що в школі працювала педагогічна еліта міста, бо ж кадри підбирав сам директор. А він був вимогливим і до вчителів, і до учнів.

Мої дорогі однокласники залишили добрий слід на землі. Звісно, в кожного з них своя життєва дорога. І тут варто зазначити, що ніхто з них не зійшов із правильного шляху. Чимало моїх однокласників здобули вищу освіту і стали вмілими фахівцями обраної професії.

Медичний інститут закінчила Валюша Жулід і була чудовим лікарем-педіатром обласного центру. На жаль, прожила лише півстоліття, і, як не парадоксально, але важка хвороба вкоротила їй віку. Галина Матвєєва була хорошим математиком і заступником директора школи №2. На жаль, нещодавно відійшла у Вічність. Надя Чирва (теж чомусь немає на фото, на жаль, нині покійна), Паша Магаляс, Юра Олійник вирішили стати інженерами сільського господарства, тож закінчили сільськогосподарські вузи. Дівчата працювали в нашому місті, Юрій – у Магаданській області, а коли аграрний сектор «наказав довго жити», став успішним бізнесменом, відомим у тому регіоні. Саша Лимар знаний у нашому місті. У політехнічному інституті здобув фах інженера-хіміка. Тривалий час працював начальником лабораторії  на колишній ФПФ – крупному підприємстві нашого міста, а потім, коли воно перепрофілювалося, Олександр Петрович певний час трудився у відділі економіки міськвиконкому, потому очолював управління праці та соціального захисту населення Лебединського міськвиконкому, адже заочно закінчив ще й економічний факультет.

Людочка Соловей з дитинства любила книги, літературу, тож недарма, закінчивши інститут культури, віддала життя бібліотечній справі, причому тривалий час була завідувачкою різних бібліотек нашого міста. Математичним вундеркіндом у класі був Вітя Ольховик. Тому, закінчивши Харківський технічний вуз, багато років працював інженером крупного на той час Харківського підприємства, згодом – керівником будівельної фірми.

Катя Голуб після школи поїхала до Ленінграда (Санкт-Петербург). Успішно закінчивши там медучилище, трудилася за фахом в одній із лікарень міста на Неві.

Коля Карпенко – наш організатор різних добрих справ (а згодом і зустрічей класу по закінченню школи), «заводила», весельчак. Впродовж багатьох років займав надто серйозну посаду головного інженера комбінату комунальних підприємств м.Лебедина. Чистота в місті, благоустрій – то його справа. На жаль, тяжка хвороба забрала його життя.

Таня Гришко ще зі шкільних років обшивала своїх однокласниць, подруг, рідних. Створювати вишуканий одяг своїми руками – то її стихія. По закінченню технікуму швейного профілю все життя пропрацювала майстром, конструктором, бригадиром на Лебединській швейній фабриці.

Наші червленівські хлопці й дівчата, вірні рідній землі, присвятили себе селу, його розвитку і розквіту. Сільська праця була до душі Гриші Кураковському (працював головним іженером у Червленівському господарстві, на жаль, рано обірвалося його життя, на знімку теж його немає), Гриші Зубку, Васі Лубенському, Толі Іваненку (вже відійшли у Вічність), Володі Мовчану. А ось Катя Рева, за фахом – бухгалтер, зводила дебіт з кредитом у приміському колгоспі імені Леніна. У ньому ж працювала керів­ником фермерського підрозділу Ніна Мартиненко.

На різних підприємствах міста Лебедина самовіддано трудилися Коля Буздалін, Оля Ященко, Вітя Середа, Вася Герасименко. Ніночка Мовчан готувала смачні страви для дітвори у школі №3 нашого міста. Володя Азаров справно ніс службу пожежника-рятувальника на Сумському «Хімпромі». А ось Коля Гурлай теж служив, але вже на військовому аеродромі під містом Пирятином сусідньої Полтавщини.

Життєві обставини і поклик романтики відправили у сусідню державу (це тепер) Зіну Петрову, двох Сергіїв – Реву і Кірпікіна. Там вони знайшли своє призначення. Галя Алхімова теж побувала далеко від рідного дому, аж у Казахстані та Якутії. Та все ж ностальгія по українській землі, по рідній стороні повернула її на свою малу батьківщину, як і однокласницю Галинку Лукіну.

Окремо варто сказати добрі слова про Петю Підвезька (Петрушу – так лагідно ми всі називали його). Чому? Бо мав добряцький та веселий характер, здатність у будь-яку хвилину прийти на допомогу. А ще, мабуть, тому, що був найменшеньким на зріст серед однокласників. Ми до нього ставилися, як до свого молодшого братика. Закінчив профтехучилище у Сумах, поїхав до рідних братів у Ялту. Там він здобув авторитет і повагу за свої золоті руки і чудовий характер. Петро Петрович став неабияким майстром-червонодеревщиком. Не один мешканець того південного міста, не один його чиновник чи заможний власник котеджу на березі Чорного моря (і навіть Азовського) згадують і по сьогодні цього майстровитого чоловіка за його вишукані роботи з дерева, що залишилися у спадок і майбутнім поколінням. На жаль, нещодавно життя нашого Петруші раптово обірвалося. І знову ж, на жаль, майже третини наших однокласників, більшості наших учителів уже немає поряд з нами: відійшли у Засвіти. Але є пам’ять. Час від часу збираючись, ми вклоняємося їм, вшановуємо хвилиною мовчання. А ще згадуємо, згадуємо…

Переважна більшість моїх однокласників залишилася вірна рідному місту. Вони принесли йому користь у різних його сферах, різних галузях. На сьогодні в Лебедині мешкають їхні рідні, друзі, приятелі. Прочитавши цей матеріал, вони, впевнена, згадають тих, хто дорогий серцю.

Це ж вирішила зробити і я. Вийшов ось такий спогад, бо всі однокласники мені теж дорогі серцю, хоча й минуло півстоліття від нашого випуску із Лебединської середньої школи №6.

Юність ніколи не забувається, не стирається з пам’яті. І часто в неї повертаєшся, особливо уже в літньому віці. Хоча б у думках...

Надія НЕСТЕРЕНКО (СОЛОДОВНИК),

член Національної спілки

журналістів України,

ветеран журналістської справи.

Коментарі  
0 #1 Людмила 02.12.2021, 19:39
Зворушливо. Я закінчила школу №6 у 1969 році. В 1965-му, в рік відкриття цієї школи, наш клас перейшов із школи №2 і став 7А. Більшість вищезгаданих вчителів викладали і в нас, а Любов Григорівна була класною керівницею. По закінченню школи наш клас неодноразово зустрічався, останнього разу - в серпні 2019 року - на півстоліття закінчення школи.
Цитата
Додати коментар