Стрічка новин
Лебединські поліцейські оперативно викрили крадіїв електротехніки: Менше доби знадобилося оперативникам Лебединського відділення поліції, аби встановити осіб, причетних до крадіжки чужого майна та вилучити у них викрадені І знову зустріч…: 90-ті роки. Випускники входили у самостійне життя якраз на межі розпаду однієї країни і народження іншої. Разом із її становленням Сильна духом: Ці два слова вповні характеризують Надію Іванівну Діденко, жительку с.Курган. Хоча ця мила й чарівна жінка родом із Прикарпаття, однак День святого Миколая: За розбійний напад на пенсіонерку - 7 років: Лебединським відділом Сумської окружної прокуратури в суді доведено вину 23-річного молодика в розбійному нападі на 75-річну пенсіонерку. Не хлібом єдиним...: Так під час карантину можна охарактеризувати роботу водія хлібної машини Лебединського хлібозаводу Миколи Грицини, який підвозить хліб у Кам’яне. Як було колись i як – зараз: Колись на міському стадіоні Лебедина взимку завжди було людно. Лебединці каталися на ковзанах, влаштовувалися змагання із зимових видів спорту. 5 нюансів трудових відносин між працівником та фізичною особою-підприємцем: За словами директора Сумського обласного центру зайнятості Володимира Підлісного, фізичні особи-підприємці становлять вагому частку від усіх роботодавців. Увага: вибухонебезпечні предмети!: Щороку, з настанням весни на полях, присадибних ділянках, в лісах зростає ймовірність виявлення небезпечних знахідок. Адже боєприпаси часів минулих війн Давайте і в майбутньому будемо разом!: У трудового колективу філії «Агротрейд» (СТОВ «Хлібороб») є добра традиція – щороку організовувати передплату на тижневик «Будьмо разом» для своїх

Майже 90 років тому на благодатній українській землі сталася жахлива трагедія – Голодомор 1932-1933 років. Це національна катастрофа є раною,  що болить нам і понині.  Від 3 до 7 млн. українських трударів були фізично знищені в ході війни більшовицької влади проти власного народу.  Жахливу ціну заплатив він  за своє віковічне прагнення бути вільним господарем на власній землі.

Спогади людей, яким дивом вдалося вижити, численні архівні документи засвідчили неймовірні страждання жителів нашого краю у роки голодомору.

 Гузь Анастасія Феодосіївна (дівоче прізвище Карпенко), 1921р.н., мешканка с.Михайлівка з болем у душі згадувала: “Сім’я моїх батьків на осінь 1932р. складалася з шести чоловік: батьки та четверо дітей. Проживали ми на вулиці Луговій. Голод у хаті почався уже восени 1932р., різне збіжжя батьки заховали у засипі печі і замазали глиною, бо вже знали, що «буксирні бригади» забирають усе. І у нас одна з них знайшла і забрала зерно. Старшого брата (1910 р.н.) від голодної смерті врятувала армія, він став солдатом. Сестра Тетяна (1915 р.н.) та брат Олександр (1919 р.н.) утекли із голодної Михайлівки в Харків. Там можна було знайти роботу і врятуватися від голоду.

Молоді михайлівчани, які вижили під час голодомору 1932-1933 р.р.

Перша зліва – Анастасія Феодосіївна Гузь (Карпенко).

Я, наймолодша, залишилась з батьками у рідній хаті, де було пусто, холодно та голодно.

Прийшла довгождана весна. Батьки вже втратили сили і бажання жити. Вони лежали в ліжках пухлі.

У цей час у Михайлівці для дітей і підлітків організували дитячий майданчик, де годували якимсь варивом та давали шматочок хліба. Його я несла додому і ділила між батьком та матір’ю. А ще я ходила до Псла і ловила черепашки. Це і врятувало тата й маму. А вже теплої пори Сашко привозив з Харкова сухарі. Так ми і вижили».

Бендюг Марія Лук’янівна, 1928р.н., жителька с.Байрак, свого часу згадувала: “У нашому селі багато людей постраждали від голоду. Не минула лиха доля і нашу сім’ю. Після “візитів” буксирників, під час яких було забрано все зерно, продукти харчування, родина голодувала. Спочатку померла бабуся Голуб Мотрона Матвіївна, потім її син Голуб Яків Ілліч та його дружина Ганна і дочка Раїса. Мій батько,  Голуб Лук’ян Ілліч, працював у радгоспі і дивом залишився живим, бо отримував там невеликий продпайок і зумів врятувати від страшної голодної смерті й мене».

Голодуючі колгоспники і одноосібники зверталися за допомогою до місцевих і ра­йонних посадовців, але від них не отримували підтримки.

Людей позбавляли можливості використовувати для харчування і порятунку від голоду навіть зернові відходи. Деякі михайлівчани під час достигання зерна стали займатися зрізанням колосків на колгоспних полях. Але ця справа була занадто ризикованою,  поскільки поля постійно охоронялися. Промовистим доказом цього є наступний архівний документ: «Акт 1933р. липня 17 дня. Ми, що нижче підписалися, заступник голови сільради Скорик  І.Г. та об’єщик колгоспу «Пролетар» Левченко П.Я., склали цього акта про нижчезазначене: цього числа об’єщик затримав гр. с. Михайлівка Шамара Олексія  Прохоровича, 19 років, який зрізав колоски з жита на полі колгоспу «Пролетар». По дорогє затриманий Шамара бросился бежать і під час побєгу  вибросив з карманів нарізані колоски. Про що склали цього акта.

Заступник голови с/ради (підпис)  Скорик

Об’їздчик (підпис)  Левченко».

Нам невідома міра покарання затриманого молодого хлопця, але можна не сумніватися в її суворості згідно постанови ЦВК і РНК  СРСР від 7 серпня 1932р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів  і кооперації та зміцнення суцільної (соціалістичної)  власності»,  відому в народі як «закон про п’ять колосків». За розкрадання колгоспного майна вона передбачала розстріл або позбавлення волі до 10 і більше років.

Незважаючи на всілякі заборони, значна частина голодуючих мешканців нашого краю намагалася втекти із колгоспних «резервацій»  до різних міст країни. У відповідь на це 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів», згідно якого колгоспників і одноосібників позбавляли права на отримання паспортів. На залізничних станціях Лебедина, Сум, Боромлі  та інших міст виставлялися загороджувальні загони ГПУ і  міліції, які затримували втікачів і повертали їх до сіл на вірну загибель.

Додатково 25 січня 1933 року під грифами «терміново-таєм­но» з’явився лист Харків­ського обкому КП(б)У та облвиконко­му до секретарів райко­мів партій, голів рай­виконкомів про заборону виїзду селян за межі місць проживання. На той час Лебединщина входила до складу Харківської області. Зокрема, в ньому значилося: “За последнее время из ряда районов усилились массовые выезды крестьян (колхозников  и единоличников) за пределы Украины. Во многих случаях выезжающие ликвидируют свои хозяйства, выезжают в Московскую и западные области ЦЧО и другие области за «хлебом».

Такие массовые выезды, без всякого сомнения, организуются врагами Советской власти. Обком партии предлагает:

  1. Немедленно развернуть работу по борьбе с массовыми выездами колхозников и единоличников, руководствуясь указаниями по линии ГПУ;

2.Запретить сельсоветам выдавать какие-либо справки колхозникам и единоличникам на выезд из района, отдельные случаи выездов допускать только после тщательной проверки с разрешения райисполкомов;

3.Принять меры к прекра­ще­нию прода­жи билетов крестьянам, не имеющих удостоверения РИК о праве выезда”.

Сталінське керів­ництво та його поплічники на місцях, залучивши в 1932-1933 роках мільйони хліборобів, здій­снили ще один жахливий злочин –  вчинили спроби приховати свої злодіяння і виключити люд­ську пам’ять про геноцид україн­ського народу. Під страхом смерт­них покарань забороня­лося навіть згаду­вати про фак­ти голоду, фіксу­вати в книгах реєстрації актів  про смерть громадян, справжні їх причини за 1932-1933 роки, а померлим постраждальцям  Байрака, Парфилів, Шумилів, Степного  і Криничок взагалі не вигадували ніяких діагнозів,  ставлячи запис “помер вдома”.

На початку серпня 1934року Лебединська районна інспекція народногосподарського обліку звітувала обласному управлінню НГО  про зміни в кількості населення району впродовж 1933-1934 років, надіславши в Харків «Відомість про число господарств та людності за даними комісії для обліку сільськогосподарського податку 1934 р”.

З цього документа видно, щодо липня 1934 р. порівняно з липнем 1933 р., у Лебединському районі зникло 3324 селянських господарства, зменшилася кількість населення. При цьому посадовці цинічно брехали, жодним словом не згадавши про масову голодну моровицю  невинних хліборобів у 1932-1933 роках  і суворі заборони для їх виїзду за межі населених пунктів.

Слід наголосити, що на початку грудня 1932р.  в селах Лебединщини проживало 83204 мешканці. За неповними даними, до липня 1934р.  їх чисельність зменшилася на 29487 чол. Якщо врахувати при цьому лише незначну кількість селян, яким пощастило врятуватися втечею з рідного краю, то можна з великою вірогідністю стверджувати про понад 20тис. осіб району, померлих з голоду.

Більше 600 мешканців Михайлівської сільради стали жертвами голодомору. Згідно перепису населення, в 1926 році тут проживало 5257, а в кінці 1931 р. – 5649 мешканців. Станом на 1 липня 1934 року в громаді залишилося тільки 3502 жителі.

В переліку 2147 чол., зниклих до цього часу,  понад 600 чоловік померли з голоду, з них відомі імена 516 жертв голодомору,  а решта – в’язні тюрем і сталінських концтаборів, висланці  за межі рідного краю “куркульницькі”  родини і “щасливчики”, яким поталанило врятуватися втечею до різних міст неосяжної  країни.

Однією з найчисельніших груп земляків,  померлих з голоду, були діти. Так, з 349 мучеників Михайлівки було 83 дітей віком від 1 до 18 років,  відповідно у Байраці 121 – 46,  х.Шумили 32 – 18. У Байраці разом з батьком Бігуном Мамоном Яковичем і матір’ю Іриною Кіндратівною влітку 1933 року померли їхні діти:  Олександр(1 р.),  Варя (4 р.),  Іван (7 р.), Марійка (11 р.). Мученицька смерть забрала маму Гончаренко Уляну Павлівну з дочкою Пелагеєю (6 р.) та синами Іллею (8 р.), Михайлом (14 р.).

У х.Шумили з 38-річним батьком Сухоставцем Олексієм Макаровичем відійшли у Вічність і його діти Варвара (8р.), Степан (12р.), Марфа  (14р.) і Галина (16р.), в сім’ї Любивих – Яків (4р.), Павло (6р.), Дарина (13р.) і Палажка (18р.). Цей страшний перелік далеко не повний.

Документи Сумського обласного державного архіву дали можливість засвідчити 87 сімей Михайлівської сільради повністю убієнних голодом.

Мільйони жертв штучного голоду 1933-1934 років, похованих без домовин і хрестів у безіменних великих і малих ямах, заслуговують на пошану і пам’ять.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», яким відповідно до міжнародної Конвенції від 9 грудня 1948р.  визна­ні голодомор – геноцидом українського народу, а публічне заперечення його як наругу над пам’яттю мільйонів його жертв, що є протиправним.

Увічнення пам’яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933рр. – наш святий обов’язок задля консолідації ук­раїнського народу і розвитку його  політичної  культури, що убезпечило б нас від утвердження в майбутньому тоталітаризму і забезпечило б успіх у боротьбі з  корумпованою, по­в’я­заною з олігархатом, так званою «елітою», яка впродовж 30 років незалежності України доз­воляла нас грабувати і довела до  злиденного життя переважну частину суспільства.

Меморіал жертвам Голодомору1932-1933 років у с.Михайлівка.

 

Віктор Лисянський,

краєзнавець,

с.Михайлівка-м.Суми.

Коментарі  
-1 #1 ОГО! 25.11.2021, 16:48
"Увічнення пам’яті жертв .... забезпечило б успіх у боротьбі з корумпованою, по­в’я­заною з олігархатом, так званою «елітою»..."

Пробачте, але тут виходить "на городi бузина, а в Києвi - дядько". Одне аж нiяк не пов'язане з другим. Погодьтеся: то ж саме "так звана елiта" посилено педалювала та педалює тему Голодомору, бо вона ж їй з очевидних причин i вигiдна! Незважаючи на те, що саме пращури (духовнi, а iнколи й достеменно фiзичнi) тих олiгархiв були творцями того страшного злочину на мiсцях! Хибна цiль = гарантоване недосягнення результату.
Цитата
Додати коментар