Стрічка новин
Небезпека covid-19 залишається: За минулий тиждень по Лебединському району зареєстрований один випадок підозри на Covid-19. У жителя району (51 рік), який захворів 13 Лебединщина проти приєднання до Охтирського району: 3 червня Сумська обласна державна адміністрація погодила проєкт постанови Міністерства розвитку громад і територій України «Про утворення та ліквідацію районів». Їхнє захоплення – інформатика: Сьогодні наше суспільство потребує творчих особистостей, тих, хто здатний самостійно мислити, приймати нестандартні рішення, адаптувати свої знання в різних галузях Лебединці переглянули спектакль «Мина Мазайло»: «Мина Мазайло» – п’єса українського драматурга Миколи Куліша, за авторською режисерською версією - соціально-національна драма. Режисер вистави Ольга ПАЛИВОДА: «Я творила свою долю сама. Радію життю і по-філософськи ставлюся до нього»: 15 травня відзначатиме ювілей напрочуд цікава людина, неординарна особистість – педагог-ветеран, Заслужений працівник культури України, громадська діячка з активною «Олександр Заступник сумський»: У Сумах співробітники Управління Служби безпеки України в Сумській області взяли участь у черговому етапі проєкту «Олександр Заступник Сумський», 102: що трапилось? З 24 по 30 січня 2022 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції № 3 (м. Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшла 101 заява та Жахлива ДТП: один загиблий, двоє травмованих: Подія сталася сьогодні, близько 14:40, неподалік села Куданівка. Як попередньо встановили працівники поліції, водій автомобіля ВАЗ 2110 допустив зіткнення з Шановні Друзі, колеги!: Щиро вітаю Вас з професійним святом - Днем Служби безпеки України! Я мав честь служити в СБУ і тому не Річні кільця у дерев і в луски риб: Вік риби визначають по лусці, на якій щороку відкладається річне кільце. Для цього досить підсушити луску і уважно її розглянути.

Шановні читачі тижневика «Будьмо разом», користувачі сайту «Лебедин press»!


Після тимчасового вимушеного припинення випуску газети «Будьмо разом» у зв»язку з воєнними діями, ми знову розпочали її діяльність. При цьому, ми зберігаємо основне спрямування видання – газета для сімейного читання
До того ж, ми розширюємо кордони інформування, щоб стати ближчими до кожного читача. Тож тепер нас можна знайти не лише на сайті, а й у Telegram каналі та facebook.
Тому, якщо хочете про все дізнаватися першими, підписуйтесь на наші сторінки у соцмережах:

https://www.facebook.com/lebedinpress
https://t.me/lebedinpress
Дякуємо, що залишаєтесь з нами!

Координатор сайту Євгеній Чижик.
Із повагою Василь Дацько,

головний редактор тижневика «Будьмо разом» та інтернет-видання «Лебедин press», Заслужений журналіст України.

Проживав у нашому селі один дивний дідусь, якого боялася малеча. Чому? Діти й самі не знали. Можливо, тому, що він мав аж надто богатирський вигляд: високий, кремезний, з величезними ногами і руками, а ще з розкішною бородою.

А, можливо, й тому, що коли дітвора проходила повз його двір і дуже галасувала, дідусь тієї ж миті з’являвся на хвіртці й, обвівши їх суворим поглядом, виховував словом. Іноді вигукував: «Зараз візьму лозинку й відшмагаю невихованих хлопців і дівчат». Малі тієї ж миті розбігалися врізнобіч.

У ту  пору вони роздумували, чому дідусь такий сердитий? А ще – чому його всі називають Самураєм? Справжнє ім’я його – Яша. Дехто зі  старших односельців обидва ці імені поєднував. Таким чином, жив поряд з нами дідусь Яша Самурай.

Якось я поцікавилася в батьків, коли стала дорослішою, чому в дідуся Яші таке дивне прізвище? Мама, посміхнувшись, зазначила: «Насправді його прізвище Іщенко, а селяни прозвали його по-вуличному Самураєм. І повідала таку життєву історію дідуся, яку їй у свій час розповіла її мама, а моя бабуся – ровесниця дідуся Самурая.

...Нелегке життя випало Якову Павловичу Іщенку, як і багатьом тим, хто в минулому столітті зазнав у дитинстві й юності важкої праці, бідності. А коли колись велика держава – Радянський Союз –  «ставала на ноги», тобто індустріалізувалася, електрифікувалася, розбудовувалася, розвивала сільське господарство, людям жилося теж нелегко.

У процесі індустріалізації Яків Павлович  поїхав працювати на велике металургійне підприємство на Донбасі. Вряди-годи він навідувався у рідне село, де народився, де стояла старенька хата-мазанка його батьків. Одного літа він привіз до них свою юну дружину Машу. Зібравшись з усіх сил, батьки влаштували невелике сільське весілля. Ще не закінчилася відпустка, аж раптом – війна. Велика Вітчизняна. І Яків Павлович вирушив до військкомату. Так веліла йому совість: захищати рідну землю від ворога. А молода дружина залишилася в селі, у свекра й свекрухи. Повертатися на Донбас у небезпечний воєнний час вона не ризикнула. Машу свекри любили, підтримували її морально, а вона – допомагала їм у господарюванні. Згодом на фронт пішов і глава родини – Павло Оксентійович. Як жінки пережили окупацію і воєнні роки, одному Богу відомо. Трудилися і вдома, і в колгоспі. А ще чекали чоловіків із фронтових доріг, вірячи в нашу Перемогу.

Та горе не оминуло родину Іщенків. Приніс листоноша і в їхній двір похоронку: загинув смертю хоробрих Павло Оксентійович. Скільки сліз вилила Мотрона Гнатівна за чоловіком, не можна виміряти. Що вона робила б у самоті, якби не невістка Маша? Обидві жінки молили Бога, аби лишився живим їхній Яків. Іноді від нього надходили листи-трикутнички. У них – впевненість у перемозі над фашизмом, слова втіхи і дружині, й мамі, жаль за загиблим батьком.

Коли ворога вигнали із території України, Яків Павлович надіслав «трикутничок», сповнений оптимізму, радості, що незабаром радянські війська ввійдуть у Берлін – і фашистська диктатура впаде. «Чекайте і вірте, що незабаром  повернуся додому», – писав солдат.

Йшла вже весна 1945-го. Та від Якова – ніяких вістей. Журилися згорьовані війною жінки, та все ж чекали свою рідну людину додому. Вже й переможні залпи салюту відгриміли над  Берліном, вже й переможний радянський прапор замайорів над ним, однак до Іщенків жодної звістки про Якова. Вже й вцілілі, хоча й зранені, чоловіки-односельці почали повертатися додому, в рідне село, а Якова не було серед них. І повідомлень жодних. Поплакали, попожурилися жінки, щодень згадуючи свого Якова.

Час поспішав уперед. Сільчани з великим піднесенням та ентузіазмом взялися за відбудову рідного  села, за вирощування врожаїв. А разом з ними і Мотрона Гнатівна з Машею – обидві пішли працювати в городню бригаду, бо ж вертатися Маші додому не було до кого: батько загинув на фронті, а мама померла від якоїсь хвороби. Про це їй повідомила листом подруга. Та Маша довго не говорила свекрусі про того листа, боялася зашкодити добрій людині. А сама ночами оплакувала  рідних і дорогих їй батька й неньку. Мотрона Гнатівна не сміла пропонувати Маші повертатися в рідні краї, боялася залишитися на самоті.

Минув рік. Переможний рік від закінчення війни. Одного травневого вечора на подвір’я Іщенків зайшов чоловік у військовій шинелі. Мотрона Гнатівна саме доїла корову, а Маша смажила картоплю на вечерю серед двора на «буржуйці». «Ви до кого? До мами?» – запитала Маша в нього. «До вас обох», – весело відповів він і кинувся обіймати дружину. Маша на мить втратила свідомість, Якову довелося віднести її до хати і збризнути водою. Аж тут на поріг – Мотрона Гнатівна. Відро з молоком випало з рук, коли побачила сина-солдата. «Де ж ти так довго був?» – застогнала, обіймаючи свого Якова і заливаючись сльозами. «Крім фашистів,  ще й японських самураїв гнав, – зазначив солдат. – А потім після тяжкого поранення довго лікувався в госпіталі». І більше нічого не розповідав. Лише численні шрами на тілі і кульгавість нагадували про пережите на тій клятій війні.

Вечеряли тепер уже втрьох. Жінки плакали від щастя, засипаючи Якова запитаннями. Далеко за північ згасла гасова лампа у вікні будинку Іщенків.

А наступного ранку все село дізналося новину: повернувся з війни Яків Іщенко. Люди йшли і йшли до його хати. Вони несли все, що мали. Святковий стіл поповнювався різними скромними домашніми наїдками. Чоловіки й чарчину перехиляли. А дід Овсій, близький сусіда і сільський гуморист,  обіймаючи Якова, пожартував, плескаючи по плечу: «Молодець! Повернувся! Вижив. Ти – справжній самурай!»

Відтоді й прилипло до Якова Павловича прізвисько: Самурай. Адже йому довелося брати участь ще й у війні з Японією. І вижив солдат! Доля зберегла. І тут варто зазначити, що у Якова Павловича нічого спільного із самураями не було. Хіба що дужа постава. Та ні, то наша козацька українська порода!

А читачеві нагадаємо, що самураї – це представники військового стану в Японії Х – ХІХ століття. Впродовж середньовіччя самураї витіснили японську аристократію з місця провідної політичної сили країни і створили власну систему керування суспільством – сьогунат. Зміст поняття «самурай» змінювався згідно з обставинами конкретної історичної епохи, однак його складова, що асоціювала самураїв із війною чи військовою службою, залишилася непорушною.

З поверненням авторитет Якова Павловича був на висоті. Його поважали, з ним радилися, йому довіряли, його запрошували на родинні свята. З часом обрали своїм керівником: головою сільради. Головував він аж до виходу на пенсію.

В сім’ї народилося двоє синів, які згодом  стали військовими. Маша весь час протрудилася в тій же городній бригаді, де вирощували помідори й огірки, кавуни і дині. Сім’я Іщенків була зразковою в селі. Сам Яків Павлович любив дисципліну, порядок, сповна віддавався роботі, дбаючи про розвиток і розквіт села та добробут його жителів, був вимогливим і добрим керівником.

І хоча прізвисько вже надто прилипло до чоловіка, ніхто при ньому його не промовляв, бо ж соромилися таке говорити про поважного чоловіка. А ось у спілкуванні жителі частенько промовляли: «Сходи до Самурая – він все вирішить», «Самурай сказав, значить, саме так і треба робити» й таке інше.

Яків Павлович ніколи не хизувався своїми подвигами під час війни, не одягав святкового костюма з численними нагородами. А «розсекретили» його ми, школярі вже старших класів. Якось прийшли запрошувати його на урочистості з нагоди чергової річниці з Дня Перемоги. Яків Павлович уже був на пенсії, але брав активну участь у роботі громадських організацій. Зокрема, був депутатом сільської ради. Зайшовши на ошатне подвір’я, побачили Марію Григорівну, яка «провітрювала» одяг. На тремпелі висів костюм Якова Павловича з… численними нагородами, серед яких три ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни всіх ступенів, ряд медалей.

Коли Яків Павлович відійшов у Вічність (всього кілька років прожив після  досягнення пенсійного віку, адже дали про себе знати фронтові роки), все село проводжало його в останню дорогу. Всі несли квіти, вінки на ознаку великої шани до Людини з великої літери, до ветерана війни, учасника бойових дій двох воєн. А скільки прощальних слів було сказано про Якова Павловича. І поміж них навіть прозвучало: «Він наш, він справжній українець, він наш Самурай!»

Лілія Хуторна, м. Лебедин.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар