Стрічка новин
Тенденція квітня обнадійлива: Ні для кого не секрет, що від браку роботи найбільше потерпають жителі сільської місцевості Сумщини. Тим більш обнадійлива інформація надходить Трьох мешканців регіону підозрюють у масштабній реалізації спирту сумнівної якості: За матеріалами Служби безпеки України повідомлено про підозру трьом мешканцям регіону, які організували у Сумській області незаконну схему збуту етилового 102: що трапилось? з 16 по 21 березня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 111 заяв та повідомлень громадян, з них 9 на момент Так і живемо: Стрімко летить час. Здається, зовсім недавно ми вітали одне одного із Новорічними святами, а вже завершується травневе буйноцвіття, щедро скраплене Що на Лебединщині?: Станом на 9:00 21.04.2020р. на самоізоляції під медичним наглядом лікарів знаходяться 27 осіб, прибулих з-за кордону. З них 17 у І реліквія, і скарб, і пам’ять: Йшла з магазину. Неочікувано поряд скрипнули гальма легковика, і він зупинився. Із салону виглянув молодий чоловік та запитав чемно, 102: що трапилось? з 13 по 19 вересня 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м. Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшло 116 заяв та повідомлень Це не професія, це – доля: Вибір першої вчительки – це дуже важливо. Якою вона буде, залежить, як дитина буде в подальшому ставитися до навчання, до За вирощування плантацій конопель судитимуть 5 жителів Сумщини: За даними слідства, п’ятеро чоловіків на території Лебединського району незаконно засіяли плантацію рослинами коноплі, за якими ретельно доглядали та збирали Це загрожує життю: Цей аварійний люк знаходиться по вул.Карпова, перед мостом на тротуарі. Цією дорогою люди йдуть в лікарню, дитячий садочок, який неподалік.

Сьогодні ми продовжуємо цикл нарисів про вчительку-пенсіонерку, яка проживає в селі. У неї з’явився  сусід-музикант з великим коханням до своєї дружини.

Відтоді, як сусідка Катерина після тяжкої недуги та страждань покинула цей світ і переселилася  до цвинтаря, її дім пустує. Донька зі своїм сімейством неподалік мала добротну господу, щодня навідувалась до батьківської хати вже майже три роки. На продаж садибу виставили, але покупців не знаходилось: у селі пустує стільки житла, що  продати  його неможливо. Попиту немає. А де ж він візьметься, коли сільську молодь можна злічити на пальцях  рук, а помирає людей в десятки разів більше, ніж народжується. Вимирає село…

Марія Іванівна звикла, що за мальвами, які ростуть упродовж низенького парканчика, що відокремлював сусідський двір покійної Катерини, завжди тихо.

Одного дня пенсіонерка поверталася з лікарні після щеплення проти коронавірусу й  побачила метушню біля сусідського помешкання. Зайшла до свого двору  й присіла на лавочку під квітковим різнобарв’ям, щоб угледіти, хто там вештається, та за потреби покликати  Світлану, доньку покійної Катерини.

Тривога була марною. З будинку вийшла сама Світлана, а за нею статечний молодий чоловік. Вони побачили сусідку, привітались та й почали носити валізи з машини, припаркованої біля двору.

До Марії Іванівни підійшов кіт Одісей, що ви­йшов із кущів малини. Господарка його погладила і мовила:

– Бачиш, мабуть, ми матимемо нових сусідів. Це добре.

Нарвала жменю шовковиці, що росла  над лавочкою. З’їла неквапом ті  соковиті ягоди, погладила кота за вухами, підвелась і щойно повернулась поглядом   до своєї садиби, як гукнула Світлана:

– Маріє Іванівно, зачекайте.

Підійшла, присіла на лавочку та й стала розповідати:

– Це наші далекі родичі. Живуть у великому місті. Їм  за сімдесят. Обоє тяжко хворі. Вона має  параліч тіла, майже не рухається.  Петро Васильович, її чоловік, теж дуже хворий. Має неоперабельну онкологічну пухлину. Живе лише завдяки лікам. А це їхній син попросив мене, щоб батьки пожили до осені у селі. Мовляв, можливо, тут дещо оздоровляться. Маріє Іванівно, поглядайте на них, може ще й  потоваришуєте, бо ви ж приблизно одного віку.

На цьому розмова закінчилась. Світлана попрощалася та й хутенько  подалася в дім, як  вона мовила, допомагати прибульцям устатковуватися на новому місці.

Пані Марія пішла до свого будинку, за нею, піднявши  хвоста, кіт.

Через певний час від’їхало авто, що привезло міських прибульців. До кінця  вечора вона не бачила сусідів.

На другий день, щойно зійшло сонце, Марія Іванівна вешталась у дворі. Раптом почула чоловічий голос, який звертався до неї.

– Доброго ранку, сусідко. Давайте познайомимося. Ми тут з дружиною хоча і не надовго, але ж сусідствуватимемо з Вами. Мене звати Петро Васильович. Можна звертатись по імені - Петро. Мою дружину звати Діана. Її Ви побачите, але спілкуватися з нею не вдасться. Дуже вона хвора. Я військовий музикант. Все життя грав   у великих оркестрах. Зараз через хворобу дружини не працюю.

Марія Іванівна розповіла про себе і запитала, чи не потрібна якась допомога. На це новий сусід відповів, що в даний час допомоги не потребує, але як виникне потреба, то скористається пропозицією.

День пройшов, як завжди, спокійно. Хіба що трохи колориту йому надала подруга Людмила Марківна, яка, почувши про нових людей на вулиці, прийшла дізнатись деталі. Оскільки деталей було мало, вона й не затрималася, подалася  до свого двору, клопочучись, як рвати вишні на гілках, яких вона вже не достає.

Поволі літню спеку вгамував вечір.

Марія Іванівна  сіла вечеряти. І раптом почула поряд музику. Живу музику. Грала труба. Вечеря швиденько згорнулася. Вона вийшла на ганок. За мальвами у сусідньому дворі серед споришу стояв інвалідний візок, у ньому, схиливши голову, сиділа жінка в  рожевому вбранні, а поряд з нею стояв уже відомий пан Петро і грав на блискучо-жовтій трубі.

Обпершись об стару велетенську грушу, що росла  на обніжку між садибами, жінка стала слухати красиву вечірню музику сусіда. Такої гри вона ніколи не чула. Ця музика зачаровувала, дарувала світлі емоції, випромінювала тонкі почуття, що нагадували кохання. Вона так її вразила, що по щоці вільно потекла сльоза.

«І буває ж таке!» – Мовила сама собі старенька.    

Через кілька хвилин  музики слухачка закохалася у трубу, як духовий інструмент, що видавала такі легкі для душі і серця мелодії. Скільки пройшло часу відтоді, як  слухала вечірні мелодії, вона не знала. Але коли прозвучали останні акорди, і новий сусід поклав інструмент у чепурну чорну скриньку, Марія Іванівна схаменулась та зніяковіла, бо  наче підслуховувала чиєсь освідчення у коханні. Відійшла від груші і пішла в глибину свого двору.

Наступного дня ранком Марія Іванівна вирішила трохи порибалити та й пішла до берега ставу, що виблискував у кінці городу. Коли підійшла до кладки з дерев’яних дощок, побачила чоловіка. Це був її сусід-музикант.

– Доброго дня, сусідонько – чемно привітався, трішки схиливши голову, Василь Петрович.

– Це я, мабуть, зайняв Ваше місце? Хотів трохи порибалити. Дружина заснула лише під ранок. Тож  спатиме ще пару годин. Знаряддя для такого діла я привіз із собою, бо сини побачили, коли приїздили на розвідку, що в кінці городу  є став.

– Добре, що Ви рибак, – промовила Мрія Іванівна, – тож вмостимося  удвох.

Поплавки на воді тіпалися нечасто. Але десь по сім-дев’ять  невеликих жовтих карасиків кожен поніс до двору.

Увечері Марія Іванівна знову слухала живу музику. Та не лише вона. Слухало все село. Перехожі зупинялись, вдивлялись у музиканта, який стояв біля дружини й грав тихі, але красиві мелодії. Ця музика була, як густий мед, що насичував повітря.

Так було кожного вечора. Коли заходило сонце, пан Петро давав концерт із п’яти - семи творів. Вечірня мультифонія на трубі у виконанні нового сусіда розкривала високу культуру  і техніку гри виконавця. Теплота і ліричність музичних п’єс передавала настрій музиканта. І це можна було відчути з перших звуків.

Якось Марія Іванівна наважилась і розпитала про його дружину.

– Вона була співачкою. Талановитою співачкою. Працювала солісткою у відомій змішаній капелі, що є дуже високопрофесійною і відомою в усій Європі. У нас два сини. Старшому Юркові на другий день після закінчення університету на принесли повістку до військкомату, і зобов’язали, як молодшого лейтенанта, через три дні відправлятися в АТО на Донбас. Коли дружина це почула, втратила свідомість – і до тями так і не прийшла. Її паралізувало. В такому стані вона вже чотири роки…

З того фатального дня  все розладилося. Син повернувся з війни через два роки, а от його мама в немічному стані й по сьогодні. У нас все змінилося… Єдиною сталою величиною у моєму житті залишається любов до Діани. А оскільки вона майже не контактна, то я щовечора демонструю їй своє кохання через музику. Я граю для неї лише ті твори, які вона цінувала й поважала у моєму виконанні…

Петро Васильович замовк. Сусідка не знала, як йому співчувати. Вони ще трохи посиділи на лавочці під шовковицею. Потім співрозмовник підвівся й промовив:

– Я ж усвідомлюю, що людина приходить у цей світ без нічого і відходить з нього теж без нічого, хіба що збереже свою любов. Піду я до Діани, можливо, зуміємо пообідати…

Сусід пішов.

Пані Марія задумалась. Защеміло на серці. Згадався покійний чоловік Василь, який теж палко її кохав і це доводив своїм відношенням щоденно.

Кожного вечора, коли сонце потихеньку котилося на відпочинок, а пані Марія завершувала свою незначну трудову терапію  у палісаднику, сусід Петро  звично грав на трубі. Чиста й висока музика йшла, наче з небес. Вона була щира й небайдужа…

Пані Марія запримітила, коли Петро Васильович розпочинає музикування, на ставку майже до берега біля городів припливають лебідь із лебідкою і завмирають на  чистому водному плесі. Вони теж слухали  ту чарівну музику.

Так було і того вечора. Марія Іванівна сиділа й насолоджувалася ще не відомими їй мелодіями. Музикант працював  віртуозно і демонстрував особливо глибокі і чуттєві мелодії, які лилися, наче з його душі,  і йшли у глибини Всесвіту. Звучали високі ноти. Вони пронизували свідомість старенької слухачки, роз’ятрюючи душу.

І раптом всі красиві звуки різко обірвались. Марія Іванівна здригнулася. Хутенько підвелася, минаючи різнобарвні мальви, й попрямувала до сусіднього двору.

Петро Васильович стояв з опущеною трубою в руці.

– Щось трапилося?  – запитала сусідка.

– Діана заплакала… Сльози потекли з її очей… Вона відчула те,  що я їй грав…

Володимир Ткаченко,

м. Суми. Вересень. 2021р.

Додати коментар