Ви любите милуватися золотавою осінню? Звісно, переважна більшість громадян скаже: «Так!» Ще б пак! Ось береза майорить жовтим листям, клен вкрився багрянцем (та хіба тільки він?).

А чого вартий погляд на осінні квіти – різнобарвні хризантеми та жоржини, веселі чорнобривці, лимонні і жовті гвоздики! Все це несе насолоду, піднесення, захоплення.

Коли милуєшся осінню, особливо порою «бабиного» літа, спливають у пам’яті рядки: «Червоні грона горобини». Це дерево й справді заворожує своєю красою.

До чого ці мої роздуми? А ось до чого. Їдучи асфальтівкою з Лебедина на Червлене, а чи прямуючи нею до лісу по гриби, певно, кожен милувався красою горобинових дерев, котрі висаджені свого часу обабіч дороги дбайливими руками лісівників. Та одного ранку довколишні мешканці побачили неподалік Хреста, що встановлений над трасою, на околиці міста, непривабливу картину: хтось убив красу горобинового дерева. Воно впродовж багатьох років радувало людей своєю чарівністю, віддавало щедрість урожаю. І раптом… Хтось познущався над деревцем, аби збагатитися його щедрими гронами, зрізав під корінь. Чому це зробив? Заради збагачення. Нахабно забрав плоди, здав їх приймальникам, котрі дали оголошення у засобах масової інформації про приймання червоної і чорної горобини. Одержав якісь гривні. Куди подів? Впевнені, на горілчані напої. Порядна людина такого не зробила б.

Так і хочеться поглянути цій людині (ні, варвару) в очі і запитати, у якого Сірка він їх позичав, ідучи на злочин, та й чи хоч одне деревце він посадив за своє життя?

Лежить тепер горобина над трасою, її верхівка сягає асфальтівки, ніби волаючи: «Приберіть мене з місця загибелі!».

Дивлячись на те нещасне деревце, бере острах, чи не спіткає така ж доля таких же його «сестричок», що ростуть у наших лісах?

Маргарита Зелена, жителька Лебедина.