Стрічка новин
Поліція викрила крадіїв електротехніки: Менше доби знадобилося оперативникам Лебединського відділення поліції аби встановити осіб, причетних до крадіжки чужого майна та вилучити у них викрадені Наші сучасниці: Сьогодення вимагає від пра­ців­ників поштового зв’яз­ку особ­ливих зусиль. Окрім того, що вони доставляють газети, журнали, іншу кореспонденцію, доводиться НЕБЕЗПЕКА – для людей, СОРОМ – для влади!: У мережі Фейсбук у групі «Підслухано Лебедин» з’явився допис Олени Соляник, яка занепокоєна, в якому стані знаходиться Меморіал Слави. «Меморіал Телеканал «СТБ» приїхав до Кролевця, щоб зафіксувати унікальний рецепт борщу: 22 травня кролевчанка Тетяна Сокур ділилася секретним рецептом борщу з яблуками з яблуні-колонії зі знімальною групою телеканалу СТБ та представниками Дошкуляє: У непростому сьогоденні багато що дошкуляє людині: мізерна зарплата, непомірні ціни за комуналку, наспіх «зшиті» реформи, коронавірус  тощо. Хочете мати гідну професію? Отримайте її безкоштовно!: Останнім часом значно знизилася престижність здобуття робітничої професії. Не оцінивши потреб ринку праці, молодь обирає вищі навчальні заклади та спеціальності, У червні закінчується нерест на всіх водоймах: Сумський рибоохоронний патруль нагадує громадянам та рибакам – любителям про терміни закінчення весняно-літньої заборони на лов водних біоресурсів: Забутий герой: Все далі й далі в історію від­ходять події Другої світової війни. І чим швидше біжать роки, тим притуплюється пам’ять на­щадків. На Лебединщині вогнеборці ліквідували загоряння господарчої споруди: 11 травня о 21:39, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння господарчої споруди по вул. Лісна в с. LOVE UKRAINE: «Любіть Україну» – читаємо й пригадуємо відомий вірш Володимира Сосюри. «Love Ukraine» – читаємо й пригадуємо урочисту й водночас дуже

Зі сторінок тижневика «Будьмо разом», котрого я передплачую й із задоволенням читаю, дізналася про долі льотчиків, які загинули за тих чи інших обставин у мирний час.

Одні з них – наші земляки, інші служили у льотній частині, котра дислокувалася у свій час на околиці Лебедина. Добру справу робить редакція, відновлюючи пам’ять про героїчних людей. А скільки їх, льотчиків, здійснили подвиг у роки Великої Вітчизняної війни! Серед них був і мій батько – Остап Архипович Смілян.

Що я про нього знаю? Зовсім небагато. Бо він загинув у 1945 році, коли мені виповнилося лише п’ять років. У моїй пам’яті збереглося тільки те, що розповідали мама Євдокія Остапівна, дід Архип Іванович (батьків батько) та власні враження від однієї-­єдиної зустрічі з батьком у 1943-му.

Та все розповім по порядку. Його  життєвий шлях розпочався із звичайної сільської родини, яка мешкала в селі Капустинці. Батько Архип Іванович був із бідного роду, у свій час служив у кавалерії царської Росії, а коли повернувся потому додому, в рідне село, займався сільським господарством. А в 1940 році сільчани обрали його головою колгоспу імені Петровського, що в селі Вільшана Синівського району (тепер входить до Липоводолинської ОТГ). Там він купив хату для своєї родини. В сім’ї Смілянів виховувалося четверо дітей – Остап, Марфуша, Дуся та Іван. Всі вони зростали трудолюбивими, розумними, добрими.

Поскільки Остап Архипович закінчив школу з відмінними оцінками, його взяли викладати фізкультуру у Капустинську середню школу (на той час бракувало вчителів). Це було в 1939-му. А потім він вступив до Армавірської військової школи льотчиків-штурманів, де готували фахівців за скороченою програмою. Провчившись один рік, повернувся додому. Одружився.  Потім знову вчителював – викладав військову справу у Сватківській середній школі. І тут – війна. Як розповідала мама, після випускного, 22 червня 1941 року, батько прибіг додому, швидко зібрав деякі речі, поцілував мене, маму – і до Синівського військкомату. Він розумів, що його льотні навички дуже потрібні у цей тяжкий для країни час.

Фашисти окупували й нашу територію. Важко було мамі зі мною, малою. А в 1943-му, коли радянські війська гнали ворога з нашої рідної країни, коли наступальні операції проводилися одна за одною, в небі над нашим селом Капустинці з’явилися радянські літаки. Мама раділа тому, наче сподівалася, що серед льотчиків і її чоловік, а мій батько. Її серце відчувало, що він неодмінно відвідає їх. Дійсно, якось у двері постукали. І диво! На порозі постав кремезний чоловік у льотній формі. Мама розплакалася, кинулася в його обійми, а я тихенько промовила: «Тато…» Таким він запам’ятався мені на все життя. Пригадується, якою я була щасливою, коли тато і мама, тримаючи мене за руки, переносили через калюжки після дощу, ідучи в гості до дідуся Архипа. Я тоді дуже раділа з того, що поряд він, мій татко. І по-дитячому хотілося розказати всім-всім односельцям, який у мене тато – дужий, кремезний, красивий, тато-герой.

На жаль, то була мить. Одна щаслива мить. Військове керівництво відпустило батька на кілька днів. Потому – гірке розставання… Назавжди. Звісно, батько писав листи з фронту. Однак, на жаль, вони не збереглися.

А ось лист його друга, теж льотчика Вані Спіріна до моєї мами я бережу. Це сімейна реліквія і пам’ять. У ньому він повідомляв, як загинув мій батько (лагідно називав його Асташа). Це трапилося на території противника, над Берліном  у 1945 році. «Это было на энском направлении. На задание я летел крыло в крыло с Асташей. Нас было очень много над полем боя, где мы работали. Асташа, как штурман, вместе с лётчиком выбросились с парашютами, поскольку их самолет загорелся. Экипаж приземлился в пожар, где всё горело на территории противника. Асташа был моим самым лучшим другом. Мы будем мстить врагу за Асташу», – написав Ваня.

Він також повідомляв, що загинув їхній спільний друг Міша Шуваєв, а ось ще один із  їхньої «міцної компанії» – Потапенко продовжує громити ворога.

Ваня написав  і свою домашню адресу у Вологодській області, зазначивши, що там його чекає одна мама. Більше в нього нікого немає. А ще просив мою маму писати йому листи.

Ми одержали похоронку, що батько пропав безвісти. Пізніше мамі передали із Синівського військкомату батькові нагороди: орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу» та інші. А вже через кілька років після Дня Великої Перемоги – повідомлення про призначення мені, доньці Аллі Остапівні Смілян, пенсії в розмірі 334 карбованці (рублі) в місяць за пропавшого безвісти Сміляна Остапа Архиповича на підставі Постанови РНК СРСР «О пенсиях и пособиях лицам высшего, старшого и среднего начальствующего состава, лицам младшего начальствующего состава сверхсрочной службы, специалистам рядового состава сверхсрочной службы и их семьям».  Почали її виплачувати з 1 травня 1952 року Синівським відділенням Держбанку СРСР, звідки згодом надійшли мені пенсійні документи. Та я аж ніяк не раділа тому. Мені дуже хотілося, щоб повернувся з війни батько, щоб він був поряд. Я довго-довго його чекала…

Все життя бережу пам’ять про свого батька-героя. Часто-часто згадую його, ще молодого. І зберігаю всі документи і фото (їх дуже мало), котрі свідчать про те, що колись була така людина – Остап Архипович Смілян – мій батько. А ця моя розповідь – ще одна сторінка моєї пам’яті про рідну й дорогу мені людину.

Алла СМІЛЯН,

м. Лебедин.

Додати коментар