Мальовничий Лебедин є чарівним куточком України, барвистою квіткою Слобожанщини. Лебединська земля овіяна легендами, красива неозорими ланами з пишною зеленню лісів, з їхніми щедротами, лісовими ягодами та грибами.
Саме серед такої краси, під лісом, у своїй оселі проживає чудова жінка-грибниця – Парасковія Михайлівна Грибова. Як бачите, її прізвище відповідає її захопленню. Вона має щедру душу, жіночну красу, відзначається наполегливою працею.
Подвір’я в неї доглянуте, довкола квітнуть чорнобривці, хризантеми, жоржини та троянди. То все створили працьовиті руки Паші Михайлівни.
Восени нелегко застати її вдома – вона в лісі. Як зазначає жінка, ліс – це її годувальник. Влітку Паша Михайлівна збирає ягоди, трави, восени – гриби, горіхи. Все це переробляє, консервує, сушить, а потім пригощає своїх рідних та друзів.
Так і проходить пенсіонерське життя цієї меткої, роботящої жіночки. Хоча вже вплелася сивина у волосся, ніби сизий туман, однак її руки не знають спочинку. «Отримую насолоду, збираючи гриби, з ними навіть розмовляю, – говорить Паша Михайлівна, – акуратно залишаю грибницю, щоб і наступного року тут виросли гриби».
Зозуля вже накувала жінці 81 рік. До виходу на пенсію вона трудилася кухарем у їдальні Лебединського профтехучилища, має грамоти, подяки, премії за сумлінну працю.
Зі своїм чоловіком Григорієм Петровичем (працював у держлісгоспі) Паша Михайлівна прожила більше півстоліття. Це була зразкова родина. Подружжя виростило й виховало двох синів – Петра та Івана, які знайшли гідне місце в житті. Але коли відійшов у Вічність Григорій Петрович, додалося сивини у її волоссі, печалі в очах і життєвих проблем. Вона часто згадує, як разом збирали щедроти лісу. Тяжко самій крокувати життям, але Паша Михайлівна не здається, бо, як зазначає, після дощу світить сонце. Життя – така річ, що може зламати, а може й пожаліти… Жінка весь час просить, щоб старість подовше постояла за порогом, а не пробралася до хати.
Запитую у Паші Михайлівни, що для неї ліс? «Ліс – це наше багатство, його слід берегти», – ділиться думками моя співрозмовниця. – Для мене він – моя стихія. Після Великої Вітчизняної війни він весь час нас годував. І на сьогоднішній день влітку збираю ягоди, а потім, закривши літо на замок, вступаю в осінь і господарюю в лісі, бо ж він манить до себе грибами, красою золотої пори року. А ще – своєю свіжістю, п’янить запахом хвої. А це корисно для здоров’я».
Майже щодень Паша Михайлівна, взявши кошика до рук, зі своєю вірною подругою – собачкою Жулькою – вирушає до лісу.
Побажаймо їй міцного здоров’я, добра, благополуччя, нових зустрічей з лісом і вдалого «тихого полювання».
Ольга ПАЛИВОДА,
позаштатний автор
тижневика «Будьмо разом».