Галина Миколаївна тихесенько підвелася з ліжка та навшпиньки вийшла зі спальні, уважно поглянувши на сплячого чоловіка. Чи, бувало, не розбудила? Та Федір Семенович міцно спав, поклавши під голову руки. Дружина посміхнулася й зачинила за собою двері.
Жінці вистачило й десяти хвилин, щоб у свої неповні сорок п’ять років, мов бешкетне дівчисько, залізти на дах будинку і взятися за роботу.
Вночі буря завдала чимало шкоди місцевим жителям: кому знесла покрівлю, кому поламала паркан, повсюди на землі лежали зламані гілки дерев, а подалі і самі дерева вирвані з корінням.
Молодиця поправила шифер, взяла в руки цвях, але забити його так і не встигла, бо на подвір’ї з’явився чоловік.
Федір стояв під розлогою грушою та мовчки дивився на дружину, з його очей бігли сльози. Нічого не сказавши, пошкандибав до хати.
Галина все ж таки забила цвяхи, а потім обережно по стовбуру дерева спустилася на землю.
Снідали мовчки, дружина і не виправдовувалася. Вночі Федору стало знову зле, і довелося викликати швидку допомогу.
Старенький лікар як міг заспокоював дружину:
– Ми з Вами зустрічаємося не вперше. Без операції у Вашому випадку не обійтися.
– Ви ж добре знаєте мого чоловіка.
– Знаю, але тепер його життя залежатиме повністю від Вас. Лік іде на години. Даєте згоду на операцію? То підпишіть папери.
– Який у нього шанс?
– Один із 1000, але спробувати треба. – Лікар дав Галині Миколаївні хустинку. – Поплач, люба, тут я тобі не порадник. Через десять хвилин чекаю на твоє рішення.
До молодиці підійшла старенька санітарочка та сказала:
– Ти не плач, люба, Олександр Миколайович – гарний лікар. Не одне життя врятував. Якщо він радить оперувати, погоджуйся. Любиш чоловіка?
– Ще й як. Ми ж із ним сорок років не розлучаємося.
– Термін великий, – здивувалася старенька, – а ти така молода й вродлива. Скільки ж тобі років буде? – поцікавилася.
–Сорок п’ять незабаром виповниться. А з Федором разом у дитячому будинку росли, – і заплакала ще дужче.
Двері ординаторської відчинилися, і вийшов лікар.
– То що, Ви вирішили?
– Оперуйте. Я згодна.
– Ходімо до кабінету та підпишемо необхідні папери.
Галина не зчулася, коли й заснула. Хтось настирливо тормошив її за плече і тихенько шепотів:
– Прокидайся, голубонько, час іти додому.
Жінка миттєво підхопилася на ноги. Перед нею стояв сивий лікар і лагідно посміхався.
– Операція пройшла успішно, ідіть додому відпочивати. Прийдете завтра. Зараз Ви йому нічим не допоможете.
Жінка ледве дісталася ліжка й заснула мертвим сном. Прокинулася від того, що у кімнаті голосно нявкав кіт і просився на вулицю. Галина погладила рудого улюбленця і відчинила двері. Кіт радісно став бігати по подвір’ю.
Зібравши необхідні речі, жінка вирушила до лікарні, де на неї чекали дуже хороші новини.
– Розумієте, Галино, Федір прийшов до тями, але весь час мовчить і відмовляється їсти. Можливо, Вас послухає?
Дружина зайшла до палати та подивилася на чоловіка. Він лежав із розплющеними очима та дивився у стелю. Коли жінка намагалася заговорити, він важко зітхнув і відвернувся до вікна.
У коридорі до Галини підійшла знайома санітарка і відвела в бік.
– Ти, доню, сходи до церкви і постав свічку за здоров’я. Подякуй Господу, що чоловік вижив.
Галина Миколаївна так і вчинила. Вдома стояла навколішках перед святим образом і довго молилася. Сльози рікою текли з очей, але жінка їх не відчувала, лише тихесенько шепотіла: «…Господи, чому склалося так життя? Пожалій мене з Федором, адже ми сироти, рідних у нас немає. Син дорослий, мешкає у Києві. Він найдорожче, що є у мене в житті. Я дуже його люблю. Не забирай у мене чоловіка. Дозволь нам пожити разом іще деякий час.
І раптом кімната наповнилася яскравим світлом, а бідолашна почула поруч себе голос неземної краси.
–Надави соку із червоного буряка і давай пити чоловікові тричі на день, починаючи зі столової ложки. Нехай п’є до тих пір, поки сам не відмовиться.
Голос замовк. Світло погасло, в кімнату повернулася темрява.
Налякана до смерті жінка не знала, що й робити: вірити чи ні побаченому диву.
Про нічну пригоду нікому не розповідала, а бурячний сік принесла чоловікові.
Диво сталося на очах. Федір пив сік, починаючи зі столової ложки, поки не дійшов до повної склянки. Коли минув тиждень, сказав:
– Не принось мені більше. Я його вже не питиму.
Коли лікар виписував Федора додому, чоловік міцно потис руку на прощання і сказав:
– Спасибі Вам, Олександре Миколайовичу, що повернули мене до життя.
Лікар підвів до нього дружину і пояснив:
– Їй дякуй, а не мені.
Після операції Федір із Галиною прожили іще шість років.
Ольга БАРДІНА, м.Тростянець.
(Спеціально для сторінки «У родинному колі».).