Стрічка новин
Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате: 19 вересня в Полтаві був проведений 3-й Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате, у якому взяли участь більше ніж Відно­вив свою роботу вокзал станції Лебединська: 1 червня 2020 року, відно­вив свою роботу вокзал станції Лебединська. Приміські каси починають свою роботу з 4:30. На конкурс: Ось таку п’ятикілограмову щуку  в кінці жовтня спіймав спінінгом наш земляк, затятий рибалка Олександр Стеблянко на одному із ставків Київщини. 102: що трапилось? з 20 по 26 квітня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 103 заяви та повідомлення громадян, з них 7 на момент реєстрації містили Туберкульоз виліковний!: Зараз у світі є серйозна проблема COVID-19,але не потрібно забувати і про не менш небезпечне захворювання Її осінній ювілей: Осінь, золота і чарівна, крокує нашою землею. Разом з нею вступає в свій осінній ювілей і моя подруга Людмила Лисенко. Пожежа – це велика небезпека: Настала зима, тож пожежонебезпечний опалювальний сезон триває. Ризик виникнення пожеж у житловому секторі має тенденцію до зростання. Кількість безробітних рекордно зросла на Сумщині: На Сумщині зафіксували рекордну кількість безробітних. За два місяці карантину до центру зайнятості звернулися понад 10 тисяч людей. Відеороз'яснення щодо виплати грошової допомоги: Пенсійний фонд України пропонує відеороз'яснення щодо виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 1тисячі гривень в умовах карантину. Водночас закликаємо Майстерня свята LeKost - свято повинно бути казковим!: Майстерня свята LeKost EVENT представляє компанію казкових друзів: допитливого міньйона Кевіна, бешкетника домового Бубу, мегапозитивного Губку Боба

Пам’ять… Як добре, що вона зберігає все, що супроводжувало людину впродовж її життя: хороше і погане (на жаль), радісне і сумне, приємне і журливе.

Та не хочеться журитися. Але ж… Та ж пам’ять повертає у той журливий час. Іноді обставини змушують нас це робити.

У місті Лебедині з ініціативи на той час депутата обласної ради Валерія Григоровича Чалого створюється музей під відкритим небом на території колишньої школи молодших сержантів, де в минулому столітті дислокувалися курсанти із м. Чугуєва (майбутні льотчики), які проходили практичні навички льотної справи на аеродромі під Лебедином.  Тут уже встановлено літак. Роботи продовжуються.

А газета «Будьмо разом» розпочала друкувати матеріали про зем­ляків-льотчиків, які, на жаль, загинули за тих чи інших обставин у мирний час, про їхній останній політ, аби розповісти читачам тижневика та й лебединському загалу, щоб пам’ятали про ті героїчні подвиги. В газеті від 19 листопада ц.р. вийшов перший матеріал про льотчика-курсанта Юрія Молодику нашого земляка, уродженця м.Лебедина. На цей раз мова піде про підполковника Анатолія Коваленка. Поділитися спогадами про свого брата ми звернулися до жителя міста Валентина Левченка.

– Валентине Олександровичу, розу­міємо, що гіркі спогади тривожать душу. Вибачте, що змушуємо Вас це робити. Але ж пам’ять живе у нас. Тож давайте згадаємо про рідну для Вас людину.

– Дякую за те, що повертаєте мене у пам’ять. Я ніколи й не забував свого брата. Ви, певно, звернули увагу, що у нас різні прізвища і по батькові. Але ми рідні брати по мамі Марії Олександрівні. Так у неї склалася доля, що мій батько рано помер. А згодом у мене зֹ’явився вітчим, Іван Васильович Коваленко, який на певний час замінив мені батька, навчав премудростям і життя, і професії водія. А який я був радий, коли в мене з’явився братик! Назвали Толею. Мені завжди хотілося, щоб він скоріше виріс (різниця між нами майже у вісім років). І ось поки він ріс, та й уже в дорослому його віці, я завжди опікувався братом.

– То де ж народився і навчався брат?

– Народилися ми обоє в м. Лебедині. Проживали по вул. Новопостроєній. Толя здобував освіту у міських школах №2 (восьмирічну) і №6 (середню).

– І як навчався?

– Добре і відмінно. Був наполегливим в освоєнні знань. А ще займався спортом. Особливо любив хокей. Ми жили неподалік так званого у народі «горбатого» озера. Взимку Толя там часто пропадав (у хорошому розумінні цього слова). За відмінну гру на хокейному майданчику друзі називали його «Лебединський Харламов» (був з таким прізвищем чудовий хокеїст у збірній СРСР у 60-70-ті роки). Брат тоді грав за хокейну збірну Лебедина. Захоплювався й футболом.

– Мрія стати льотчиком – це мрія з дитинства чи все ж по закінченню школи саме таку вирішив обрати професію?

– З дитинства марив небом. Можливо, за приклад послужив батько Іван Васильович, який у роки Великої Вітчизняної війни був військовим льотчиком, на фронті громив ворога на легендарних ІЛах. Толя гордився своїм батьком (і для мене він, хоча й нерідний, теж був зразком у всьому). Ми часто з братом переглядали бойові нагороди Івана Васильовича – орден Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, чимало медалей. Їх після смерті батька Толя дбайливо зберігав. А коли виріс його син Павлик, ці нагороди, як сімейна реліквія перейшли до нього.

Тож по успішному закінченню школи №6 Толя, не задумуючись, яку професію обрати, відразу ж подав документи до Єйського військового льотного училища (Росія) і став його курсантом. Але це було непросто. Варто зазначити, що мій брат мав таку рису характеру, як наполегливість у досягненні поставленої перед собою мети. Ось тут він теж її проявив. Коли голова приймальної комісії зачитав протокол і назвав прізвища курсантів-першокурсників, то Ана­толій здивувався, адже його у тому списку не було. «Чому, адже «добре» і «відмінно» одержав під час вступної кампанії», – замислився і… заспішив до начальника училища. Той з розумінням поставився до проблеми Анатолія. Розібрався в ситуації – і юнака з України зарахували до військового навчального закладу.

– А ще які риси характеру були притаманні Вашому брату?

– Всі найкращі. Це й відповідальність, і скромність, і працьовитість, і повага до батьків, до мене, як брата (завжди радився зі мною), до всіх оточуючих – і старшого, і молодшого віку. Він був товариським, тому мав багато друзів і в Лебедині, і під час навчання та служби в авіації.

Анатолій беріг сімейні цінності і традиції. Він завжди допомагав мамі. Взагалі наша родина була дружньою, ми підтримували одне одного і всіляко допомагали. Розповім такий факт. Я їздив до Толі на випускний у м. Єйськ, а з часом у моїй господі ми всі разом справляли його весілля. За незвичних обставин він одружувався. Приїхав у першу відпустку. Ми всі були раді за Толю і гордилися, що він став льотчиком. До речі, коли б не з’являвся до рідного дому, завжди привозив кожному гостинці – мамі, мені, моїй дружині та дітям, іншим родичам. До речі, його приїзд – це було свято для нас усіх. Ми дуже любили Толю. Якось розмовляючи, я відчув, що Толя щось хоче cказати, однак несміливо підходить до цього. «Та відкривай уже секрет», – зазначив братові. «Хочу одружитися», – повідомив нарешті Толя. «Так до закінчення відпустки всього тиждень?» – я запитально констатував факт, а тоді впевнено мовив: «Готуємось. Все зробимо». До речі, з нареченою він познайомився на весіллі у друга в Лебедині, а родом Валя з Тростянеччини. Так я й одружив брата. Він був чудовим сім’янином. В їхній родині зростало двоє діток – донечка Таня і синочок Павлик. На жаль, вони рано залишилися без батька. Він не порадів їхнім успіхам. А вони продовжили батьківську справу. Обоє офіцери Збройних Сил Росії. Таня проживає і працює в Ростові-на-Дону, Павлик – у Москві.

– Де саме довелося нести службу Вашому брату?

– По закінченню військового льотного училища його скерували у м. Борзя Читинської області, де надали всі умови для проживання, а особливо тоді, коли одружився, – одержав трикімнатну квартиру. Служба проходила добре, хоча й була нелегкою. Довелося брати участь у врегулюванні конфлікту у буремному Нагорному Карабасі. На жаль, нещодавно там знову спалахнуло.

За час сумлінної служби в Борзі Анатолія нагороджено двома орденами і медалями.

Через кілька років Анатолій вступив до Академії Військово-Повітряних Сил імені Гагаріна у м. Москві. Потому була служба в Німеччині. Коли в 1991 році радянські війська вивели з цієї країни, військовий шлях Анатолія проліг до міста Калач-на-Дону, що неподалік від Волгограда. Одержав посаду командира ескадрильї.

– Ви пам’ятаєте події того фатального дня, коли сталася трагедія?

– Так. Вони закарбувалися в пам’яті назавжди. Напередодні ми розмовляли з Анатолієм по телефону. Він збирався в Лебедин, на весілля племінника – мого сина. «Я готовий. Машина завантажена. Чекай. Прибудемо вчасно», – сказав на закінчення розмови брат.

Йому лишалося служити рік. Збирався, вийшовши на пенсію, перебратися з родиною до рідного Лебедина, де вже будувався на вулиці Привокзальній. Я йому допомагав – керував тим будівництвом. Він дуже любив наше зелене, сонячне, затишне містечко. Та й на батьківщину дружини Валі добиратися недалечко. Отож, були плани. Але все миттєво обірвалося. Ситуація склалася важка.

Ми з кумом ставили намет (тоді весілля гуляли вдома), як раптом – телефонний дзвінок від двоюрідного брата із м. Москви, який повідомив, що по радіо передали інформацію: «Під Новоросійськом розбився літак СУ-24МР ВПС Росії, пілотований командиром ескадрильї підпол­ковником Анатолієм Коваленком і штурманом майором Андрієм Маркеловим. Льотчики здійснили подвиг, адже ціною власного життя відвели біду, аби повітряне судно не впало на нафтобазу Новоросійського морського порту і розташоване в 5 кілометрах селище. Військові льотчики врятували Чорноморське побережжя від великої екологічної катастрофи». Ця звістка обпекла моє серце, все моє єство тремтіло: «Що робити?» Я нікому нічого не сказав. Тримав себе, як кажуть, «у кулаку». Вирішив не затьмарювати  дітям радісну подію сумною звісткою. Рідні бідкалися, чому це не приїхав Анатолій. Висловили припущення: «Військова служба не пустила в рідні краї». Не знаю, як мені вдалося стриматися. А вже потому, як відбулося весілля, тобто в неділю ввечері, всім рідним, зокрема й мамі, повідомив про трагедію з Толею. Мама найтяжче від усіх пережила смерть сина.

– Валентине Олександровичу, Вам відомо, що ж трапилося тоді? Чи повідомили Вам про це?

– Так. Розповідали й товариші по службі, й дізнався із газет «Труд» і «Коммерсантъ».

Як виявилося, літак-роз­відник СУ-24 МР брав участь у командно-штабних навчаннях 10-ої змішаної авіадивізії 4-ої повітряної армії Північно-Кавказького військового округу. Екіпажу льотчика першого класу підполковника Коваленка і штурмана першого класу майора Маркелова було наказано провести обліт ділянки Чорноморського побережжя Кавказу. Це завдання входило в план проведення навчань Чорноморського флоту. Об 11-ій год. 40 хв. літак знаходився на висоті 10 км над горами в районі станиці Грушева. Пілоти почали знижуватися, щоб вийти із зони хмарності. Неочікувано зв’язок з екіпажем перервався…

Літак впав на землю в 5 км від селища, що знаходилося поряд з нафтобазою Новоросійського морського порту. Врізавшись у гору, СУ-24 проорав злітною масою в 36 тонн по її схилу біля сотні метрів. Частини фюзеляжу були відкинуті вибуховою хвилею на 70 метрів.

На місце катастрофи прибули оперативні групи Міністерства надзвичайних ситуацій. Погасивши пожежу, що створювала небезпеку нафтосховищу, рятувальники віднайшли серед обвуглених уламків останки пілотів і «чорний ящик».

– То що ж стало причиною катастрофи? Чи не пояснили Вам?

– За версією колег-пілотів, у літака, очевидно, відмовила одна із бортових систем, тобто блок електронної автоматики.

– Чи могли пілоти катапультуватися? Що на цей рахунок говорили Вам товариші по службі?

– Звісно, могли. Для цього в них обох була надійна катапульта, що, як правило, гарантує порятунок практично в будь-яких режимах польоту. Був, хоча й невеликий, запас висоти. Але пілоти в ті скупі миттєвості про себе не думали, а до останнього боролися з падаючим літаком, що їм не піддавався, і зуміли скерувати його в бік від величезних нафтових цистерн.

– Коли саме сталася катастрофа?

– В середу, 22 квітня 1999 року.

– Скільки років було Анатолію?

– Толі було 38, його штурману теж не було й сорока.

– На якому цвинтарі поко­їться прах Анатолія Коваленка?

– На Покрівському, зліва від центрального входу, понад парканом від вулиці Шевченківської. Доставили Толин прах літаком до Охтирки в понеділок. Потім привезли автотранспортом до Лебедина. І працівники Лебединських військкомату та міліції, і товариші по службі подбали про належне поховання брата. Було хвилю­юче й дуже боляче. Не можу без сліз згадувати той день. Потому мама щодень ходила на могилу до сина. Зараз уже немає Марії Олександрівни з нами, її могилка поряд з Толиною. Тепер я з родиною доглядаю за місцем останнього прихистку і Толі, і мами. Над могилою брата височить гранітний пам’ятник.

– Ви не їздили на місце трагедії?

– Ні. Нічого це б не дало, окрім зайвих хвилювань. Але їздив до міста Калач-на-Дону, аби допомогти Толиній дружині Валі виклопотати пенсію, як сім’ї загиблого. Парадокс, але так. Довелося підняти на ноги все військове керівництво. Досягнув мети. Однак у душі залишилися біль і образа від байдужості. А Толя ж виконував військове завдання і ціною власного життя відвернув біду. Як мені розповідали пізніше його товариші по службі, і місто Новоросійськ, і жителі прибережних сіл та селищ думали, що то йдуть навчання. Це вже потім їм повідомили про катастрофу.

– Вам не повідомляли, часом, як увічнили пам’ять про мирний подвиг підполковника Коваленка і майора Маркелова?

– На місці падіння літака встановлений пам’ятник. Але для мене, як брата, головне, що Анатолія пам’ятають у нашому місті. Ось і музей під відкритим небом облаштовують ентузіасти. Дякую їм й редакції газети «Будьмо разом», що нагадали землякам старшого покоління і повідомили юним, що саме уродженець Лебедина, військовий льотчик підполковник Анатолій Коваленко здійснив мирний подвиг в ім’я людського життя.

– Дякуємо Вам, Валентине Олександровичу, за спогади. Вибачте, що торкнулися щемних струн Вашої душі. Дякуємо, що бережете пам’ять.

Анатолій з мамою Марією Олександрівною 13 червня 1973 року.

Учень 4-Б класу школи №2 Толя Коваленко. Цю фотографію за хороші успіхи в навчанні і зразкову поведінку із власним дарчим підписом вручив йому директор навчального закладу Олексій Іванович Митник, 10 листопада 1971 року.

Анатолій Коваленко – курсант Єйського військовогольотного училища.

На службі: Борзя під Читою. З товаришем. Анатолій – зліва.

Хокейна команда м. Лебедина, в якій грав Анатолій Коваленко (другий справа – стоять).

Пам’ятник на місці загибелі льотчиків.

 

Бесіду вела

Надія СОЛОДОВНИК.

Фото з сімейних архівів Валентина ЛЕВЧЕНКА та Василя ВОРОЖКА, тренера ДЮСШ.

Коментарі  
0 #1 Lidiyaradchenko47@gm 18.12.2020, 19:44
Прибув Анатолій Коваленко в школу 6 у 1975 році в дев'ятий клас "В". На той час у школі було 10 старших класів аж до "Д". То ж школа 2 повністю передавала свій клас у шосту школу. І так як клас старшокласників на фізкультурі ділився на н підгрупи хлопців і дівчат, то фізкультуру у Анатолія проводив 2 роки аж до 1977 року Логвиненко Павло Петрович, а в нього У атолію було чому повчитися. Школа на той час була лідером з фізичної підготовки і процент поступаючих у військове училище був високим. Я пам'ятаю Анатолія як одного із найкращих учнів школи. Останній раз я зустрів його на пилорамі ремстройконтори, де він заготовляу стройматеріали для будівництва свого будинку, куди він мріяв перевезти свою сім'ю з останнього місця своєї служби. Дуже дякую газеті " Будьмо разом", а також журналісту Солодовник Надїі Миколаївні за такі зворушливі статті спогади про наших героїчних льотчиків земляків.
Цитата
Додати коментар