Стрічка новин
Бажаєте позитивних змін? Почніть опановувати нову професією. Можливість поруч!: Сумський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості відзначає десятиріччя свого існування. Центр готує кадри за 12 робітничими спеціальностями. Лебединське відділення поліції очолив новий керівник : Сьогодні на відеоселекторній нараді Руслан Пиняга представив тимчасово виконуючого обов‘язки начальника Лебединського відділення поліції - Богачова Дорогі лебединці!: Сердечно вітаю вас з чудовим прийдешнім світлим Днем Христового Воскресіння! Бажаю Вам Божої благодаті, добробуту, злагоди, душевної величі та мирного Підопригори запрошують на фестиваль БОРЩУ: Фестиваль БОРЩУ – таку нову забаву під відкритим небом на День Незалежності України вирішили провести в селі Підопригори Лебединського району. Загроза не зникає: У міськрайонний відділ ДУ «Сумський обласний лабораторний центр МОЗ України» за   24 серпня  надійшли 4 позитивні результати ПЛР-досліджень Як у Лебединському районі борщ варили: Приурочили цю святкову подію, що відбулась 21 серпня в с.Підопригори Лебединського району, до  Дня Прапора та Дня Незалежності України. Лебединці переглянули спектакль «Мина Мазайло»: «Мина Мазайло» – п’єса українського драматурга Миколи Куліша, за авторською режисерською версією - соціально-національна драма. Режисер вистави На Лебединщині випав град: Останній весняний вечір 2020 року запам’ятається жителям Лебединського району погодніми сюрпризами: у селі Будилка випав рясний град. На Лебединщині чоловік обібрав матір: Із заявою про крадіжку в поліцію звернулась 77-річна жителька Лебединького району. Жінка розповіла, що тривалий час відкладала Знов чарує музикою нас духовий оркестр, який спиняє час....: У 1960-70-х роках майже кожне село Лебединщини мало свій духовий оркестр. У Кам’яному духовим оркестром, який діяв при СБК, керував

Напередодні Дня журналіста розмову віч-на-віч ведемо із нашою колегою, з якою ми працювали в 90-х роках наприкінці минулого століття

в міськрайонній газеті «Життя Лебединщини». Певно, її прізвище пам’ятають і досі на Лебединщині. Потім доля визначила Ларисі Володимирівні інший шлях. Сьогодні вона живе і працює в м.Києві.

– Ларисо Володимирівно, перш за все, вітаємо Вас із при­й­дешнім професійним святом і дякуємо, що погодилися пос­пілкуватися з читачами тижневика «Будьмо разом». І перше наше запитання: який слід у Вашому житті залишило саме місто Лебедин і робота в міськрайонці?

- Дякую за привітання!  Дуже рада зустрічі, спілкуванню, хоча й через сторінки видання. І «Будьмо разом»  – мені дуже подобається ця назва. Бо пам’ятається, що у нас в колективі проводився конкурс на назву нової газети. І переміг мій варіант – «Будьмо разом» – щось на зразок  «Нас не роз’єднати!», «Нас не подолати!»… Що історія  й підтвердила. То ж, і вас, дорогі  мої колеги,  вітаю  з нашим спільним  святом – Днем журналіста!

Поговоримо про все щиро і від­верто.

…«Маленький город – пристань моей души», – є така пісня. Це я можу сказати і про місто  Лебедин. А робота в міськрайонній газеті – це було моїм втіленням і покликанням…, і безперечним задоволенням творити щось корисне для людей і про людей. І завдяки людям.

– Кого із земляків згадуєте, з ким спілкуєтеся?

Пам’ятаю всіх. І вчителів ЗОШ №6, і однокласників 1982 року випуску, і колишніх колег з Будинку дитячої і юнацької творчості та міського відділу освіти… З Марією Петрівною Кулішенко – моїм першим класним керівником зараз спілкуємося у вайбері, а при нагоді зустрічаємося. Пісні, географія, туристичний гурток, походи, далекі подорожі… Таке змістовне шкільне минуле пов’язане у мене з цією людиною… Тепло згадую Лідію Дмитрівну Стрижакову – другого класного керівника, яка вдало знаходила стежки до кожного, вмі­ла позитивно спілкуватися, під­тримувати і поділяти інтереси учнів. З нею і математика не була такою страшною… Її любив весь наш 10-А… І, звичайно, свою першу вчительку Лідію Іванівну Каплун – ми дуже не хотіли з нею розлучатися, йдучи до 4-го класу… І досі мені приємно чути голос Любові Григорівни Євдокименко по телефону і бачити її за кермом скутера… Її позакласні заходи, як заступника директора з виховної роботи, завжди були яскраві і захоплюючі. З Таїсією Василівною Грицай, надтворчою особистістю, спілкуюся  у вайбері і соцмережах, зрідка бачимося…Завжди радію зустрічам з Надією Григорівною Кулаковою. Серйозний предмет хімія  так пасував її строгості і вимогливості… І багато інших педагогів залишили в моїй душі свій добрий слід… Згадую вчителів, бо так мало ми приділяємо їм уваги, коли виростаємо. Зовсім  непропорційно тому, що дали вони нам.

І звичайно, ніколи не забуваю  наш редакційний колектив « Життя Лебединщини», наші цікаві і районні, і міжрайонні, і міжнародні журналістські заходи – трикутники  і фестивалі, конкурси. В редакцію я завжди поспішала з великим бажанням і задоволенням. Ноги ніби самі несли у це середовище з приємними для мене запахами друкарської фарби, фотореактивів. До осередку, де творилося правдиве журналістське слово, підтримуване владою, панувала приємна атмосфера буття і ритму роботи. Пам’ятаю, як під її впливом у мене навіть прорізалася здібність малювати карикатури, оздоблюючи свої критичні матеріали.  А мій кабінет мені дуже довго снився пізніше, як творча гавань мого успіху, людського визнання і професійного росту. Вдячна всім, хто був зі мною поряд, своїм колегам. Ви,  Василю Григоровичу і Надіє Миколаївно, завжди були оберегами нашої редакції. І завдяки Вашим спільним зусиллям газета жила і процвітала. І зараз Ви знайшли своє місце й призначення бути в русі життя по – новому. Змінилася тільки адреса...

Важко було уявити нашу районну газету в ті роки, коли я працювала, без чіткості, відповідальності і глибокого аналізу подій.

Свій професійний слід залишили для історії і Валентина Івашина, яка тонко зналася на сільському господарстві і вміла гучно і щиро сміятися… Завжди розсудлива і стримана Олена Лубенська   лірично і душевно розповідала про різні життєві історії, міські події, які відбувалися навколо, здобутки промислових підприємств... Володимир Дудченко, унікальний ретросимвол журналістики, був незамінним оглядачем новин і не тільки. І за все життя, здається, ні разу не був у відпустці… А наш незмінний фотокор... «У нього є завжди робота, не дивлячись, що він – Субота», – колись так я написала про Миколу Семеновича (Світла йому пам’ять!)… В нашому редакційному архіві тоді було багато фотоматеріалів, колективних світлин із різних подій і подорожей. Колись і Кузьмука, міністра оборони України,  всі разом  у Сумах зустрічали, персонально за ручку віталися… До Києва, на квартиру-музей Гмирі їздили, відвідували  академіка Тронька  разом із Наталією Лиховід, пробували робити «гранти», щоб отримати фінансування під наші проєкти… Дівчата – так ми всі їх називали – Наталію Загнойко і Тетяну Мащенко, були незмінними і надстаранними операторами комп’ютерного набору і верстки.

 Звичайно, я все пам’ятаю. Все було цікавим. Бо це була молодість. І в деякому сенсі – кращий період життя. Вдало доповнювали своїми матеріалами газету і наші постійні автори, теж професіонали своєї творчої справи: колишні викладачі педаго­гічного училища – вже  письменниця Марія Петрівна Кулі­ше­нко, і вже позаштатні автори Ольга Федорівна Паливода та поетеса Олена Михайлівна Фалько, а також українознавець і письменник-патріот Борис Іва­нович Ткаченко, сільський вчи­тель-поет та краєзнавець, нині член Національної спілки письменників України  Василь Федорович Пазинич, пенсіонер Валерій Павлович Полянський, самобутній художник-графік  Оврам Іванович Видря, який прикрашав шпальти газети своїми затишними мініатюрами на теми природи, та багато інших позаштатних авторів…

– На Ваш погляд, як фахівця, який Ваш матеріал у той пе­ріод викликав найбільшу прихильність читачів? І чому?

– Мені подобалося писати замальовки і нариси про людей. Про різні життєві зворушливі історії і події. Про гарячі факти і неординарні ситуації, де треба було постояти за правду. Думаю, судячи з відгуків, це подобалося і людям. У ті часи найвищою цінністю була людина. Її характер, доля, воля, професійна майстерність, досягнення. І звичайно, колективні товариські стосунки… Була в нас одна з рубрик – «Портрет колективу». На ці теми приємно і радісно писалося. А люди чекали продовження цих тем. І чекали відповідей на критичні матеріали.  Їх цікавило, як же вирішувалася та чи інша ситуація після публікації статті? Запитували, коли ще  про щось цікаве розкажете? Тож шукати нові теми, нових героїв – це була сильна мотивація для мене особисто. Та й дуже шукати не треба було. Самі теми йшли до рук. Наприклад, лише за рік нашої інформаційної підтримки (здається у 1997р.) в ті часи  у місті відкрився Центр для дітей-інвалідів «Надія».

– Ви вже тривалий час у журналістиці. Не шкодуєте, що фах педагога змінили на фах журналіста, Вам порадили це зробити чи Ви відчули в собі творчий потенціал?..

– І відчула, і порадили. Ще зі студентських років, навчаючись на біологічному факультеті Донецького державного університету (зараз Донецький національний університет ім. Василя Стуса переїхав до Вінниці), я так захоплено ставилася до нових наукових результатів і відкриттів на різних кафедрах нашого факультету, що почала про це розповідати на сторінках обласних донецьких газет. І тоді мені порадили почати паралельне навчання на вечірньому відділенні факультету журналістики. У ті часи це віталося. Закінчила цей факультет з відзнакою… Офіційно весь час свого навчання працювала позаштатним автором з персональним посвідченням   і друкувалася в трьох обласних газетах. Ще й гонорари отримувала непогані – такий був у мене студентський підробіток.

– Чому саме журналістика переважила?

– Бо творчість стала стилем мого життя. І тоді декан факультету Галина Липницька, професор мікробіології,  сама сказала перед розподілом на роботу: «Що ж нам робити? На біофаці ми виростили журналіста»… Після навчання я отримала призначення в Сумську обласну молодіжну газету «Червоний промінь». Через рік пройшла річне стажування в «Комсомольській правді», у відділі науки, вузів і шкіл, де продовжила свої екологічні теми.

– В якому виданні і на якій посаді Ви працюєте в м. Києві?

– Це – видавничий концерн: ре­дак­ція журналу «Дніпро», дитячий Всеукраїнський журнал «Пізнайко» і Всеукраїнське бухгалтерсько-юридичне видання редакція газети «Все про бухгалтерський облік». Я  менеджер із регіонального розвитку по роботі з клієнтами.

– На які теми любите писати?

– Про все, що зачіпає душу і життєві принципи. Неординарні соціальні ситуації та проблеми, долі земляків. Про користь здорового способу життя та позитивного мислення. Про байдужість.  Бо саме з нашого мовчазного дозволу навколо нас коїться потім непередбачуване. Про збереження  природи та прадавніх обрядів, які були її оберегами. З цією метою я відвідую щорічні фестивалі «Буття українців» та інші численні заходи.

–Хто на Вас чекає в Лебедині? Як часто буваєте в ньому?

– Звичайно, мама Марія Семенівна Проценко. Бо, як у пісні, – одне биття серця на двох. Мої дорогі куми Забуги – Наталія Іванівна та Олег Володимирович і деякі друзі. Час залишає тільки по-справжньому відданих. Приїжджаю додому по можливості. Переважно, на свята. І мені завжди приємно вдихнути своє, рідне, зарядитися енергією до наступного приїзду. Майже щоразу, буваючи в Лебедині, я прагну обов’язково відвідати  наш неповторний ліс.

– Окрім журналістської робо­ти, думаємо, що в Києві можна займатися іншими справами: чи то громадськими, чи то волонтерськими, чи то ще чимось. У Вас широкий діапазон діяльності?

– Так, коли почалась АТО, бра­ла участь у складанні продовольчих посилок, добуванні продуктів для них, періодично бувала на Майдані…

Зараз же мій діапазон належить роботі і творчості. Наприклад, свою подорож у Асканію Нову я завершила випуском невеликої книжки для дозвілля. Сьогодні людям, як ніколи, потрібен позитив. Нещодавно, у Київському видавництві «Успіх і кар’єра» вийшла в світ  і моя віршована розмальовка для дітей з патріотичним нахилом «Як були ми козаками». В ній праобразом України стала Мамаєва Слобода – історико-краєзнавчий куточок в одному з районів Києва зі стилізованими українськими хатами, справжнім господарством, культурними заходами та виставками. Я була рада, що цю мою ідею «Розмалюй Україну» підхопив  і  журнал «Пізнайко». На карті України дітям було запропоновано розмалювати етнічні національні костюми областей, прапори, герби…, словом, нашу країну. А значить, і свою історію, і  долю. Як колись це дійство робилося у вишивках рушників та одягу.

А взагалі мені подобається цей вислів, що люди, як олівці. Кожний малює своє життя сам. Хтось ламається, хтось тупиться, а хтось заточується і малює своє життя далі і далі…

– Ваші побажання землякам і рідному місту.

– Дорогі мої! Любіть приро­ду, як себе. Бо ми з нею одне ціле. Тим більше, нашу Сумську, мальовничу! І щоб озера на нашій землі не зникали, а відроджувалися! Щастя вам і небайдужості! А місту  Лебедину – процвітання!

 

І традиційні сім бліц-запитань

– Ви звиклися до Києва – го­мін­кого, сповненого проти­річ, політичних баталій?

– Я вмію бачити Київ іншим – затишним, приємним, цікавим. А до цього звикати просто. Втім, людина здатна звикати до всього: до приємного швидше, а до неприємного довше.

– Творчість кого із письме­н­ників, поетів Вам найбільше до вподоби?

– Я виросла на українській і російській класиці. Бо з дитинства бачила ці книги у мами – мовника і літератора, а ще відмінного педагога Марії Семенівни. Це - Леся Українка, Тарас Шевченко, Олександр Пушкін, Лев Толстой, Максим Горький, Сергій Єсенін, Анна Ахматова, Марина Цветаєва, Расул Гамзатов… А ось Ліна Костенко і східний поет і мудрець Омар Хаям прийшли вже пізніше… Не можна зараз не пригадати, як моя бабуся Ганна любила читати мені вголос  й статті журналістки «Известий» Тетяни Тес. Бо  вони їй дуже подобалися. А я, ще дошкільня, їх уважно слухала… і мені передавалося її захоплення. Так і запам’яталася мені бабуся більше не з книжкою казок, а з газетою. Хоча українські, білоруські і казки народів світу у мене теж були. Я їх із задоволенням слухала, а пізніше й сама читала.

– Ваші улюблені квіти?

– Все залежить від сезону. І настрою… Від ромашок – до троянд.

– А чи займаєтеся спортом? Якщо так, то яким його видом?

– У школі подобалися розминки, гімнастика, акробатика та біг на короткі дистанції. (Велике вітання і респект Івану Степановичу Радченку – вчителю фізкультури, вчителю вищої категорії, методисту, відміннику народної освіти України, шанованій людині не лише на Лебединщині).  Зараз все це заміняє ранкова гімнастика, легка пробіжка в сприятливу погоду і йога, якою я займаюся постійно.

– Ви – віруюча людина?

– Кожна людина віруюча. Але не кожна це усвідомлює.

Вірю в Правду Світу (Всевишнього), силу планетарного та вселенського розуму, в божественну сутність людини, її здібності і призначення не тільки, як біологічного індивіда. І як сказав Михайло Ломоносов, для успіху у житті треба поєднувати творчість, мудрість і велич Бога.

– Ваше хобі?

– Ручна робота: вишивка, пле­тіння макраме, в’язання на спицях. (Шкода, що тільки часу на все це обмаль). Люблю з дитинства співати і подорожувати. Останнє - завдяки батькам, фотографувати.

– Вам більше смакує чай чи кава?

– Смакують обидва напої, в залежності від часу доби, місця перебування, оточення, настрою і потреби в калоріях.

 

Бесідували

Надія Солодовник,

Василь Дацько.

Додати коментар