Стрічка новин
З 1 липня 2020 року допомога на дітей одиноким матерям призначається за новими умовами: Управління соціального захисту населення Лебединської районної державної адміністрації відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 р. Микола ПАДАЛКА, директор Лебединського міськрайонного центру зайнятості: «Я вірю у відродження Лебединщини!»: – Миколо Борисовичу, перш за все, розкажіть, будь ласка, нашим читачам про головні етапи Вашого життєвого і професійного шляху. Заборона на лов водних біоресурсів: Діятиме весняно-літня заборона на лов водних біоресурсів відповідно до статтей 9, 10 Закону України «Про рибне господарство, Кібербулінг чи небезпечна гра? Що потрібно знати: Інтернет-технології стали невід’ємною частиною життя сучасного суспільства. У 3 роки малюки самостійно дивляться мультики на YouTube, Валерій ЧАЛИЙ, директор ТОВ «Крук», депутат обласної ради: «Коли ти займаєшся тим, що приносить задоволення, то не помічаєш, як плине: – Валерію Григоровичу, Ви керів­ник досить солідного підприємства – ТОВ «Крук». Цікаво, а чому «Крук»? Чим обернеться несплата за платіжками: Ситуація, що склалася в нашій країні за останні місяці, досить тривожна. Небезпечний вірус охоплює все більше територій. Українці живуть в Коротун – відоме в Лебедині прізвище: Коли я повідомив нашого шановного земляка науковця Миколу Миколайовича Коротуна про те, що збираюся про нього написати, він люб’язно погодився Бажаєте позитивних змін? Почніть опановувати нову професією. Можливість поруч!: Сумський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості відзначає десятиріччя свого існування. Центр готує кадри за 12 робітничими спеціальностями. Сповнена світла й тепла: Її душа відкрита до людей. Це відчувалося відразу при нашому першому знайомстві. Та це не було спеціальне зна­йомство. Просто потреба На Сумщині поліція затримала крадіїв водонапірної башти: Ними виявились троє раніше судимих жителів міста Лебедин. Спокусилися вони на гідротехнічну споруду, що знаходилась на території колишньої

З дитинства моє покоління звикло бачити на святкових парадах ветеранів – усміхнених і радісних, з букетами квітів, з тихим дзвоном численних медалей, з розповідями про важкі бої. Їх запрошували до шкіл та до будинків культури. Без них не обходилося жодне радянське свято. І неначе в їхній тіні знаходилися інші ветерани тієї самої війни, які ніколи не бували на цих дійствах. Це були ті, яких, іще в юному та молодому віці, їхні тяжкі каліцтва, завдані війною, прикували своїми важкими страшними ланцюгами до ліжок. Як свідчить розсекречена статистика, під час війни демобілізували 2576000 інвалідів. Значна кількість із них залишилася без обох рук і ніг. Частина з них усе життя знаходилася в лежачому стані. Оце і є те обличчя багатоликої війни, яке намагалися не показувати, аби, мовляв, зайвий раз не травмувати народ.

У зв`язку з цим хочу згадати свого земляка ветерана Другої світової війни Василя Андрійовича Щербака (1923 –1994), якому довелося випити з чаші своєї гіркої долі сповна. До війни він закінчив два курси Лебединського педтехнікуму. У липні 1941-го йо­го мобілізували на вій­ну, спочатку направивши на коротко­термінове навчання в артилерійське училище. Уже в грудні 1941-го він перебував на Волховському фронті як навідник гармати гаубичного артполку. У січні 1942-го отримав легке поранення, а на початку 1943-го – множинне осколкове поранення ніг, грудей і хребта. Після лікування в кінці березня 1944 року був призначений артилерійським розвідником. Хто хоч трохи знайомий з артилерією, добре знає, чому їх називали й досі називають смертниками, бо в полон їх не брали. За бої на Нарвському плацдармі отримав дві медалі «За бойові заслуги». У червні 1945 року його у 23-річному віці комісували як інваліда першої групи. Після повернення додому воїн не опустив руки, а продовжив заочне навчання в Охтирському педтехнікумі, одночасно вчителюючи у семирічній школі села Влізьки Московськобобрицької сільради, викладаючи математику. Одружився Василь Андрійович зі своєю колежанкою Надією Андріївною. До речі, те село тоді було великим, багатолюдним і  щедрим на дитячі голоси, а нині в ньому проживає лише одна пенсіонерка дуже солідного віку. Старожили села розповідали, що приїхало вчителювати подружжя Щербаків до Влізьок із Кам’яного, але самі вони, скоріше за все, уродженці Полтавщини. Проте незабаром у тому ж 1947-му Василю Андрійовичу дав про себе знати поранений хребет. Лікарі винесли вердикт: потрібна термінова операція, адже колишнього воїна може чекати параліч. Утім, операція не допомогла. Так на все своє майбутнє життя Василь Андрійович залишився прикутим до ліжка. Вдумайтеся тільки: 47 років він не міг встати, 47 років для нього продовжувалася війна! Проте колишній солдат не здавався. Він багато читав, писав спогади про фронтову молодість, брав активну участь у вихованні двох онуків. До нього на зустрічі приходили учні місцевої школи. Після того, як на початку 1980-х не стало його дружини Надії Андріївни, увесь тягар догляду за інвалідом війни ліг на плечі його доньки Ольги Василівни, яка з молодих літ залишилася без чоловіка з двома дітьми. Вона працювала вихователькою дитячого садка у Московському Бобрику і забрала батька до себе. У 2010-му не стало і її. Але залишилася пам’ять про цю родину, на долю якої випали непрості випробовування.

 

Пам’ять про те, що такі фронтовики, як Василь Щербак, хоч ніколи й не бували на святкових парадах, але своїми фронтовими покаліченнями найкраще за будь-які промови правдиво розповідали, що таке війна насправді.

Іще в молодості, поспілкувавшись із такими людьми, я по-справжньому зрозумів проникливі рядки поета-фронтовика Сергія Орлова:

Вот человек – он искалечен,

В рубцах лицо. Но ты гляди

И взгляд испуганно при встрече

С его лица не отводи.

Он шел к победе,  задыхаясь,

Не думал о себе в пути,

Чтобы она была такая:

Взглянуть – и глаз не отвести!

 

Василь Пазинич, краєзнавець.

Додати коментар